Україна в роки Другої світової війни

 

РОЗДІЛ І. Україна В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

22 червня 1941 р. фашистська  Німеччина, порушивши пакт про  ненапад, без оголошення війни  несподівано напала на Радянський  Союз. Розпочався новий етап Другої  Світової війни у небачених  до цього масштабах і особливої жорстокості. Бойові дії цієї війни значно змінили весь хід цієї війни.

Бої під Києвом, оборона  Одеси, Севастополя, стійка оборона  на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкодно  захопити Україну. Але прорахунки й  упущення Сталіна, державного і партійного керівництва, командування Червоної армії були настільки серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм військових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її оборони. На кінець 1941 р. загарбникам вдалося окупувати майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів харківської і Сталінської ( нині Донецької) областей. Після краху Кримського флоту і залишення у липні 1942 р. радянськими військами Луганської області на всій території України встановився режим окупації у вигляді фашистського « нового порядку».

Жодного разу за свою історію  Україна не була в такій небезпеці. Для нашого народу це була війна  проти агресора, по захисту своєї  Вітчизни, де вирішувалось питання  життя та смерті. Тому для нашого нас це л

Була війна визвольна війна зі справедливим, переможним кінцем.

 

1.1. Напад фашистської Німеччини на Радянську Україну

 

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Напад на СРСР розпочався згідно з розробленим німецьким генштабом і затвердженим Гітлером ще 18 грудня 1940 р. планом «Барбаросса». Союзниками Німеччини у війні були Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина ( допомогу також надавали Іспанія та Болгарія).

Згідно з планом «Барбаросса» гітлерівські війська складали три  групи армій - «Північ» ( напрямки удару - Псков, Ленінград, Прибалтика, Даугавпілс, порти на Болгарському морі); «Південь» (Західна Україна, Київ, Харків, Донбас, Крим ); « Центр» ( Мінськ, Смоленськ, Москва).

На Україну була націлена група армій « Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштендта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос ) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленів) фронти, які мали значну перевагу над противником. Але з перших же днів війни радянські війська зазнали нищівних поразок через цілу низку причин.

Головна з них полягала в тому, що влітку 1941 р. Й.Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині. Але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні( як і на інших ділянках кордону з Німеччиною)були розташовані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі «малою кров’ю» . Військове керівництво не готувалося до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу то бойової техніки, а й в її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування в  перші півроку війни намагалися перехопити ініціативу і перейти у вирішальний наступ, не рахуючись з об’єктивними причинами бойової обстановки. Такі «пожежні» заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни численні випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії ( іноді цілими підрозділами) на бік ворога або добровільної здачі в полон.

Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24-30 червня на Західній Україні в районі Броди - Дубно - Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська в липні-серпні були оточені  в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвалися Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі - Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні – Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Не окупованими залишились лисе східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму.

Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ  радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/1942 рр. Це стосувалось і Південно - Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красно градом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.

Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. – 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від імені німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941 р. ,не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.

Однак сталінське керівництво  вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удар на північ по німецьким тилам на Правобережній  Україні. Саме сюди почали надходити найчисельніші резерви. Але й німці  змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючі влітку почати наступ на південній дільниці Східного фронту з метою захопити Кавказ, Сталінград та Нижнє Поволжжя.

Авантюризм радянського  командування і недооцінка боєздатності ворога призвела до двох катастроф  в Україні. Трагічно закінчилася  спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Е. Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвенківському виступі концентрованими удар арами з півночі (6-та  армія Ф. Паулюса)і півдня (1-а танкова армія Е. Клей ста) вздовж  Сіверського Донця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час якого(22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході Україні - місто Свердловськ Ворошиловградської області.

 

1.2. Окупаційний режим в Україні

 

Німецькі окупанти, захопивши  Україну, поводили себе як господарі, встановивши  свій «новий порядок»- режим найжорстокішого  терору і насильства.

На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території. Загарбаній окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (зондеркоманди СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Окупанти використовували й послуги місцевого населення. Новому режиму служили в основному ті, хто постраждав від сталінського режиму і бажав помститися, кримінальні елементи, або ті, хто не міг знайти іншого способу існування. Таких людей було сотні тисяч. Саме з них формувалася  в основному місцева цивільна адміністрація та поліція. З українців 1944 р. були сформована дивізія військ СС «Галичина», яка брала участь у каральних операціях, зокрема в придушенні Варшавського повстання восени 1944 р.

З моменту окупації в  Україні широко розгорнулась пропаганда з метою нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Через газети, плакати, листівки,  інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932-1933 рр., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.

Одночасно окупанти обіцяли  жителям окупованих територій аграрну  реформу, вільний розвиток української  культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Подекуди дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.

Але «новий порядок» не виправдав  надій українського населення. Він  завдав українцям таких страждань та розмаху терору, у порівняні з яким радянське минуле здавалося майже безхмарним існуванням. На власній землі українці перетворились на людей «третього сорту». Їхнє життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або розстріл.

Гітлерівський план «Ост»  передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення.

Особливе місце в  цьому плані відводилося Україні. Після перемоги над більшовицькою Росією сюди мали бути переселені декілька мільйонів німецьких колоністів. "Україна стане місцем втілення творчого духу германців", — заявляв Еріх Кох, якого Гітлер призначив своїм намісником на більшій частині України. Про ставлення окупантів до українського народу свідчить таємний циркуляр для німецьких чиновників під назвою "Про політику і управління людьми в Україні", в якому говорилося: "Ми повинні стати панами тут на сході. Люди цього простору можуть тільки коритися, тому віжки мають бути завжди натягнуті. Добре керівництво і постійний нагляд, ось, що треба, щоб примусити українців працювати. Постають дві різко відмінні одна від одної верстви: перша — верства правителів, — це ми, німці, і друга — керовані. Це — українці. Верства правителів планує, організовує, управляє і наказує. Керовані підкоряються і працюють".

Окупанти розпочали  жорстокий терор проти мирного  населення. Під час каральних  операцій з використанням зондеркоманд СС або загонів місцевих колабораціоністів було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупанти з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тис. осіб єврейської національності. Загалом за роки окупації в Україні загинуло майже 4 млн мирних жителів і понад 1,3 млн військовополонених, які утримувалися у таборах, перетворених на фабрики смерті.

У Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва і навіть родючий чорнозем. На роботу у промисловості та сільському господарстві Німеччини було примусово вивезено 2,4 млн працездатного населення, головним чином молоді, що перебувала там на становищі рабів.

Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут привав 12-14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів. Їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям.

В листопаді 1941 розпочалася  насильна депортація робітників до Німеччини. За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів  становила 2,8 млн. чол., у тому числі 2,2 млн. українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок – 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла.

Остарбайтери носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку «Ост» (Див Рис. 1).

Рис. 1 – Нашивка остарбайтера

 У червні 1944 їх було  замінено на національні відзнаки  – для українців – тризуб. За спробу втечі остарбайтери  каралися смертю або ув'язненням  у концтаборі.

Перші заклики до української молоді їхати на роботу в Німеччину прозвучали вже влітку 1941 року. У пресі, через спеціальні відозви-плакати, шляхом усного запрошення люди з відомства А. Розенберга на всі лади розмальовували «райське життя» іноземних робітників у Німеччині.

Прикладом таких листівок були ( див. Рис. 2).

Рис. 2 – Агітаційна листівка

 

Злиденне життя більшості  українського населення краю та труднощі із працевлаштуванням вдома, штовхнули  деяких юнаків та дівчат вирушати на заробітки. Але вже перша зустріч з  німецькою дійсністю стала розвіювати рожеві мрії заробітчан.

З весни 1942 року вивіз  людей на роботу до Німеччини став примусовим. Ширма добровільності була викинута. 7 березня Заукель, генеральний  уповноважений Рейху з використання робочої сили, зажадав від міністра окупованих земель Розенберга збільшити набір людей до Німеччини до одного мільйона. «Цей мільйон нам конче потрібен протягом наступних чотирьох місяців, - писав Заукель — Починаючи з 15 березня ми встановили такі щоденні норми-вивозу робітників до Рейху : з Генерального комісаріату Білорусії — 500 чол., із Центрального Економічного інспекторату — 500 чол., із Райхскомісаріату України — 1000 чол. з 1 квітня ц. р. щоденна квота має бути подвоєна».

Про вербування вже ніхто  не говорив. Ця акція, як і треба було чекати, дуже швидко себе вичерпала. Сам Заукель у 1944 р. вимушений був визнати, що із 6 мільйонів іноземних робітників навіть 200 тисяч не прибули до Рейху добровільно.

В хід були пущені такі наруги як масові облави по селах, у  церквах, кінотеатрах, організований вивіз учнів ремісничих шкіл. На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри дозволялось їхати старшим, батькові, матері, аби були тільки здоровими. З багатьох сімей брали по двоє-троє дітей.