Україна у другій половині XIX століття. Промисловий переворот

 В індустріальну епоху  західноукраїнські землі ввійшли зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з колоніальною політикою центральних властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу гальмувало їх економічне піднесення. Вже протягом 80 —90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кіпця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 р. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку значно підвищилась. У 1904 р. тут нараховувалось 347 машин, тоді як у 1851 р. в усій галицькій промисловості працювало 5 парових машин. Прискорене застосування машин призвело до зменшення кількості робітників у нафтодобувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 р.

 На початку XX ст. нафтодобувна  промисловість зазнала технічної  реконструкції. Галицька нафта  перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині.

 Видобуток кам'яної  та кухонної солі в Галичині  в 1861 р. становив 65 тис. т, у  1900 р. - 145 тис., у 1908 р. - понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".

 З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 мли м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80 — 85 тис. вагонів лісоматеріалів. Потужність парових двигунів на галицьких лісопильнях, яка в 1870 р. не перевищувала 120 к. с., у 1885 р. досягла 1,6 тис., а в 1890 р. - 2,2 тис. к. с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів переробної промисловості краю.

 Темни зростання меблевого  виробництва та інших галузей  деревообробної промисловості були  дуже повільними. Іноземний капітал  не виявляв заінтересованості  у їхньому розвитку, оскільки  для цього потрібні були значні  капіталовкладення. 

 Крок вперед зробило  лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 р. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечипі — третій лісохімічні заводи.

 На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті).

 Продукція легкої промисловості  західноукраїнських земель не  могла успішно конкурувати з  австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств.

 У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка.

 З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктувати свою волю західноукраїнській економіці. Картелі поглинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.

 Розвиток промисловості,  зростання внутрішнього ринку  на західноукраїнських землях  потребували вдосконалення шляхів  сполучення. Проте власті не поспішали  з їх будівництвом. Будівництво  залізниць, як і в попередні  десятиріччя, велося переважно  з стратегічних міркувань. Протягом 1870 — 1910 рр. залізнична мережа  в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 р. вона становила 4120 км. Незважаючи на це, західноукраїнські  землі були гірше забезпечені  залізницями, ніж розвинені країни  Європи, а також західні провінції  Австро-Угорщини. У 1900 р. в Галичині  на 1 тис. км2 території припадало  всього 45,7 км залізниць, а на  Буковині — 46,6, тоді як у  Нижній Австрії — 98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3, 3 % усіх залізничних ліній Угорщини).

 Економічна відсталість  західноукраїнських земель позначалася  на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 р.), лише 8 міст — Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6 —7 тис. чол.

 Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880— 1910 рр. збільшилася на 62,8 %. У 1880 р. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1, а в 1910 р. — 19,8 %. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 р. за 100, то в 1910 р. населення міста збільшилося на 286,5 %.

 В цілому населення  західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним провінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869— 1910 рр. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зросло на 45 %.

 Попри зростання населення  міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 % населення.

 Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії наприкінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905 — 1909 рр. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 р. було 297 парових машин, що становило 0,9 % їхньої кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого технічного прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня механізації виробництва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зростанню в кілька разів випуску продукції фабрично-заводської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

 На початку XX ст. на  західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62 — 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зайнято близько 40 тис. робітників. На залізницях і державних підприємствах працювало 6 — 8 тис. чол. На Буковині в 1910 р. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрично-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприємствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських робітників у 1910 р. наближалася до 7 тис. чол.

 Галузева структура  західноукраїнської промисловості  залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції давали галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокеритна. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

3. Внутрішня і  зовнішня торгівля

Головними формами організації  внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля.

 Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах монархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Кожен більш-менш значний населений пункт знаходився в межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 р. кількість їх зросла у 1,8 рази, за 10 років (1895-1904) - з 4250 до 5600.

 Як і раніше, ярмарки  проходили в усі пори року  — взимку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удосконалених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспортування найбільші торгові операції на ярмарках проводили у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шляхи були найбільш зручні для транспортування вантажів.

 Торгові обороти окремих  ярмарків були різними: від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 р. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 мли крб., а продано — на 56,7 мли крб. На початок 1895 р. продаж товарів зріс в 1,25 рази.

 Протягом 1895 — 1904 рр., за значно заниженими даними, сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилася з 143,2 до 260 мли крб. Якщо вважати дрібними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 р. в Україні налічувалося дрібних ярмарків 1064, середніх — 972 і великих — 8.

 У Харківській губернії  в 1845 р. відбулося 440 ярмарків, з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські — 9/10.

 Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти.

 Торгівлю тут вели  в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговець-скуппик. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривалість таких ярмарків обмежувалась одним-двома днями.

 Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросійського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже з усіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

 Змінювалися форми  і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

 На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках — Хрещенському, Покровському та Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і 70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які становили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди розкуповувались.

 Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезення і збуту різноманітних товарів з українських та російських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі-продажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

 Ярмарки на півдні України (Петропавловський в Ярмолинцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке великими партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике значення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги.

 На час реформи 1861 р. в містах України був 12 141 базар, причому один раз на  тиждень базари відбувались у 34 містах, два рази на тиждень — в 41, три рази на тиждень — у 13 і щоденно в 9 містах.

 Базари були важливою  ланкою в тогочасній торговій  системі. Через базари значною  мірою обмінювали промислові  та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв'язок  між містом і селом.

 Найбільш ходовими  з місцевих товарів на українських  базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основному  займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські базари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у селян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки базари відкривали переважно в містах, то у 80 —90-х роках — і в більшості сіл. У 1900 р. базари збиралися в 940 пунктах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 р. в українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.