Театр у громадсько-політичному житті Галичини ХIХ ст

А. Осипович, Ольшанську, а також  про чоловічі ролі у виконанні Клішевського, С.Я новича, Т. Гембицького. Критик зауважив, що драма Старицького могла б бути перенесена на польську сцену, проте, Франко відзначив неправильне акцентування українських слів та неправильну вимову російських, а також і те, що актори не зовсім добре зіграли кінцеву сцену.

Цього ж місяця театром  «Руської Бесіди» біла здійснена постановка драми «Глитай або павук М.Кропивницького». І. Франко, будучи невисокої думки про цю драму, вказав на прогалини у її постановці, а також розкритикував гру Т.Гембицького, котрий виконував головну роль Глитая. На його думку, актор відтворив персонаж нереальний з психологічного боку⁴⁷. Однак роль Мартина Арандолі у виконанні М.Стечинського Франко називає як одну з кращих ролей цього актора. На думку критика принциповою вадою цієї п’єси як і інших п’єс з народного життя є відсутність дії⁴⁸.

17 грудня 1890 р. була не без успіху здійснена постановка опери М. Лисенка «Різдвяна ніч». Відгукуючись про цю постановку І.Франко вважав її великою заслугою українського театру і свідченням того, що «трупа і її керівництво не їдять даремно місцевий хліб»⁴⁹. Особливо Франко відзначив партію Оксани у виконанні К. Клішевської та партію Павука у виконанні колишнього артиста львівської опери Л. Борковського. В 1891 р. на сцені театру Руської Бесіди  були здійснено постановку за творами  «Утоплена» М. Лисенка і «Марійка» П. Бажанського. Однак великі оперні постановки були не під силу театру товариства «Руська бесіда». Тому справа ця відійшла на останній план на ціле п’ятнадцятиріччя.

1892 р. вперше у   театрі було поставлено п’єсу  І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Пишучи про цю виставу, І.Франко зазначив, що як сам твір так і його постановка є сучсними та реалістичними. Аналізуючи цю п’єсу, критик акцентує увагу на тому факті, що «наймит Борулі – Омелько та старий балакун, шляхтич Пеньонжка реперезентують гумористичний бік твору»⁵⁰. Відповідно до цього задуму прекрасно зіграв роль Омелька актор Керницький, поява якого викликала гомеричний сміх у глядачів, а також Підвисоцький у ролі Пеньонжки. Однак, на думку І.Франка, героєм вечора був Т. Гембицький, котрий і власне виконав роль Борулі.

Пишучи про постановку «Лимерівни» Панаса Мирного у  газеті «Kurjer Lwowski» від 18 березня 1892 р. І. Франко зупинився на грі акторів, зазначивши при цьому, що роль Шкандибенка  – чоловіка Лемирівни було доручено Керницькому, котрий будучи талановитим комічним актором у згаданій ролі викликав сміх у публіки, що було недоречним у даній п’єсі. Критик зауважив також і факт малої кількості публіки, а «відомих русинів ще менше»⁵¹.

Щодо комедій М. Кропивницького «Пошились у дурні» та «Сто тисяч»

І. Карпенка-Карого на сцені галицького театру у березні 1892 р. то І. Франко зауважив, що перша п’єса побудована на зразок французьких фарсів у цьому сезоні поставлена значно краще. Особливо тут відзначилися актор

К. Підвисоцький, котрий на той час був у складі трупи Старицького, перебуваючи в Галичині погодився зіграти у кількох виставах на сцені галицького театру⁵². У його грі, як зазначив критик, впадає у вічі дещо відмінна драматургічна школа, рівень якої вищий на фоні місцевої. Щодо  комедії «Сто тисяч», яка вперше була ставлена на сцені галицького театру, то І.Франко відзначив, що згадана п’єса не налижть до архітворів, грішить відсутністю дії і різними недоліками у композиції та психології, однак постановка її здійснена на високому рівні. Критик відзначив гру актрів Гембицького у ролі селянина Калитки, Керницького у ролі копача, Яновича за роль сина Калитки, Стечинського та Ольшанського за роль євреїв. У іночих ролях він відзначив гру Осипович та Ф.Кравчук.

У замітці про постановку п’єси М. Янчука «Пилип Музика», І. Франко відзначив, що вистава сподобалась глядачам, однак «такої примітивної щожо сценічної будови та композиції п’єси ми ще не бачили»⁵³. Критик зауважив, що згадана п’єса є радше демонстрацією етнографічного матералу, збором якого і займається сам М. Янчук. Натомість іншу п’єсу «Вихованець» цього ж автора

І. Франко вважеє прогресом відносно попередньої. П’єса більш реальна її дія досить жива, народ показаний в дійсності такми яким віє є в реальному житті. Вадами цього твору, на його думку є не зовсім правдивий сюжет та дещо неадалий музичний супровід.  Критик позитивно оцінив гру акторів Керницького у ролі свата та Осипович у ролі Катерини, а також А.Стечинського, Керницької та С. Яновича⁵⁴.

Хоч репертуар театру в 1889–1892 рр. був цілком пристойним, набагато кращим, ніж у попередні  роки, а трупа поповнилась кваліфікованими  акторами, однак її мистецький рівень дедалі погіршувався. Сам І. Біберович  не мав ні режисерських здібностей, ні високої загальної культури для того, щоб самостійно керувати театром. Режисерська робота А. Стечинського не задовольняла вимог часу. Не врятував справи й молодий режисер С. Янович, якого у 1891 р. управа «Руської бесіди» посилала на місячний режисерський курс до трупи М. Кропивницького⁵⁵.

В цьому контексті  варто відзначити, що західноукраїнський театр ніколи не випадав з поля зору М. Кропивницького, особливо тоді коли його очолював І. Гриневецький. М. Кропивницький, дбаючи про розвиток національної театральної культури, наголошував на потребі об’єднання розпорошених сил української сцени та вихованні молодих акторів, необхідності творити новий український репертуар та здійснювати постановку творів західноєвропейських та передових російських класиків. Так, у листі до редактора журналу «Зоря» В. Лукича (Левицького) від 30 жовтня 1893 р. Кропивницький писав: «Гостюючи, колись то в Галичині, я надто дивувався тому, що ваші театральні автори перероблювали задля народного театру «Корневільські дзвони», «Єлену прекрасну», «Зелений острів», «Пташки півночі» та інші, чому у вас нема переводів «Ревізор» Гоголя, «Горе от ума» Грибоєдова, «Власть тьмы», Л. Толстого, а у німця і француза все це є?..

  Наші актори, котрі служили у великоруських трупах, знайомі з западними драматургами: Шекспіром, Шіллером, Гете, Дюма, Доде і з усіма сучасними авторами тієї сторони мусіли не тільки бачити репертуар, але й виступати у ньому. Ваші ж актори виховувались на таких творах як «карпатські горці», «Румпельмаєр», «Фальшієри банкноти» і т.д. Тут нема простору акторові, нема де розвести йому свої сили, виховати свій талант. З покійним Городиським та Гриневецьким ми часто і багато про це гомоніли»⁵⁶.

М. Кропивницький мріяв  здійснити на галицькій сцені  своє давнє заповітне бажання, нездійсниме  на його батьківщині, – створити хоча б одну шекспірівську виставу. «Чи не приїхати мені до вас та чи не потрудитися над шекспірівськими творами? – писав він до Лукича». Як би я хотів поставити «Отелло» чи «Комедію помилок»! У нас тутечки того не дозволяють»⁵⁷. В одному з листів до В.Лукича Кропивницький висловив думку про розширення національного репертуару. Будучи глибоко переконаним у тому, що розвиток національної сцени, вироблення творчо самостійних принципів мистецтва режисера і актора можливі лише на основі власної національної оригінальної драматургії Кропивницький настійливо радив своїм галицьким друзям «держатись доки осиліє наш театр, народного репертуару».

Редакція «Зорі» особливо цікавилася драматургічною творчістю 

М. Кропивницького. У листі до В.Лукича від 29 березня 1892 р., у відповідь на настійливе прохання останнього, М.Кропивницький обіцяв прислати для публікації драму «Титарівна», написану ним за мотивами поеми Шевченка і заборонену до постанов царською цензурою. Редактор газети, одержавши рукопис драми, порадив читачів і театральні кола  громадськості звісткою про збагачення репертуару бідної галицької сцени новим художнім твором. «Своєю Титарівною», – писав він у рецензії на ще не видрукувану п’єсу, – знаменитий актор дуже збагатив як літературу нашу драматичну, так і репертуар театральний, в якім вона на наш погляд, займе визначне місце. Досі її ще не виставлено ні на одній сцені і високоповажний актор надіслав її в рукописі до надрукування в «Зорі»⁵⁸.

У листі від 2 червня 1892 р. йдеться про опублікування в «Зорі» двох нових п’єс – «Дві сім’ї» та «Зайдиголова», а наступного року «Олесі». 18 жовтня 1893 р. М.Кропивницький повідомив редактора «Зорі», що «Олесю» він  доопрацює, а тим часом посилає пісні в лицях разом з музичною партитурою до них. Намагаючись вирішити проблему кадрів майстрів сцени редактор «Зорі» В.Лукич, тісно пов’язаний з артистичними колами, не раз звертався до Кропивницького з проханням якось допомогти у цій справі. На що отримав наступну відповідь «Радий би я вам нараяти путящого чоловіка за режисера, котрий би чесно підідпер діло і вів його непохибним шляхом, але й горенько, що сам не вбачаю такого»⁵⁹.  Далі Кропивницький радив придивитися до актора К. Підвисоцького, що хоч і працює по різних трупах і має деякі вади як виконавець, проте може стати непоганим режисером. В цьому випадку він не помилився. К. Підвисоцький після І. Біберовича та І. Гриневецького, протягом майже десяти років був видатним режисером і актором галицької сцени. І. Франко у статті «Руський театр» писав про нього як найкращого актора і режисера українського театру в Галичині, якому «завдячує українська сцена гарну постановку багатьох українських п’єс»⁶⁰. З поміж багатьох ролей з успіхом виконаних К. Підвисоцьким, Франко виділяв ролі Кукси і Йосипа Бичка з відомих п’єс Кропивницького «Пошились у дурні» та «Глитай або ж павук».

У 1893 р. театром «Руської бесіди» керував Іван Гуляй. Під  його керівництвом  театральна трупа здійснила постановку за твором С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». І.Франко зазначив, що автору твору йшлося більше про сценічність та мальовничість, аніж про композиційність чи психологізм. При цьому він відзначив, що автор, котрий водночас є і талановитим актором, котрий належить до застарілої школи і не розуміє лірики без так званого сентементилізму⁶¹. Постановка цієї вистави до цього часу вже була знайома галицькій публіці тому вона не зовсім охоче ходила на цю виставу. Аналізуючи гру акторів критик відзначив майстерне виконання партій Івана Карася та Одарки  акторами Концевичем і Фіцнер, а також спів акторів, котрі вперше вийшли на сцену театру – тенора Т. Ольхового та Ф. Лопатинської у ролі Оксани.⁶²

Пишучи про виставу  М.Кропивницького «Пошилися в дурні», яка в жовтні 1893 року була поставлена на сцені театру, Франко відзначав  як і раніше слабкість сюжету цієї п’єси, але мистецьке виконання ролей, на його думку значно покращилося. В цьому контексті він акцентував на грі К.Підвисоцького у ролі Кукси, Стечинського у ролі коваля Дранка, С. Підвисоцького у ролі Ничипора, а також жіночі ролі у виконанні Фіцнер та Е. Підвисоцької⁶³. Щодо останньої то вона працювала також і в Наддніпрянських трупах Кропивницького і Старицького.

28 жовтня 1893 р. відбулася вистава драми з народного життя В.Александрова і М.Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Повідомляючи читачів газети «Kurjer Lwowski» про цю прем’єру, І.Франко відзначив, що незважаючи на старанну гру акторів, п’єса не виправдала сподівань. Просту основу пісні (отруєння сільського парубка, зрадженою у коханні дівчиною) автори переробили на драму з чорною інтригою, зосередили всі «тіні» на постаті власне цього інтригана, позбавивши, таким чином, головну героїню активної ролі, що негативно відбилося на простоті, психологізмі та композиційності цього твору⁶⁴. Що ж до «Чорноморців» Я. Кухаренка, то на думку Франка, п’єса стара, невисокої вартості, яка тримається в репертуарі, завдяки чудовій музиці М. Лисенка.

У листопаді 1893 р. актори театру повторили  попередні постановки «Дай серцю  волю, заведе в неволю» М.Кропивницького та «Крути не перекручуй» Панаса Мирного. Стосовно цих постановок Франко відзначив вдалу гру акторів незважаючи на досить слабку і нечітку композицію п’єс⁶⁵. У грудні 1893 р. І. Франко опублікував замітку про п’єсу К. Писанецького «Мужичка». При цьому він відзначив, що твір «надзвичайно слабкий, неправдивий, навіть незважаючи на те, що це переробка однієї з слабких драм письменника Островського. Зміст цієї п’єси заяложений в російській літературі не був автором розвинутий, а психологія дійових осіб накреслена дуже побіжно і поверхово»⁶⁶. Критик підкреслив хорошу гру акторів, зокрема О. Підвисоцької у ролі проскурниці, А. Осипович у ролі пані Варецької, а також К.Підвисоцького Стажинської і Лопатинської. У 1894 р. товариство «Руська Бесіда» намагалося запросити когорту кращих артистів-корифеїв: М.Старицького, М.Кропивницького, М.Садовського, Д.Мову, О.Василенка, Ф.Левицького, М.Заньковецьку, А.Затиркевич-Карпинську, Б.Козловську та хор, однак безуспішно.

Вказуючи на періодичні кризи у театрі «Руської Бесіди», які виникали з моменту, коли театр з тих чи інших причин залишали здібні керівники чи актори, історик галицького театру С.Чарнецький, проаналізував умови існування східноукраїнського та галицького театрів. На його думку, автентичність, незаангажованість і самостійність, які зберігав східноукраїнський театр навіть у найнесприятливіші часи, піднесла його на вищий рівень професійності. Натомість умови існування галицького театру були цілком відмінними, коли той мимоволі чи з необхідності підпорядковувався західним впливам чи напрямкам. При цьому, зазначав С.Чарнецький, галицька сцена часто не мала  гідного керівника, який би на високому рівні розумівся на світовій літературі та мистецтві. Відтак у репертуар театру прийшла значна кількість безвартісних іноземних драматичних творів. Цей перекладний, незрозумілий репертуар створював незручності і несприятливі умови для роботи східноукраїнських акторів на галицькій сцені.

Тому, коли 1896 р. товариство «Руська  Бесіда», черговий раз звернулось до М. Старицького з проханням пошукати чи порадити когось із Наддніпрянщини на керівника театру, то в розлогому листі ін вказав на певну ментальну різницю між галицьким і наддніпрянським театром і дав зрозуміти, що заледве, чи керманич з Наддніпрянщини погодиться провадити подібну галицьку репертуарну політику. Отож, коли наддніпрянські актори і приїжджали працювати у галицький театр, то на довго в ньому не затримувались⁶⁷. З іншого боку – відрізнялися в Галичині й матеріальні умови. Якщо театральна діяльність в Галичині була посвятою, мала характер жертовності, то в Україні, на думку С. Чарнецького, становище театру було набагато кращим (достойна оплата акторської праці, можливість утримувати адміністративний апарат). Відтак до невибагливого, злиденного життя галицького театру наддніпрянські актори призвичаїтись не могли.

У 1897 р. на галицьку сцену  приходить Б. Грінченко з своїми п’сами «Нахмарило» і «Ясні зорі», премійовані на конкурсі Крайового виділу 1896 р.. В 1899 р. з’явилися п’єси «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» («Сербин») і «Чумаки» І. Карпенка-Карого. З оперних вистав у цей період ставили тільки «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Утоплену» М.Лисенка.

Таким чином, загальний рівень театру в у 80–90- х рр. ХІХ ст. і надалі залишався нижчим від труп наддніпрянських акторів, інколи вистави готувалися наспіх. Особливістю висвітленого нами періоду в житті українського театру в Галичині було суттєве зміщення акцентів режисерами театру в бік реалістичної драми, провідне місце в якій займали праці наддніпрянських драматургів. На жаль, через матеріальні труднощі та певні ментальні особливості сцена галицького театру рідко бачила наддніпрянських артистів, не вдалося когось із них запросити на режисерську роботу. Зазначений період є показовим у плані динамічної театральної критики Івана Франка на шпальтах газети «Kurjer  Lwowski». Його спостережливість, колосальна літературна ерудиція, талант драматурга, дало можливість об’єктивно та неупереджено проаналізувати гру акторів та літературну вартість п’єс.