Українсько- польська війна

Листопадовий чин та українсько–польська війна активно досліджувалася громадсько-політичними та військовими діячами ЗУНР в еміграції. Зокрема, у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Канаді та США у міжвоєнний період було опубліковано історико-мемуарні праці К.Левицького, М.Алиськевича, Д.Паліїва, А.Чайковського, В.Панейка, О.Думіна (А.Крезуб), О.Кузьми, Г.Микитея, А.Бізанца, М.Заклинського, В.Кучабського, І.Карпинця М.Лозинського, О.Назарука та ін. 1929 р. у Празі з´явилося найкраще, на нашу думку, мемуарно-аналітичне дослідження командувача УГА М.Омеляновича-Павленка “Українсько-польська війна”. Але невеликий обсяг книги не дозволив детально висвітлити весь спектр збройного протистояння, зокрема переговорний процес із поляками і місіями Антанти.  Загальною вадою цих праць була їх обмеженість цензурними вимогами, недостатнє використання архівів супротивника та певна ідеалізація власної участі у Листопадовому зриві і військовому будівництві.

Польські історики та політики міжвоєнного часу заперечували польську агресію і характеризували ці події як конфлікт двох народів, що заселяли територію Галичини. Українці, на їх думку, мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла господарська і культурна спадщина; тому це була братовбивча війна, яка завдала великих втрат обом народам. Загалом польська політична думка заперечувала право українців на самовизначення, соборність їх земель і фактично стала рупором політики асиміляції українців “Східної Малопольщі”.

З другої половини 50-х і до середини 80-х років зростає увага радянської історіографії (О.Карпенко, Ю.Сливка, С.Макарчук. М.Панчук, Р.Симоненко) до вивчення політичної історії ХХ ст., зокрема подій 1917–1920 рр. Загалом у цих публікаціях історія регіону висвітлювалася в контексті єдиного революційного потоку, який охопив Росію та країни Центральної та Східної Європи під впливом Жовтневого перевороту 1917 р. Стверджувалося, що революційний рух на цих землях сприяв розвалу Австро-Угорської імперії, а політика новоутворених держав – Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини щодо українських земель була загарбницькою, яку підтримали країни Антанти. Визнавався національно-визвольний характер боротьби проти іноземної агресії. Водночас критикувалася політика уряду ЗУНР у визвольному русі, гіперболізувалася роль і місце комуністичних організацій, а боротьба за соборність кваліфікувалася як рух за воз´єднання з УСРР.

У Польській народній республіці цього періоду з´явилося чимало праць (Т.Домбковський, А.Айненкель, Я.Радзейовський, В.Найдус, М.Папєжинська-Турек, Г.Томашевський, Є.Лєвандовський, Л.Подгородєцький, В.Сєрчик), у яких робилася спроба висвітлити процес відродження польської і української державності у 1918-1920 рр. Однак, вони хибували на певну суб´єктивність у трактуванні внутрішньої та зовнішньої політики ЗУНР і характеру війни з українцями, відстоювали “історичне” право поляків на східні “креси” і заперечували правомірність боротьби українців на державотворчість.

Висвітленням складних взаємовідносин народів-сусідів займалися польські еміграційні діячі Є.Ґедройц (Франція), З.Бжезінський (США), Ю.Лободовський (Іспанія, Канада), які наважилися ревізувати національні міфи щодо східного пограниччя й стати на захист “нерадянських” українців. Шовіністична польська діаспора і чимало авторів з ПНР сприйняли їх ініціативи вкрай насторожено. Відмова від південно-східних “кресів” і “польського” Львова стала для багатьох поляків “національною зрадою”. На ідеях нелегально поширюваної паризької  “Культури” Є.Ґедройца зросло кілька поколінь опозиційної польської інтелігенції 60-80-х років.

У 50-70-ті роки історію Визвольних змагань продовжуть досліджувати діаспорні історики С.Ріпецький, П.Мірчук, М.Стахів, С.Ярославин, В.Косик, Т.Гунчак та Л.Шанковський, що став одним із фундаторів української воєнно-історичної науки у Німеччині та Канаді. Велику археографічну роботу провів старшина УГА Д.Микитюк, який упорядкував у Канаді п´ятитомник документів і матеріалів “Українська Галицька Армія”. У СРСР ця література знаходилася у спецфондах бібліотек і не була в науковому обігу.

Якісно новий етап дослідження розпочався наприкінці 80-х років. Власне тоді українська історіографія, звільнившись від ідеологічних догм, почала висвітлювати українсько-польські стосунки з наукових позицій і показувати суперечливий характер національно-політичного протиборства у реґіоні у контексті загальноєвропейського історичного процесу кінця ХІХ – на початку ХХ ст. (О.Аркуша, Я.Грицак, Я.Дашкевич, М.Кугутяк, М.Мудрий, І.Патер, В.Расевич, О.Сухий, П.Шкраб´юк, І.Чорновіл). З´явилася низка праць (В.Гордієнко, А.Каляєв, М. Лазарович, К. Науменко, Б. Савчук, Б. Трофим´як, Б.Якимович), в яких діяльність парамілітарних громадських товариств “Січ”, “Сокіл”, “Пласт”, “Січові стрільці”, бойовий шлях легіону Українських січових стрільців у 1914-1918 рр. досліджується як зав´язок майбутніх Збройних Сил ЗУНР. Конкретно історичний матеріал перелічених публікацій доводить, що поляки використовували владну позицію в монархії для того, щоб усіма можливими способами гальмувати процес національно-культурного розвитку українців, що призвело до появи різних національно-політичних ідеологій і воєнного вибуху восени 1918 р.

С. Макарчук у монографії “Українська республіка галичан” (Львів, 1997) та О. Шишка у посібнику “Слідами листопадових боїв” (Львів, 1993) розглядають перебіг Листопадової національно–демократичної революції та окремі сюжети війни з поляками, стверджуючи, що польська сторона домінувала у конфлікті і була відповідальною за воєнний вибух на українських етнічних землях. Проблеми археографії та зовнішньополітичної діяльності ЗУНР розробляли О.Карпенко, М.Панчук, Л.Ґентош, В.Великочий. Роль США в організації експансії на західноукраїнські землі дослідив О.Павлюк. Вплив чесько-польського збройного конфлікту на перебіг українсько-польської війни узагальнив М.Кірсенко. Позицію Франції та Ватикану щодо ЗУНР і місійно-миротворчу діяльність митрополита Андрея Шептицького висвітлюють Г. Цвенґрош у монографії “La Rйpublique Dйmocratique Ukrainienne – la Rйpublique Franзaise (1917-1922)´´ (Lviv, 1995) і О. Красівський у книзі “За Українську державу і Церкву: громадсько-політична та суспільно-політична діяльність Митрополита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр.” (Львів, 1996). Участь вояків і командирів УГА і Дієвої армії УНР у війні та повоєнному суспільно-політичному житті стала темою біобібліографічних праць О. Колянчука, К. Науменка, Я. Тинченка, О. Рубльова.

Політична історія ЗУНР на тлі суперечливих ватикано-українсько-польських взаємин викладена у працях теологів Українсько-католицького університету ім. Св. Климента Папи І.Нагаєвського “Історія Української держави двадцятого століття” (Рим, 1989; Київ, 1994) та І.Хоми “Апостольський Престіл і Україна 1919-1922´´ (Рим, 1987), які базуються на малодоступному архівному матеріалі екзильного уряду ЗУНР.

У польській історіографії останнього десятиріччя (М.Козловський, М.Вжосек, М.Чубінський, Л.Мрочко, Г.Лукомський, Ч.Партач, Б.Поляк, С.Стемпєнь, М.Ягура, Г.Крамаж) простежується тенденція до поглиблення концептуальних підходів вивчення новітньої історії України, зокрема українсько–польської війни. У той же час вимагають переоцінки погляди польських науковців щодо етнодемографічної ситуації у краї, конфігурації східних кордонів Другої Речі Посполитої, “гуманності” ведення бойових дій легіоністів, “непоступливості” українців на переговорах з поляками та місіями Антанти. Особливе зацікавлення викликає монографія М.Клімецького “Polsko-ukraiсska wojna o Lwуw i Wschodni№ Galicjк 1918-1919 г.” (Warszawa, 1997), у якій використані нові археографічні колекції, а також здобутки української історіографії.

У 90-ті роки активізувались українознавчі дослідження у США, Канаді, Німеччині, Ізраїлі. Там з´явились праці з історії міжнаціональних стосунків в Україні у першій половині XX ст. Насамперед відзначимо книгу М.Палія “The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution” (Edmonton; Toronto, 1995), присвячену проблемам польського-українського порозуміння; науково-документальне видання “A History of Polish Jewry During the Revival of Poland: The Political History of Polish Jewry, 1918-1919 by Isaac Lewin; The National Autonomy of Eastern Galician Jewry in the West-Ukrainian Republic, 1918-1919 by Natan Michael Gelber” (New York, 1990) з історії польсько-українсько-єврейських стосунків на території ЗУНР та окупованих теренах краю. Заслуговує уваги оцінка українсько-польської війни на тлі польсько-німецьких стосунків німецьких дослідників української історії ХХ ст. М.Рудольфа і А.Каппелера.

Сучасна російська історіографія, з небагатьма винятками, розглядає історичне минуле заходу України крізь етноцентричні інтереси імперської Москви, для якої український “націоналізм” XX ст. – руйнівна ірраціональна сила, винна у численних жертвах “радянських” людей; що ж до більшості населення Прикарпаття, то воно, на думку російських учених, споконвіку тяжіло до “сходу”, тобто Росії. В.Савченко, досліджуючи східнослов´янсько-польське пограниччя після Першої світової війни стверджує, що в політичному житті ЗУНР існували дві течії: одна, “буржуазна”, домагалася соборної України від Карпат до Дону, інша – прагнула об´єднання “зі всім російським народом”. Автор, за традицією, послуговується терміном “русские” щодо галицьких українців, а проблему польського східного кордону на Паризькій конференції вважає “русским вопросом”. У російських воєнно-історичних працях 90-х років чітко простежується небажання відійти від більшовицької схеми подачі історії СРСР.

Досліджуючи проблему, автор намагався охопити репрезентативне коло джерел, з яких можна виділити групи: закони Державного секретаріату і ухвали окремих міністерств ЗУНР, документи Національної ради, розпорядження Начальної Команди УГА; архіви військових штабів; документи дипломатії та аташатів; воєнно-статистичні матеріали; судові справи стрільців і старшин УГА-ЧУГА в СРСР; мемуари учасників війни, їх кореспонденція; пресові матеріали, насамперед воєнні комунікати; польові історії, хроніки.

Особливу цінність становлять неопубліковані протоколи засідань Державного секретаріату ЗУНР, а також матеріали окремих частин УГА та Війська Польського у Державному архіві Львівської області, які зібрало у міжвоєнний період польське “Товариство вивчення історії оборони Львова і південно-східних воєводств”. Друга маловідома археографічна колекція цього товариства зберігається у Центральному військовому архіві Польщі, де є збірки оперативно-інформаційних матеріалів УГА і Війська Польського. Лише в останні роки почав описуватися архів Дієвої армії УНР за 1919-1920 роки, особисті фонди її командирів інтернованих частин у таборах Польщі.

Деякі документи Перемиської Української Національної і Польської Національної Рад відклалися у Перемиському архіві, краєзнавчому музеї Перемиської землі та рукописному відділі Південно-Східного наукового інституту у Перемишлі. Зацікавлять дослідника особисті фонди діячів УНР у відділі рукописів Бібліотеки королівського міста Варшави. Унікальний масив історико-дипломатичних матеріалів Польщі, УНР і ЗУНР є в Архіві актів нових у Варшаві. Не введений до наукового обігу архів Наукового Товариства ім. Шевченка, який по війні потрапив до Польщі і нині зберігається у відділі рукописів і рідкісних видань Національної бібліотеки у Варшаві. Серед них виділимо документацію уряду ЗУНР, хроніки частин, мемуари стрільців і старшин УГА, картосхеми бойових операцій.

Матеріали про інтернованих галичан та наддніпрянців можна відшукати у поліційних звітах та документах українських товариств у Краківському воєводському архіві. Оригінальні листівки, комунікати Начальної Команди Війська Польського у Львові містяться у Бібліотеці Ягелонського університету.

Не повністю залучені до наукового обігу табірні хроніки та мемуари інтернованих стрільців у чеських таборах, які фондувалися Музеєм визвольної боротьби у Празі, і нині частинно зберігаються у Національному архіві Чехо-Словаччини. Більшість музейних фондів після Другої світової війни емґебісти розсіяли по архівосховищах СРСР. І чи не найбільша колекція фотохроніки Визвольних змагань нині упорядковується у Архіві кінофотофонодокументів України та Львівському історичному музеї.

Вагомий конкретно-історичний матеріал (щоденні комунікати Генштабу, матеріали розвідки, ситуаційні звіти, дипломатичне листування) зосереджено у фондах Генерального штабу і другого відділу Генштабу Війська Польського у Центрі зберігання історико-документальних колекцій у Москві. Виявлено і залучено до наукового обігу документи Російського державного військового архіву, зокрема матеріали управління Українського фронту і 1-ї Української радянської армії, письмові повідомлення командувача фронтом В.Антонова-Овсієнка Леніну і Троцькому про військово-політичну ситуацію на Волинському фронті і хід бойових дій навесні 1919 р. проти армій УНР і Польщі, доповідні про становище у Східній Галичині. У Державному архіві Російської Федерації використані документи Реввійськради республіки і Польового штабу Червоної армії: директиви і оперативні накази, донесення про ситуацію в Україні, бойові дії Українського фронту на Волинському фронті навесні 1919 р.

Матеріали російських архівів суттєво доповнюють неопубліковані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, зокрема фонди Директорії, Головного управління Генерального штабу УНР, штабу Дієвої Армії УНР, а також груп, дивізій і полків Холмсько-Волинського фронту, які висвітлюють бойові дії на більшовицькому і польському фронтах у 1919 р.

Політику керівництва УСРР і більшовицької Росії викривають документи Центрального державного архіву громадських об´єднань України, зокрема, фонди ЦК КП(б)У, його Закордонного відділу, а також ЦК КПЗУ. Вони свідчать про втручання у внутрішні справи ЗУНР шляхом інспірування комуністичного руху і розкладової роботи у Галицькій армії.

Невелика збірка документів державних органів ЗУНР і УНР, командування їх армій і окремих частин, персональні фонди військово-політичних діячів міститься у Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Незважаючи на певну тенденційність, непересічну цінність мають мемуари учасників Визвольних змагань, присвячені локальним подіям та життєдіяльності окремих структур і підрозділів Галицької армії. Більшість цих матеріалів була опублікована у міжвоєнні роки львівським кооперативом “Червона Калина”. Чимало споминів побачили світ у канадському п´ятитомнику “Українська Галицька Армія”, а також в історико-реґіональних збірниках еміграції.

Генезу польсько-українського конфлікту у період розпаду Австро-Угорщини неможливо проаналізувати без залучення офіційної документалістики тогочасної австрійської адміністрації, яка опублікована у багатотомному виданні Східноєвропейського дослідного інституту ім. ВЛипинського (упорядник Т.Горникевич) “Eregnisse in der Ukraine. 1914-1922´´ (Philadelphia, 1966-1969). Не менш цінним є двотомник воєнно-дипломатичних матеріалів “Ukraine and Poland in Documents. 1918-1922´´ (New York; Paris; Sydney; Toronto, 1983. Vol.l-2) під редакцією Т. Гунчака.