Україна в роки Другої світової війни

Протягом двох останніх років війни умови життя і  праці східних робітників практично  не відрізнялись від життя військовополонених та в'язнів нацистських концтаборів. Цього не приховували і самі німці, бо в'язні обходились Рейху дешевше як остарбайтери. Чи не цим можна пояснити той факт, що в кінці 1943 р. ешелони з остарбайтерами, що вирушили із Запоріжжя, Сталіне та Миколаєва, прибули в Німеччину як ешелони в'язнів.

В 1945 р. на території Німеччини  опинилось понад 7,5 млн. іноземних робітників, що були силоміць вивезені із своїх країн. Що понад 2 млн. військовополонених всупереч Гаагській та Женевським конвенціям були піддані експлуататорській праці нацистами як робоча сила на оборонних заводах цієї держави.

Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована в СРСР, де майже всіх звинувачено у «зраді батьківщини» і репресовано.

1.3. Наслідки експлуатації остарбайтерів

Із Польщі за роки другої світової війни, було вивезено на роботу до Німеччини 1,5 млн. чоловік, із Франції 875952, з Італії 55726, з Данії 431400, з Бельгії 150 тисяч, з Голландії 31300, з Словаччини 15265 чоловік.

За офіційними джерелами  під час німецько-радянської війни (1941—1945 рр.) з республік Радянського  Союзу, ще були окуповані нацистами, до Рейху було насильно вивезено на роботу понад 3,0 млн. громадян, а них 580 тисяч з Білорусі та 120 тисяч з Росії, Молдови і республік Прибалтики. За тими ж даними з України протягом 1941— 44 рр. до Рейху було вивезено 2 млн. 200 тисяч чоловіків, жінок та підлітків.

Хоча дана цифра вражаюча, бо з нашої країни нацистами вивезено до Рейху найбільшу кількість  людей у порівнянні з іншими країнами Європи, та тим не менше і вона істотно занижена.

1.4. Втрати України в Другій Світовій війні

Під час Другої Світової війни втрати УРСР були величезні. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, причому 250 з них  були повністю знищені, а їх жителі страчені. Україна втратила понад  п’яту часину населення : 3 млн на фронтах і 5,5 млн - в зоні окупації. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Лише прямі збитки народному господарству республіки становили 289 млрд карбованців.

Надзвичайно ускладнювало ситуацію різке скорочення трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до масового використання на важких роботах жіночої робочої сили. Різко знизився рівень життя населення.

РОЗДІЛ ІІ. ПОЛТАВЩИНА В РОКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Полтавщина, як територія  Радянської Україна приймала безпосередню участь у Другій Світовій війни. Жителі нашого краю мужньо боролись проти військ фашистської Німеччини за свободу рідного краю зокрема, та Батьківщини загалом.

2.1. Підготовка  до наступу

24 червня 1941 року Раднарком  СРСР прийняв постанову про  створення в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами. Вже наступного дня бюро Полтавського обкому КП(б)У зобов'язало районні партійні структури організувати при міських і районних відділах НКВС такі батальйони чисельністю до 200 чоловік кожний. Їх особовий склад формувався з партійного, радянського і комсомольського активу, командирами винищувальних батальйонів призначалися начальники райвідділів НКВС, а в кожному із чотирьох взводів, крім командира, вводилася посада політичного керівника. Бійці винищувальних батальйонів перебували на казарменому становищі.

Протягом короткого  часу винищувальні батальйони були створені в кожному із 44 районів Полтавщини, загальне число бійців у них становило 8657 чоловік, проте через недостатнє озброєння вони не являли собою реальної військової сили. На озброєнні батальйони мали 181 кулемет (з них 113 трофейних польських), 1206 гвинтівок російського виробництва і 2100 польських та 3360 мисливських рушниць, які влада відібрала в населення на початку війни [4]. На допомогу винищувальним батальйонам створювалися групи сприяння. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли військові частини і міліцію про появу або висадку ворожих парашутистів.

Також створювалися добровільні  збройні формування — загони народного  ополчення, до яких залучалися робітники  і службовці, які не були мобілізовані до лав Червоної армії.

Проте у зв'язку із швидким  просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише у 17 районах Полтавщини. Записали до них понад 17 тисяч чоловік .У Полтаві полк і батальйон народного ополчення були створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, в Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.

Вже на 45 день радянсько-німецької  війни війська вермахту вступили на землю Полтавського краю. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити  Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака, — надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву відбувся 30 серпня, коли 5 "юнкерсів" (Ю-88) піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено 34 мирних жителі.

28 серпня 1941 року бюро  Полтавського обкому КП(б)У прийняло  постанову про евакуацію худоби  і сільськогосподарського реманенту,  згідно якої органи радянської  влади на місцях мали забезпечити  гурти худоби гонщиками і зооветперсоналом, а також грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2-3 місяці. Евакуації на схід піддягали також трактори і комбайни.

По селах Полтавщини  період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, і збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією і радянською владою, кожний, як міг, дбав сам про себе.

Цивільному населенню  влада видавала евакуаційні листи  — право виїхати в глибину території СРСР, але виїздити ставало все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими перевозками. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім'ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ викликало паніку і розгубленість не лише серед мирного населення, але й серед керівництва області.

2.2. Воєнні дії  на території Полтавщини

У вересні 1941 року вся  Полтавщина опинилася в зоні воєнних  дій; надії стримати ворога на лінії  Дніпра більше не було. У зв'язку з  наближенням німецьких військ спішно почали споруджувати оборонні укріплення, аеродроми, артилерійські бази, склади боєприпасів тощо. Їх будівництво потребувало масового залучення робочої сили і це при тому, що майже всі чоловіки були мобілізовані до війська або евакуйовані на схід. Тому всі трудомісткі земляні роботи виконувалися руками жінок, літніх людей і підлітків. Згідно рішення Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року, на будівництво оборонних споруд в області мало бути мобілізовано 83 700 чоловік і 10 700 підвод, але 29 серпня ці плани довелося переглянути. Партійні і радянські органи області до 1 вересня вже мали мобілізувати 230 тисяч чоловік і 16 тисяч підвод та передати їх у відання Будівельного управління НКВС. Всі мобілізовані зобов'язувалися мати з собою лопати, сокири, поперечні пилки, дві пари білизни, теплий одяг і взуття, а також кухоль і ложку. Про оплату праці мова не йшла . В першу чергу будували дзоти для станкових кулеметів і 45-міліметрових протитанкових гармат та позиції для мінометів. Але у зв'язку із швидким наближенням німецьких військ будівництво інженерних споруд, особливо стрілецьких окопів і протитанкових ровів, не було завершене.

Коли стало зрозумілим, що наявними силами Полтаву не втримати, з міста в спішному порядку, наскільки  дозволяли можливості транспорту, почали вивозити на схід все, що могло сприяти зміцненню обороноздатності СРСР. До Красноярська евакуювали паровозоремонтний завод, до Саратова — завод "Метал", до Семипалатинська — прядильну фабрику та ін. Разом з підприємствами виїжджали і робітники та інженерно-технічний персонал, часто із сім'ями. З навчальних закладів встигли евакуювати лише інститути: сільськогосподарський виїхав до Кургану, а педагогічний — до Тюмені. Проте не всі студенти і наукові працівники вузів хотіли залишати Україну. Так, із 76 наукових співробітників педагогічного інституту на окупованій території залишилося 39, а із 850 студентів — 725 . З сільськогосподарського інституту до Казахстану виїхало 112 студентів і 27 викладачів. Всього ж із майже 1,9 млн. жителів Полтавщини у східні райони СРСР евакуювалося близько 20 тисяч.

До Полтави німці  вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська  напередодні відійшли на правий берег  Ворскли. Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася по вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом і кримінальні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі і мародерство — розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося.

Після того, як німці вступили до Полтави, мотострілецький батальйон  капітана О. Семенова, який входив до 132 танкової бригади, зайняв оборону на лівому березі Ворскли в районі села Крутий Берег. Звідти бійці здійснювали  несподівані диверсії проти ворога в Полтаві. Наприклад, 26 вересня група з 15 вояків батальйону непомітно пробралася до міста і закидала гранатами та обстріляла з автоматів німців у Петровському парку. 28 вересня за наказом командування батальйон О. Семенова відійшов у напрямку Харкова. За проявлену мужність у боях з ворогом більше 100 бійців батальйону були представлені до урядових нагород, а О. Семенову присвоєне звання Героя Радянського Союзу . Деякий час ще йшли бої в диканських лісах, у ході яких радянські війська вперше використали реактивні установки, прозвані пізніше "Катюшами". Проте на кінець жовтня 1941 року вся Полтавщина опинилася під німецькою окупацією.

По-різному зустріли полтавці прихід німецьких військ на рідну  землю. Частина, — як визволителів, з радістю і надією, що вони принесуть звільнення від більшовицького ярма, дозволять збудувати Українську державу і повернуть втрачену за радянських часів власність.

Інші — з неприхованою ненавистю і безсилою люттю до фашистів, які нахабно вдерлися в  радянську Україну і змінили звичний спосіб життя та їх місце в системі комуністичного режиму. Все ж більшість полтавців зустріла прихід нацистів із страхом і тривожним очікуванням, що принесе їм нова влада, до якої потрібно знову пристосовуватися, щоб якось вижити і зберегти своє життя. Однобока і тенденційна інформація про перемоги німецької зброї на фронтах другої світової війни пригнічувала полтавців, посилювала в них вірус страху, безнадії і зневіри у можливість перемоги над ворогом.

2.3. Окупаційний  режим на Полтавщині

На окупованих українських  землях фашисти відразу ж почали встановлювати "новий порядок", який полягав у витонченій системі  експлуатації і народовбивства. Згідно плану "Ост", розрахованого на тридцять років, населення СРСР підлягало  частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.

Жорстокість, зневага  до українців, як до людей нижчого  гатунку, були основними рисами німецького управління. Німецький солдат або  чиновник окупаційної адміністрації  мав право розстрілу без суду і слідства. Протягом всього періоду окупації в містах і селах Полтавщини діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти на місці.

За час окупації чисельність  населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями  євреїв та відтоку жителів міста  на село. Станом на 1 травня 1942 року в  місті мешкало 73 915 жителів, з яких чоловіки складали 28238 (38,7 відсотків), а  жінки — 45176 (61,3 відсотка). За національним складом українців було 68683 (93,1 відсотка), росіян — 3839 (5,3 відсотка), інших — 1193 (1,6 відсотка).

Уже в перші дні  окупації полтавці в повній мірі відчули  на собі нацистський "новий порядок": почалися масові арешти, розстріли ні в чому неповинних мирних жителів. У Великих Сорочинцях протягом 14-17 вересня німці повісили, розстріляли і закатували 86 жителів села. 7 жовтня 1941 року в Більську Опішнянського району були заарештовані і розстріляні 5 юнаків віком від 16 до 19 років. Окупанти звинуватили їх у зв'язках із партизанами.

Як і за радянських часів, полтавці в період німецько-фашистськоі  окупації фактично перебували на становищі  кріпаків: протягом всього періоду  окупації діяла комендантська година, їм заборонялося самовільно залишати місця постійного проживання. 3 метою обліку і контролю в кінці 1941 року німці провели перепис населення. Хорольський гебітскомісар в одному із своїх наказів роз'яснив, що виїхати за межі гебіту можна, лише діставши дозвіл від "шефів" (старост) районів, який надавався на підставі довідок від старост сіл.

Згідно розпорядження  Зіньківськоі районної управи, від  смерку і до світанку жителям міста  заборонялося ходити по вулицях. Навіть удень кожний житель міста повинен  був мати паспорт і довідку з місця роботи. Без цих документів зіньківчанам загрожував розстріл на місці. Селяни, які прибували до Зінькова, теж зобов'язувалися мати з собою довідку про особу і дозвіл від старости села із зазначенням, у якій справі і на який час селянин прибув до міста. Залишатися переночувати в Зінькові селяни могли лише з дозволу районної поліції .