Україна у другій половині XIX століття. Промисловий переворот

 У зв'язку з розвитком  металургійної промисловості на  півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди.

 Перехід металургії  на мінеральне паливо зумовив  високі темпи розвитку пової  галузі важкої індустрії —  коксового виробництва. Так, з 1889 по 1899 р. виробництво коксу збільшилося в Україні у 10,2 рази. У загальному виробництві коксу в Росії частка України у 1889 р. становила 91, а в 1899 р. — вже 99,4 %.

 На відміну від кам'яновугільних  копалень коксове виробництво  вже на перших металургійних  заводах України одразу виникло  у вигляді великих підприємств. Продуктивність коксових установок металургійних заводів становила 3,5 — 4,5 мли пудів на рік, на копальнях — 0,3 — 18 мли пудів. На металургійних підприємствах використовувались закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з відкритими, що діяли на копальнях.

 Розвиток металургійної  промисловості України був нерозривно  пов'язаний з освоєнням Криворізького  залізорудного басейну. За останнє  десятиріччя XIX ст. значно зросла  кількість залізних рудників у Криворіжжі.

 Покращилася технічна  оснащеність українських рудників. Збільшилася кількість парових  машин, зросла їхня загальна  потужність. Залізорудна промисловість  перетворювалася на самостійну  галузь великого індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих паровими машинами. Наприкінці XIX ст. велике машинне виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалася швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії. Частка України в загальноімперському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в 1880 р. до 52,9 % у 1899 р.

 Сформувалося велике кам'яновугільне виробництво в Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Королівства Польського) зросла в 1890 р. до 84,6 % і в 1898 р. — до 92 %. Видобуток вугілля збільшився з 927 мли пудів у 1909 р. до 1543,8 у 1913 р. (або на 66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол.

 Порівняно з металургією,  вугільною та залізорудною промисловістю  машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 р. тут було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської губернії). Протягом 80-х років сформувалися два райони українського машинобудування загальноімперського значення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноросійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). Наприкінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.

 В Україні вироблялось  більше половини всіх сільськогосподарських машин, що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердянську.

 У 1895 р. розпочалось  будівництво Харківського паровозобудівного,  а в 1896 р. — Луганського машинобудівного  заводів. Уже в 1900 р. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заводами сільськогосподарського машинобудування було побудовано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Великим центром машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, що випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський.

 Усього в Україні  в 1913р. налічувалося 450 машинобудівних  і металообробних підприємств,  на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобудування  становив 20,2 % всієї продукції машинобудування  та металообробної промисловості Росії. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема майже половину складних сільськогосподарських машин.

 Швидкими темпами розвивалися  в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

 Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя наприкінці XIX ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 мли пудів цукру (85 % загальноімперського виробництва).

 З 1901 до 1917 р. виробництво цукру-піску в Україні становило 78 — 85, цукру-рафінаду — 73 —75 % загальноімперського виробництва. Кількість діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.

 Центром борошномельної  промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна. Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.

 У тютюновій промисловості  України поряд з невеликими  тютюновими підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працювало кілька сотень робітників.

 Важливим фактором  індустріалізації України на початку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881 — 1890 рр. в Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 рр. — ще 1141 км. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесенням.

 Залізниці створили  необхідні умови для швидкого  зростання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870—1874 рр. залізниці України щороку перевозили близько 121 мли пудів вантажів, а в 1895-1899 рр. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 рр. мінеральне паливо становило 13,1% вантажів, то в 1899-1901 рр. - вже 28,9%.

 Певний вплив на  розвиток промисловості й транспорту  в Україні мав іноземний капітал,  приплив якого збільшився з  80-х років XIX ст. Особливо великий  потік бельгійських, французьких,  англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії.

 Монополістичні об'єднання  в Україні, особливо великі, були  тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25% усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капітал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.

 Переломним моментом  процесу зростаючої концентрації  виробництва була економічна  криза 1900— 1903 рр. Вона безпосередньо  призвела до краху сотень невеликих  і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.

 В умовах економічного  прогресу на межі XIX —XX ст. швидко  зростали міста, створювалися  нові промислові центри. У 1897 р. міські жителі України становили близько 13 % загальної кількості населення. Кількість міст з населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут проживало лише 11,8 % міського населення. При цьому подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 р. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського населення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. чол. у кожному.

 Швидкий промисловий  розвиток викликав значний приплив  населення з центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської губерній помітно переважало російське населення. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, українців — 7,5 %, у Харкові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, в Києві — 54,5 і 21 % і т. д.

 Незважаючи на порівняно  швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розвиток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж виходити з можливостей промислового розвитку, які відкривав тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати, що в українській економіці на початку XX ст. докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завершена, її перервала перша світова війна.

 У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях безроздільно панувало феодальне господарство.

 Починаючи з 20-х  років XIX ст. важливим джерелом  зиску західноукраїнських землевласників  стає цукроваріння. У 1823 р. в  Пужниках недалеко від Станіслава  було збудовано першу в краю  цукроварню. Згодом у різних частинах західного регіону України виникло ще кілька цукроварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на початку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукроварня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського типу.

 Залізоробне виробництво  краю було представлено переважно  руднями. В 1807 — 1811 рр. на території  Східної Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 р. — 15 (сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві). На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників.

 Багата сировинна база  західного регіону України сприяла  значному розвитку в першій  половині XIX ст. соледобувної промисловості.  Це насамперед стосувалося Закарпаття. Видобуток солі відкритим способом  замінився на підземний. Третину середньорічного видобутку солі забезпечував район Солотвино. На соляних рудниках працювало в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.

 Негативно вплинув  на молоду західноукраїнську  промисловість початок промислового  перевороту в німецьких і чеських  провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвивалось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Чехії почало занепадати.

 Попри пожвавлення  промислового виробництва краю  в 30-40-х роках XIX ст., воно й  падалі залишалося на ремісничо-мануфактурному  рівні. В 1841 р. тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 % їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш потужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії, мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.

 Не набуло достатнього  розвитку і ремесло. В 1841 р.  у Східній Галичині налічувалося  всього 29,4 тис. ремісників.

 Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції.

 У 70 —80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який напував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється повою технікою. На початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік. У 60-х - на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів. Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко — розширювалися видобування і первинна переробка сировини, а не виробництво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50 — 70-ті роки XIX ст.