Українсько- польська війна

Суперечливість тогочасної геополітичної ситуації розкривають документи Паризької конференції, а також опубліковані документальні збірники, що стосуються міжнародних відносин і зовнішньої політики США, Великобританії, Франції, Польщі, СРСР–Росії. Відзначимо також сучасне трьохтомне видання “Obrona Lwowa: Dokumenty do dziejуw walk o Lwуw i wojewуdztwa poіudniowo-wschodnie 1918-1920. Relacje uczestnikуw´´, в якому публікуються воєнно-статистичні матеріали та спомини польських військовиків.

Використано також найбільші колекції тогочасної військової і цивільної періодики, які зберігаються у Львівській бібліотеці НАН України, Науковій бібліотеці Львівського держуніверситету, Центральному військовому архіві Польщі.

У другому розділі – “Листопадова національно-демократична революція. Вибух збройного конфлікту” – проаналізовано передумови та наслідки національно–демократичної революції в Галичині, початок українсько–польської війни.

Восени 1918 р. українці Австро-Угорщини домагалися права на самовизначення і сприяли розвалу імперії. У вересні-жовтні лідери Української парламентської репрезентації все ще виношували плани створення “коронного краю” у складі федерації самостійних націй, а радикалізовані війною студенти та вояки полку УСС рішуче обстоювали державно-соборницькі ідеї. Під впливом праворадикальної частини суспільства парламентська репрезентація почала схилятися до будівництва власної національної соборної держави. 18-19 жовтня міжпартійна Українська Національна Рада проголосила на західних етнічних землях Українську державу, що викликало масове революційне піднесення.

Польський Національний Комітет у Парижі (голова Р.Дмовський) напередодні висловив претензії не тільки на Познаньщину і Західну Білорусію, але й “Малопольщу”, тобто Східну Галичину. Створена 28 жовтня Польська ліквідаційна комісія оголосила себе представницьким органом польської держави на західноукраїнських землях, а 29 жовтня надіслала нотифікаційні листи до прем´єра Австрії, намісника Галичини та розпорядження до місцевих органів влади. Все це посилило міжнаціональну напругу і прискорило підготовку збройного повстання у Галичині.

Тимчасом значно передбачливішими виявилися вояки-українці залоги Львова. У вересні вони об´єдналися в таємний Центральний військовий комітет (з середини жовтня – Український військовий генеральний комісаріат), який став штабом збройного повстання. 31 жовтня австрійський намісник К.Гуйн відмовився передати українцям владу. Під тиском Військового комітету Національна Рада вирішила збройним виступом взяти владу у свої руки. Готуючи план повстання, Українська Генеральна Команда виходила з того, що австро-угорські частини вдасться нейтралізувати. І хоча у першолистопадовому повстанні у Львові взяло участь лише 1400 стрільців і 60 старшин, українцям вдалося захопити пошту, ратушу, будинок сейму, цитадель, в´язниці, декілька військових складів та інтернувати коменданта Львова Пфаффера. Пополудні цісарський намісник передав владу українцю В.Децикевичу – своєму заступникові, а той згідно з  цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р. – Українській Національній Раді.

Загалом українські громадсько-політичні та військові організації майже без перешкод перейняли владу у більшості повітів Східної Галичини і частині Буковини. Лише в західних повітах і містах, де поляки становили велику частину населення, уникнути боротьби не вдалося. Завдяки перевазі польських військових сил, нейтралізовано заворушення українізованих військових підрозділів у Любліні і Ряшеві та ліквідувано спроби українців перебрати владу у Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, Сяноку, Томашеві, Грубешові, а також Перемишлі. Значно довше влада протрималася на Лемківщині, де були проголошені республіки – Вислоцька і Фльоринська.

Листопадовий зрив був унікальним явищем у вітчизняній історії, коли українському політичному проводу за участю військовиків і селян вдалося без кровопролиття відродити національну державність. Український комісаріат вдало вибрав момент повстання, швидко мобілізував військові сили та інтернував неукраїнські підрозділи цісарської армії.

У третьому розділі – “Перший етап війни: збройна боротьба за столицю ЗУНР” – йдеться про організацію українських і польських збройних формувань у Львові, простежується збройне протистояння українців у листопаді 1918 р.

Перший етап війни – листопадові бої у Львові – поділяються на такі періоди:

Початок бойових дій 1-4 листопада 1918 р. – обопільне нагромадження бойових сил, боротьба за оволодіння стратегічно важливими об´єктами, усталення лінії фронту.

5-18 листопада – участь у боях полку УСС та загонів добровольців із Винник, Комарного, Щирця. 6 листопада частини УСС було поділено на три відтинки, згодом утворилося п´ять відтинків або груп. Кожна з них мала 3-5 підгруп або залог.

18-22 листопада – втрата Львова. Нав´язане поляками  перемир´я сприяло передислокації до міста групи “Одсєч” (5,6 тис. бійців) й оволодіння Львовом. Більшість вітчизняних істориків вважає, що відступ українського війська не відповідав військово-стратегічному становищу супротивників у місті і був помилкою командарма Г.Стефаніва і Начальної Команди. Водночас польські військовики високої ранги трактують український відступ 21 листопада як добре організовану і своєчасну операцію, а дії леґіоністів – невдачею. Критична воєнно-стратегічна ситуація і співвідношення військових сил не дали можливості українцям втримати Львів. Командування намагалося зберегти львівське угруповання – ядро Галицької армії, а також уряд і Національну Раду ЗУНР від оточення.

У четвертому розділі – “Військове  будівництво ЗУНР. Організація Галицької Армії та Війська Польського” – висвітлюються заходи уряду та Держсекретаріату військових справ щодо розбудови збройних сил ЗУНР, аналізується мобілізація та вишкіл новобранців Окружними військовими командами, управління бойовими групами (корпусами, бригадами) Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), а також формування Галицького фронту збройних сил Польщі.

Військове будівництво ЗУНР проходило у вкрай несприятливих міжнародних умовах, ускладнювалося фінансово-організаційними труднощами і демографічними обмеженнями. До того ж, українське керівництво, сподіваючись (принаймні на першому етапі) обійтися створенням військових формувань на добровільній основі, виявилося не готовим до затяжної війни.

У розпал війни, 13 листопада 1918 р., Державний секретаріат військових справ на чолі з Д.Вітовським (у лютому його змінив В.Курманович) видав розпорядження про створення армії та військово-територіальну організацію ЗУНР, що була розділена на три військові області (12 військових округів і 60 повітових команд): Львів (округи Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір); Станиславів (округи Станиславів, Стрий, Коломия, Чернівці); Тернопіль(округи Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани). Затверджено текст військової присяги й оголошено загальну мобілізацію чоловіків–українців віком 18–35 років. Представники національних меншин могли вступати до війська добровільно. Разом з Начальником Булави (генерального штабу) і референтами (артилерії, муніції, зв´язку, розвідки, преси, харчів, санітарного, жандармерії, самохідного, обозного, поповнень), вони склали вищий командно-керівний орган – Начальну Команду Галицької Армії. Її структура і особовий склад забезпечували керівництво загальними операціями, а на першому етапі – управління бойовими групами, згодом корпусами і бригадами.

На першому етапі військового будівництва (листопад–грудень 1918 р.) в розпорядження НКГА прибули добровольці з УНР: генерали М. Омелянович-Павленко (10 грудня призначений головнокомандувачем ГА) і В.Гембачів, полковники Є.Мишківський, І. Омелянович-Павленко, М. Какурін, Б. Грубер, підполковник В. Фідлер, отаман А. Долуд. До командного складу зараховано також досвідчених фронтовиків австро-угорської армії – австрійців, угорців, чехів, німців.

У січні–лютому 1919 р. проведено реорганізацію збройних сил ЗУНР (близько 60 тис. осіб) в мобільну регулярну армію європейського зразка. Начальну Команду поділено на два управління: оперативне і матеріально-технічне, яким підпорядковувалися відділи: зв´язку, артилерії, летунства, муніційний, автомобільний і залізничних шляхів, персональний, інтендантський, санітарний, судівництва, духівництва, польової жандармерії, розвідки і контррозвідки. Сформовано три корпуси з чотирьох стрілецьких бригад у кожному. До бригади входили 3-5 піхотних куренів, гарматний полк, сотні – кінна, технічна, зв´язку, відділи – розвідки, муніційний, інтендантський, санітарні формування.

Перший корпус утримував північне крило фронту (Сокаль – Рава-Руська – Жовква – Яворів). У січні його очолив В. Курманович, а в лютому – О. Микитка. Другий корпус під командуванням М. Тарнавського, облягав серпом Львів, і тому називався осадним. В його складі діяла 1-ша бригада УСС на чолі з сотником З. Носковським. Штаб корпусу розміщувався у Бібрці. Третій корпус із штабом у Стрию утворився на базі бойових груп “Щирець”, “Любінь Великий”, “Рудки”, “Хирів” та ін. південного крила фронту. Його війська стояли під мурами Львова, постійно загрожуючи комунікаціям противника – залізниці до Перемишля, а також обороняли нафтовий басейн і важливу магістраль Стрий–Мукачів–Чоп, яка з´єднувала ЗУНР з Центральною Європою. Корпусом командували: Г. Коссак (січень–лютий), а згодом – В. Генбачів, А. Кравс. Збройні сили ЗУНР мали таку структуру: піхота – 65%, артилерія – 10%, запілля – 10%, технічні війська – 5%, зв´язок – 3%, кіннота – 3%, панцерні війська – 3%.

Польська Регенційна Рада 12 жовтня 1918 р. ухвалила декрет про створення польської армії й закликала солдат і офіцерів цісарської та царської армій вступати до її лав. 27 жовтня проголошено декрет про формування регулярної армії та обов´язкову військову службу громадян відроджуваної держави. 30 жовтня територія Другої Речі Посполитої включно з Галичиною була поділена на 15 військових округ. Кожна з них формувала полк піхоти. Кілька округ об´єднувалися в інспекторати, які формували дивізії. 4 листопада у Львові та інших містах оголошено мобілізацію чоловіків 17–35 років. Перші військові формування мали довільну структуру. Ударною силою стали регулярні частини й батальйони легіоністів із Центральної Польщі. Загалом у березні–квітні 1919 р. бойові дії на Галицькому фронті вели 40–60 тис. вояків. Головним родом військ була піхота. На відміну від українців, у польській армії велика увага надавалася кінноті. Завдяки підтримці Франції, США поляки утримували на Галицькому фронті більше сотні легких танків і 60 бойових літаків, 24 бронепотяги.

Отже, Галицькій армії довелося обстоювати незалежність у боротьбі з добре організованими збройними силами Польщі, і тому, незважаючи на поразку, її дев´ятимісячне протистояння є великим морально-політичним подвигом українства.

У п´ятому розділі – “Другий етап війни: утворення і стабілізація фронту (грудень 1918 – січень 1919 рр.)” – показано формування північного і південного відтинків фронту, а також проведення двох наступальних операцій УГА на Львів.

Чимала заслуга в стабілізації правого (північного) крила фронту належить досвідченому полковнику В. Курмановичу, який за дорученням військового міністра об´єднав п´ять розріджених стрілецьких сотень і створив бойову групу “Північ”. До неї поступово приєдналися сокальська, угнівська, белзька, равська та яворівська підгрупи. Українські частини відкинули поляків від Жовкви, відновили бої за Раву-Руську й утворили суцільну лінію фронту Белз – Угнів – Рава-Руська – Немирів – Краковець – Брюховичі – Дубляни.

Після захоплення поляками Львова, Перемишля і Хирова, залізниці Львів–Перемишль, стратегічним центром українського опору на півдні стало Хирівське крило фронту, що утримувала група “Хирів” А. Кравса, яка змушувала супротивника тримати значні сили у Хирові, Добромилі, Перемишлі, Судовій Вишні, Городку, зв´язуючи полякам ініціативи для великомасштабних операцій.

Перед відкриттям Паризької мирної конференції Є. Петрушевич поставив завдання якнайшвидше визволити столицю ЗУНР. Цю вимогу підтримала і Директорія УНР. Однак під час грудневого і січневого штурмів Львова взяв участь лише Осадний корпус. Цього виявилося замало для протидій регулярним польським частинам. Забракло зброї, амуніції, теплого одягу. Після другого наступу підльвівський фронт встановився по лінії Брюховичі – Лиса Гора – Малехів – Ляшки Муровані – Солонка – Лисиничі – Чортова Скеля – Пасіки – Сихів – Козельники – Басівка.

Незважаючи на невдачу Галицької армії, поляки не почувалися безпечно. 27 січня шеф Генштабу С. Шептицький запропонував військовій раді у Бельведері негайно розмежуватися з українцями навіть за ціну відмови від Львова або всього нафтового басейну. Але командант Головного командування польських військ у Східній Галичині (“Схід”) Т. Розвадовський наполіг на суто воєнному розв´язанні конфлікту.

Не вдався й січневий похід трьох бойових груп УГА на Ужгород, Мукачево і Ясіня – Сигіт із завданням опанувати важливими комунікаціями і встановити українську владу. Саме тоді Всекарпатський конгрес у Хусті схвалив дії ЗУНР і висловився за об´єднання з Соборною Україною. Реалізувати хустські ухвали не вдалося. Міжнародна ізоляція ЗУНР примусила Раду Держсекретарів і НКГА погодилася на певні компроміси і територіальні втрати, внаслідок чого Закарпаття опинилося за межами її впливу.

У шостому розділі  – “Дипломатичний фронт війни” – проаналізовано зовнішньополітичну діяльність ЗУНР, політику країн Антанти щодо українського питання, воєнно-політичну експансію більшовицької Росії на західноукраїнські землі.

Восени 1918 р. ЗУНР опинилася на перехресті геополітичних, ідеологічних, міжнаціональних та економічних інтересів великих держав світу, насамперед Антанти і США, які взяли на себе роль конструкторів післявоєнної карти Східної Європи. До Польщі, Чехословаччини, Югославії та Румунії західні політики ставилися прихильно, а проблема УНР–ЗУНР викликала найгостріші дебати К.Клемансо, В.Вільсона, Д.Ллойд-Джорджа.

Головну роль у східногалицькому конфлікті відігравала Франція, яка в особі Варшави бачила союзника для противаги Берліну та надійний  бар´єр на шляху більшовизму. Великобританія була зацікавлена у прикарпатській нафті, США не виявляли зацікавлення до економічних аспектів східногалицької проблеми і будували свою політику щодо ЗУНР керуючись геостратегічними інтересами. Бельведер особливо дратувала діяльність англо-американських місій у листопаді – грудні 1919 р., які намагалися зрозуміти державотворчість ЗУНР і спростовували наклепи поляків щодо порозуміння галичан із більшовиками. У січні – березні 1919 р. Антанта під тиском Варшави скерувала у Східну Галичину міжсоюзну делегацію з мандатом Паризької конференції на чолі з французьким генералом Ю.Бартелемі, яка запропонувала встановити демаркаційну лінію вздовж Буга, залишаючи за поляками Львів і нафтовий басейн. Однак такі умови були неприйнятними для галичан, зважаючи на Вовчухівську операцію, блокування Львова і цілковиту стабільність фронту.

Делегація ЗУНР не була допущена до офіційних переговорів під час Паризької конференції та все ж домоглася утворення в її рамках Міжсоюзної комісії Л.Боти для укладення перемир´я між Польщею і Україною і винесення східногалицької проблеми на міжнародну арену. Це дозволило ЗУНР вийти із політичної ізоляції та зруйнувати пробільшовицький стереотип щодо галицьких українців.