Україна в роки Другої світової війни

 

Захвативши місто Кременчук  німецько-фашистські окупанти розпочали  масове вивезення радянських людей  у рабство до Німеччини.

Усі розпорядження і  накази по вивезенню радянських громадян походили від німецької окупаційної  влади від імені Гібіцкомісара  Рота.

Безпосереднє викрадення в рабство проводилося спеціально створеною Біржею Праці. Очолював яку  спочатку німець Фромельд, якого в подальшому змінив Шауб.

Чимала роль належала і паспортному відділу при  СС та управлінні місцевої поліції  в особі керуючого паспортним відділом Руденбальда, який

Стежив за повнотою людей, які відправлялись в рабство.

При паспортному відділі  був адресний стіл, де зазначалися адреси всіх мешканців Кременчука, а адреси тих хто відправлявся до Німеччини зобов’язані були викреслити зі списків адресного столу, якщо при від’їзді це не було зроблено, то викреслити зі списки зобов’язували домокеруючого. Все це здійснювалося для впевненості, що призначений для вивезення громадянин точно вибув.

По закінченню 24 годин, після від’їзду того чи іншого громадянина  в Німеччину, поліцейські йшли на квартиру з метою перевірки відбуття, якщо громадянин опинявся вдома, то його арештовували та саджали до в’язниці, а потом як арештанта під конвоєм відправляли до Німеччини.

 

3.2. Німецька  колонізація Кременчука

 

Німецька військова  влада різними шляхами намагалась приховати скоєне ними  насильство при відправлення радянського народу в рабство. З цією метою, від примусово відправлених до Німеччини, вимагали підписувати, так звані трудові зобов’язання, що свідчили про добровільний від’їзд. А за відмову підписувати таке зобов’язання, комендатура заарештовувала таких людей і тримала декілька днів під арештом, примушуючи підписувати зобов’язання.

Жителі міста не хотіли бути рабами німецьких катів. Тому намагалися будь-якою ціною сховатися від  відправлення до Німеччини, шляхом нез’явлення  на Біржу Праці, виписки з будинкової книги під приводом, від’їзду до Німеччини, а самі ховалися в укриттях, жили в підвалах, на горищах і інших місцях. Деякі свідомо наносили собі тяжкі каліцтва, щоб позбутися німецької каторги. Більше того, деякі дівчата віддавалися незнайомим чоловікам, щоб завагітніти і залишитися на Батьківщині. Молоді хлопці, працівники Штампзаводу, навмисне облились кислотою, тим самим нанесли на тілі рани, що довго не загоювалися. Одна з чорноробів Маслозаводу, неодноразово обпікала собі руку розпеченою до червона кочергою, і не давала їм загоїтися, присипаючи сіллю, щоб роз’їдало поранення.

Однак, як не намагалося населення сховатися від депортації  до Німеччини, німці з місяця в  м’ясець відправляли великими групами  мешканців Кременчука до Німеччини, переважно молодь.

При неявці людини на Біржу Праці, поліція проводила всілякі облоги будинків, вокзалу, ринку та інших громадських місць.

Осіб заарештованих  під час облоги, саджали до тюрми, в спеціально організовані приміщення міського цирку, після чого відправлялися  на залізничну станцію, вантажили в ешелон і під конвоєм відправляли до Німеччини.

Під час одної з  таких в Кременчуці німці влаштували в ніч на 20 травня 1942 року облаву на молодь, в результаті якої вдалося  зловити 450 юнаків і дівчат віком  від 15 до 25 років.

 

 

 

 

 

 

3.3. Наслідки  фашистського панування

 

По даним з міста  Кременчука в фашистське рабство  вивезено:

1. Дівчат і хлопців приблизно - 3500 осіб.
2. Чоловіків та жінок середнього віку – 500 осіб.
3. У в’язницях за кримінально - цивільні справи містилось – 2000 осіб.

 

Крім цього по оголошенню в травні 1943 року мобілізації молоді народженої 1922, 1923, 1924, 1925 років було зібрано близько 3000 чоловік.

Так, неврахованими документами  відправили до Німеччини, зібрані шляхом облог березня – серпня місяця 1943 року, зібрано приблизно 2000 осіб.

Також відправлялися  в Німеччину особи, що знаходились  в таборах військовополонених міста  Кременчука.

Таким чином за період німецької окупації було відправлено  на каторгу до Німеччини радянських громадян – 21000 осіб.

Списки, відправлених до Німеччини знижені при відступі німцями з міста. Зі складу депортованих вдалось встановити і скласти поіменний список на 719 осіб.

Прізвища інших встановити не вдалося.

В результаті знищення населення  та вивезення частини до Німеччини  з 115 тисяч населення міста Кременчука, на момент звільнення міста радянськими військами чисельність проживаючих складало всього 18 тисяч жителів.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІV. ІЗ ЖИТТЯ ОСТАРБАЙТЕРА ТРЕМБАЧ ГАЛИНИ НЕСТОРІВНИ

«В роки суцільної  мобілізації 1942 р. всю молодь забирали до Германії, населення вивозили на примусові роботи. Із села Камиші, в якому я мешкали забрали разом зі мною 15 чоловік. Ми прибули на залізничну станцію міста Кременчука, де стояв потяг, який забирав усю молодь з Полтавської області».

 

4.1. Життя до  депортації

 

Народилась 14.11.1922 р. в  селі Комиші. До війни навчалась  в 

селі Омельник, в школі  № 6( 9-10 клас).

 

4.2. На чужині

 

18-19 листопада 1942 року  нас погрузили в потяг, в дорозі не годували, кожен їв що брав з собою в дорогах, під час зупинок виходити заборонялось, їхали в вантажному вагоні, без ліжок, ковдр, та належних умов. Приблизно через місяць ми прибули до Австрії( одна зі складових частин Третього рейху),в район Фаралбегр, до села Люстинау. Після прибуття нас відвели в окреме приміщення, в яке по кожного приходив бауер (селянин).

За мною приїхала молода дівчина, забравши мене ми йшли близько 

3 км пішки. Прибувши  на місце біля будинку на  воротах нас зустрів товстий  чоловік з одним вухом і  грубим голосом сказав : « Я пан,пан,пан! А ТИ НАЙМИЧКА !».Ця будівля була готель «Цурлинде» (австр. «Липи»)( див. Рис. 3)

 

 

Рис. 3 – Місце праці  Галини Трембач готель «Цурлинде».

 

 

Ці люди в яких я  працювала були фашистами, вони утримували готель в якому фашисти збирались  для нарад.

Також вони мали до 50 соток  городу ,мали курей, качок.

Мене відвели на 3 поверх в маленьку кімнату, де сказала що тут я буду жити. Хазяйка відвела мене на кухню і сказала « Це твоє місце роботи, а взагалі ти будеш все робити по дому»( Кременчук в цей час був в окупації).

Мій розклад дня :  -    Підйом – 6.00

• Відбій – 23.00-23.30.

 

До моїх обов’язків належали :

• прибирання в ресторані ;
• миття  посуду ;
• миття підлоги  ;
• прибирання та миття великої зали, кімнат де ночували люди ;
• готувати продукти для подальшого вживання та використання ;
• догляд за садибою(саджала, полола) ;

Ці люди в яких я  працювала були фашистами, вони утримували готель в якому фашисти збирались  для нарад.

Також вони мали до 50 соток  городу ,мали курей, качок.

В хазяїна була машина, на якій він розвозив фрукти та овочі. Прокинувшись у 3-4 години ранку мені доводилось грузити ящики по 50 кг, які потім розвозили по району.

Одного ранку вставши  в 3 годині ранку, і не ївши протягом дня я попросила їсти, він кинув  мені пучок редьки і сказав : « Жери редьку».

Приїхавши додому він  сказав хазяйці : «Дай їсти цій ненажері», на що я супротивилась відповівши : «Я не їла цілий день», на що він розлютився і хотів був почати бити мене в кухні, хазяйка стала в дверях, щоб я не вибігла, але я її так штовхнула, що вона впала. Хазяїн наздогнавши мене, схопив за коси і почав бити.

Одного разу прибиравши в кімнаті де жили солдати я  побачила резистори з зображенням  найрозвиненіших країн світу, мені захотілось послухати щось рідне( адже на карті були зображені Москва та Київ) і взявши слухавку почула : « Если первая социалестическая революция победила в одной стране, то в будущем…»,в цей момент до кімнати зайшла хазяйка, побачивши мене зі слухавкою в руках почала кричати « В концтабір хочеш?», взяла мене за руку і викинула с кімнати. Наступного дня в будинок зайшов поліцай з фашистською свастикою і спитав : «Це вона?», він вдарив мене по обличчю, я впала, потім він почав бити мене ногами по животу, обличчю.

Після цього я три  дні проплакала. Я пішла до бургомістра ( хазяїна селища), показала йому синці  по тілу і мене перевели до іншого хазяїна.

З попереднім хазяїном я  разом не їла, а цей був більш  людяний, я їла з ним за одним  столом. У нового хазяїна я також поралась по господарству.

З кінця 1942 р. - по серпень 1945 року я була у нового хазяїна, від нього і прибула додому, по закінченню війни, і окупації фашистської Німеччини.

Повернувшись додому я споглядала розруху, хата спалена  і нам доводилось жити в землянці – це був наслідок панування фашистського панування».

 

4.3. Діяльність  після повернення

 

В післявоєнні часи Галина Несторівна почала задумуватися про продовження навчання. Наслідком чого став вступ у 1951 році до Луцького педагогічного училища, по закінченню якого Вступила на заочний факультет Луцького Педагогічного інституту. Будучи студенткою одружилась. Після закінчення училища працювала учителем старших класів 8-10 в селі Чорниж, Волинської області.

З 1962 року до пенсії ( близько 20 років) працювала в Погребівській  середній школі Глобинського району учителем старших класів. По закінченню своєї трудової діяльності повернулась до рідного краю в місто Кременчук.

Навіть зі своєю великою  любов’ю дітей, присвятивши їх навчанню все життя, власних дітей не має, це стало наслідком побиття її фашистським поліцаєм під час  перебування в ролі остарбайтера в Австрії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

З даної роботи видно, що Друга Світова Війна відобразилась  на стані України та її народу не найкращим чином. Мільйони загинувши, поранених, скалічених людей, величезні  матеріальні втрати – це все наслідки війни двох ворогуючих тоталітарних режимів. Розплату за цю війну персон несли ні в чому невинні люди, як от, наприклад, Трембач Галина, яка потрапивши на чужину в ролі остарбайтера закарбувала в своїй пам’яті не найкращі спогади, та згадку про страшні роки війни на своєму здоров’ї.

І таких учасників Гітлерівський план «Ост» були мільйони лише в Україні, не враховуючі інші союзні країни. Але доживши до сьогодні людей залишилось дуже мало, тому ми повинні берети їх спогади не лише в своїй пам’яті, а й бажано на матеріальних носіях, що в сукупності буде становити архівний фонд, а той в свою чергу архівну спадщину України.

Ми являємось останнім поколінням, яке може дізнатися про  віхи історії не з книжок, а з  вуст тих, хто бачив ці події на власні, може передати та переказати всі  відчуття які наповнювали їх в період Великої Вітчизняної війни. Адже, жодна книжка не може передати сліз та туги наших дідів та прадідів при розповіді про лихі роки війни.

Для архівної справи польові  матеріали на мою думку відіграють не меншу роль, чим задокументовані  матеріали. Наприклад, в роки правління комуністичної партії Радянського Союзу, влада мала звичку приховувати реальні факти, та події тих часів, і саме розповіді живих свідків дають нам уявлення про чітку картину того чи іншого періоду.

Так ось, навіть надані державою компенсації Галині Несторівні не зітруть з пам’яті ті жахливі моменти життя, які їй довелось пережити  в роки війни перебуваючи на чужині в Австрії. А ми нащадки повинні  запам’ятати та зберегти всі споди людей які переживали та пережили, ті жахливі роки Другої Світової війни.