Україна в роки Другої світової війни

Навіть у місцях постійного проживання кожний крок полтавців знаходився під контролем окупаційної влади. В лютому 1942 року голова Градизькоі районної управи Короїд і начальник районної поліції Закарлюка видали спільну постанову, згідно якої старости сільських управ зобов'язувалися на кожні п'ять хат виділити відповідального, який би постійно стежив за своїми "підопічними" і повідомляв сільських старост або старших поліцаїв про всі підозрілі діяння чи розмови своїх односельців .

Смертна кара загрожувала  всім, хто читав або поширював  літературу антифашистського змісту, в тому числі скинуті з радянських літаків листівки. В розпорядженні  лубенського гебітскомісара з цього приводу говорилося: "Карою смерті буде покарано всіх тих осіб, в яких буде знайдено листівки або інші матеріали ворожої пропаганди, скинуті ворожими літаками, а також і тих осіб, що такі листівки будуть роздавати або їх зміст будуть передавати словами чи письмово". Виявлені листівки належало підбирати і негайно здавати до німецької жандармерії.

Ніхто не був гарантований за своє життя, люди жили в постійному страхові і ніхто не міг їх захистити. Панувала повна сваволя окупантів.

Поряд з репресіями окупанти розгорнули широкомасштабну ідеологічну обробку населення.

Окупаційні газети, що виходили в кожному гебіті, і навіть в окремих районах Полтавщини, регулярно публікували на своїх  сторінках матеріали про злочини  більшовизму: трагедію голоду 1932-1933 років, "червоний терор" тощо.

Нацисти не визнавали  за Україною будь-якого права на власне державне управління. Її територія  була розчленована між Румунією, Угорщиною  і різними німецькими окупаційними органами. До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, а потім — рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному, який поділявся на 6 генеральних округів ("генеральбецирків"). Полтавщина була включена до складу Київського генерального округу і поділена на 11 округів ("крайзгебітів"). Кожний з них пересічно охоплював територію чотирьох районів. Зберігався також радянський адміністративний поділ на райони та структура господарських органів. Всі керівні посади в гебітах займали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі (німці за походженням).

Німецький окупаційний  апарат спирався на густу мережу каральних  органів: гестапо (таємну поліцію), СД (служба безпеки), польову жандармерію, військові комендатури в містах і на залізницях тощо. В умовах окупації формально існувало і місцеве самоврядування, компетенція якого була обмежена суто господарськими справами і підтриманням "нового порядку" на окупованих землях України. Складалось воно з міських і сільських управ, бургомістрів у містах та старост районів і сіл. Місцеве самоврядування спиралося на власний апарат примусу — допоміжну українську поліцію, яка формувалася пересічно з розрахунку один поліцай на сто дорослих жителів. У кожному з районів Полтавщини налічувалося близько 500 поліцаїв.

Персональний склад  української поліції складався  із невдоволених радянською владою людей, колишніх червоноармійців, які потрапили  в оточення і залишилися на окупованій території, та юнаків, які в такий спосіб уникали примусової відправки на роботи до Німеччини.

Служба в поліції  приваблювала бажаючих також можливістю безконтрольною владою над людьми і  непоганим матеріальним забезпеченням. Так, згідно розпорядження Миргородської районної комендатури плата за службу в 1941 році рядовому поліцаю становила 5 крб. у день, старшому групи — 9 крб., заступникові начальника районної поліції — 11 крб. і начальнику районної поліції — 14 крб. Паливом і продовольчим пайком вони забезпечувалися безкоштовно. З 1 лютого 1942 року ставки оплати поліцаям були збільшені: рядовий став одержувати 10 крб., заступник начальника поліції і начальник — по 15 крб. удень. Одружені поліцаї додатково одержували на сім'ю: рядові і старші груп — по 10 крб., заступник начальника і начальник районної поліції — по 15 крб. у день. Якщо поліцаї харчувались удома, то їм виплачувалася вартість харчового пайка — по 6 крб. у день, а якщо користувалися їдальнею, то з їх платні вираховували за обід — 3 крб., за сніданок і вечерю — по одному карбованцю .

Серед жителів Полтавщини зустрічалися і добровільні помічники  поліції, які з власної ініціативи допомагали німцям підтримувати "новий  порядок" на окупованих землях.

 

2.4. Полтавські  остарбайтери

 

Поразка німецьких військ під Москвою взимку 1941 року означала крах сподівань гітлерівців на "блискавичну війну". Перед Німеччиною постала примара затяжної війни на декількох фронтах, яка потребувала максимальної мобілізації матеріальних і людських ресурсів Третього рейху. Нестачу робочої сили у зв'язку з мобілізацією чоловіків на фронт керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів. Уже навесні 1942 року німці розпочали широкомасштабну кампанію за добровільний виїзд української молоді до Німеччині. На вимогу німців з такими зверненнями до віруючих виступили і єпископи православних церков Сильвестр та Веніамін. Проте бажаючих виявилося небагато: в основному це були юнаки і дівчата, які повірили ворожій пропаганді про "райське життя" в Німеччині, та відпущені на волю військовополонені з немісцевих жителів. Тоді німці провели перепис молоді 1922-1925 років народження і, після висновків медичної комісії про їх придатність до фізичної праці, почали насильно відправляти до Німеччини.

Перша група остарбайтерів (500 юнаків і 500 дівчат) з Полтави виїхала 13 травня 1942 року. Їх проводи відбувалися  з великою помпою — в присутності  німецького командування і посадовців з української допоміжної адміністрації.

Офіційно сім'ям остарбайтерів через біржі праці надавалася грошова допомога в розмірі 130 крб. на місяць, але одержували її ті, хто знаходився на утриманні виїхавшого (діти, старі батьки тощо). Якщо до Німеччини з родини було забрано декілька осіб, то грошова допомога надавалася лише на одного. Згідно розродження Полтавського гебітскомісара від 2 листопада 1942 року, сім'ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами із складів районних споживчих товариств, але при умові, що вони будуть сумлінно працювати на сільськогосподарських роботах. У противному разі допомога припинялася .

Мобілізація української  молоді на каторжні роботи до Німеччини  нагадувала полювання на людей. Часто  поліцаї влаштовували облави в базарні  дні і хапали всіх, хто потрапляв під руку. Від вивезення до Німеччини звільнялася лише молодь вражена тяжкими хворобами, робітники підприємств, що працювали на війну, службовці допоміжної української адміністрації і поліції та деякі інші категорії. За два роки окупації з Полтави на рабську працю до Німеччини було відправлено близько 8 тисяч молоді. Начальник жіночого відділу міської біржі праці Шелест відправляла навіть хворих, які мали довідки про звільнення. З поверненням радянської влади вона була засуджена військовим трибуналом до 10 років тюремного ув'язнення.

Окупанти жорстоко карали родини юнаків і дівчат, які під  різними приводами намагались ухилитися  від виїзду до Німеччини. Розпорядженням від 4 лютого 1943 року Лохвицький гебітскомісар  Рейнгарт наказав оштрафувати кожного жителя сіл Бондарів, Луговиків і Хорсиків по 1000 карбованців, Білоусівки, Богодарівки і Гільців по 500 крб., Куріньки і Козлівки по 200 крб. Крім того, у родин, чиї діти без поважних причин не виїхали до Німеччини, розпорядився забрати велику рогату худобу або свиней .

Німці використовували  остарбайтерів на найтяжчих некваліфікованих роботах у промисловості і  сільському господарстві, часто без  вихідних. Робочий день у них не був регламентованим.

Тяжка підневільна праця, повна безправність, відчуття меншовартості і туга за Батьківщиною були постійними супутниками остарбайтерів.

Окупувавши Україну, німецькі загарбники намагалися використати  людей як дарову робочу силу, силою  голоду змушуючи їх працювати для  потреб Третього рейху. Масова насильницька відправка української молоді до Німеччини, а також наміри окупантів налагодити господарське життя на окупованих територіях змушували їх вдаватися до позаекономічного примусу до праці. Постановою рейхсміністра окупованих східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 року вводилася обов'язкова трудова повинність для молоді 1922-1925 років народження, поширена згодом на все працездатне населення, починаючи з 14 років.

Розпорядженням рейхскомісара  Е. Коха від 4 березня 1942 року всі переходи українців з однієї роботи на іншу обмежувалися і дозволялися лише за погодженням з місцевими біржами праці. Через них здійснювався і прийом на роботу. Звільнені з якихось причин з роботи вже на другий день мусили ставати на облік до біржі праці. Останні, по суті, перетворювалися на ринки рабів, які постачали робочу силу для потреб Третього рейху. Порушникам нацистських законів про працю загрожувала необмежена сума штрафу, примусова праця або ув'язнення до одного року.

 

2.5. Господарське  життя Полтавщини в роки війни

 

Тяжкі матеріальні умови життя і соціальна незахищеність людей змушували їх вдаватися до різноманітних способів, щоб вижити. Особливо важко доводилося жителям міст. На стихійних ринках процвітала мінова торгівля і спекуляція. Всі торгували всім. Щоб якось прохарчуватися і вижити, люди продавали останнє. Спроби німців і окупаційних органів самоврядування заборонити стихійні ринки і припинити спекуляцію бажаних результатів не давали.

Німецькі окупаційні власті дбали лише про забезпечення Третього рейху шляхом пограбування України та інших поневолених країн і народів. З цією метою вони створили розгалужену мережу заготівельних пунктів, так званих Централі закупу і збуту. Існувала чітка система оплати за здані сільськогосподарські продукти і сировину, але німці платили не повноцінними грошима (дойчмарками) і навіть не окупаційними марками, а їх сурогатом — так званими "пунктами".

Закупкою продуктів  для Німеччини займалися і  заготівельні контори споживчої  кооперації. Щоб змусити населення  продавати продукти харчування саме цим організаціям за низькими цінами, німецькі окупаційні власті спочатку встановили тверді ціни на них, порушення яких каралося штрафом від 200 до 1000 крб., а згодом взагалі заборонили продавати на базарах ті з них, які мали надходити шляхом планових поставок до Німеччини: м'ясо, молоко, масло, яйця, сир, олію та ін. На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 8 травня 1942 року заборонявся самовільний забій худоби. Порушники каралися штрафом у розмірі до 2 тисяч карбованців. Крім того, в них конфісковувалася вся наявна худоба і земельний наділ . У кінці 1942 року на Полтавщині був введений податок і на птицю — 6 кг живої ваги з кожного двору.

Крім обов'язкових  поставок і непередбачуваних поборів  з боку окупаційної влади, населення  Полтавщини сплачувало і різноманітні податки та збори, які накладалися як в централізованому порядку в межах всього рейхскомісаріату "Україна", так і окремими гебітскомісарами та "шефами" і старостами районів. Відразу ж після вступу німців на терени Зіньківщини селянські господарства району були обкладені одноразовим податком на загальну суму 228056 крб. Розмір податку коливався від 100 до 450 крб. і залежав від наявності корови, розміру присадибної ділянки і кількості працездатних в окремих господарствах. Розміри податку знижувалися при наявності в сім'ї 2-3 і більше непрацездатних. Населення мало сплатити податок до 25 грудня 1941 року, але його виконання через крайню бідність і, можливо, саботаж затягнулося аж до березня 1943 року.

Також був введений ряд  інших податків(на нерухоме майно, сільськогосподарський, шляховий та страховий податки,  податки на культурне і житлове будівництво, на собак, велосипеди та ін.).

Вся система окупаційної  влади трималася на страхові і  насильстві, від яких ніхто не був  застрахований, навіть представники допоміжної української адміністрації. Так, у січні 1943 року Хорольський гебітскомісар оштрафував на 1500 крб. старосту села Шершнівки Федора Карпенка за те, що він допустив самогоноваріння на підконтрольній йому території.

Таким чином, під час німецько-фашистської окупації полтавці жили в умовах постійного страху і терору. Незважаючи на те, що великих боїв на теренах Полтавщини не було, господарство області було вщерть поруйноване, адже під час поспішного відступу радянські війська намагалися вивезти або знищити за собою все, що в майбутньому могло бути використане ворогом. Ця руйнація ще більше посилилася під час окупації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. Воєнний КРЕМЕНЧУК

 

У роки Великої Вітчизняної  Війни Кременчук був окупований військами вермахту з 9 вересня 1941 року до 29 вересня 1943 року. Деївська гора - найвища точка Полтавщини (204м) – місце, де в 1971 році народні ополченці мужньо захищали місто.

Близько 10 тисяч кременчужан  вивезли на каторжні роботи до Німеччини. За два роки окупації було розстріляно й замордовано понад 97 тисяч людей, на території міста фашисти створили мережу концтаборів. На місці одного з них тепер знаходиться меморіал «Вічно Живим» - особлива пам’ятка в духовному житті кременчужан.

Але патріоти не корилися загарбникам, боротьбу з фашистами вели 8 антинацистських груп, що об’єднували близько 400 підпільників.

Героїчно захищали Батьківщину  воїни-земляки. За мужність і героїзм, проявлені в роки Великої Вітчизняної  війни. До Книги Пам’яті України  занесено імена 6210 кременчужан, 12- удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

Під час Великої Вітчизняної  війни Кременчук був зруйнований  майже повністю : 93 промислових підприємства, усі культурно-просвітницькі та навчальні заклади, залізниця, електростанція, міст через Дніпро, 97 відсотків житлового фонду були знищені. Збереглося лише 22 будинки, побудовані в дореволюційні та довоєнні часи. Серед них приміщення технікуму залізничного транспорту (1889 рік), будинок АКБ «Укрсоцбанк»(1900-1903 роки), Успенська церква (1871 рік) та інші.

29 вересня 1943 року Кременчук  було звільнено від фашистської  окупації.

 

 

 

 

3.1. Процес зарахування  до списків остарбайтерів