Українсько- польська війна

Аналізуючи стратегічну і етнокультурну мотивацію воєнно-політичної експансії більшовицької Росії на західноукраїнські землі, у дисертації  виділено три етапи її взаємин із ЗУНР. На першому– від листопада 1918 р. до середини березня 1919 р. – Раднарком дотримувався нейтралітету, хоча проголошення ЗУНР не вписувалося в більшовицькі плани розгортання комуністичної революції на захід і південь Європи. Унаслідок міжнародної ізоляції й кризового внутрішнього становища Кремль не мав можливості реально втручатися у національно-державні процеси реґіону і обмежився ідеологічною експансією. Протягом другого етапу – між весняним спалахом революцій в Угорщині та Баварії і планами Москви утворити єдиний фронт між радянською Росією і радянською Угорщиною – здійснювався дипломатичний тиск на ЗУНР та втручання у внутрішні справи через інспірацію комуністичного руху. Третій період – від середини липня 1919 р. і до підписання Ризького миру 18 березня 1921 р. – характеризувався відверто ворожим ставленням до республіки галичан, яка так і не стала воротами світової комуністичної революції.

Співпраця ЗУНР із Чехословацькою республікою, що була втягнута у збройний конфлікт з Польщею за Тєшинську Сілезію та інші прикордонні терени, не налагодилася. Празькі консерватори (насамперед, голова уряду К.Крамарж) мали профранцузьку орієнтацію й здавна підтримували російський царат і запідозрювали українців у пронімецьких симпатіях. Ставлення чеської дипломатії до ЗУНР мало кон´юнктурний характер. Її цікавила галицька нафта і закарпатські землі. І навіть, виснажена війною з Польщею, вона домоглася від Антанти присудження більшості спірних теренів.

У сьомому розділі – “Військово-політичний союз УНР і ЗУНР” – аналізуються переговори керівництва ЗУНР із гетьманом П. Скоропадським і Директорією УНР щодо об´єднання в єдиній Соборній державі та інтеграційні процеси у першій половині 1919 р.

Юридично-політичним підґрунтям соборного процесу стали ухвали представницьких зборів українських послів до парламенту і крайових депутатів українських партій, на яких 18–19 жовтня обрали Національну Раду, проголосили Українську державу на українських землях Австро-Угорської імперії і обговорили питання про возз´єднання краю із Наддніпрянською Україною. Листопадові бої у Львові та Перемишлі, сутички з румунськими частинами на Покутті підтвердили необхідність об´єднання військово-політичних зусиль ЗУНР та Гетьманату проти західних і східних агресорів. Більшість галицьких політиків, зокрема національні демократи і радикали К. Левицький, Л. Бачинський, І. Макух, В. Стефаник, Л. Цегельський, були прихильниками генерала П. Скоропадського і не сприймали державотворчих концепцій діячів Центральної Ради щодо автономії України у складі Росії. 10 листопада Українська Національна Рада ухвалила доручити “Державному Секретаріатові поробити попередні заходи для з´єднання всіх українських земель в єдину українську державу”. 11 листопада  П. Скоропадський пообіцяв галицьким делегатам оперативно вирішити питання про надання допомоги. Незважаючи на те, що Гетьманат мав дипломатичні стосунки з Варшавою, він шукав порозуміння з Антантою і сподівався за її сприянням протистояти більшовицькій Росії і проінформував про це галичан. Фінансова і військово-технічна допомога мала бути неофіційною. Однак втілити у життя досягнуті угоди не вдалося через антигетьманське повстання, організоване опозиційним Національним Союзом.

Тимчасом наддніпрянські соціалісти продовжували плекати надії на дипломатичне порозуміння з російським Раднаркомом. І тільки після того, як діяльність їх місій провалилася, а червоноармійці підступили до Чернігова, 16 січня Директорія оголосила війну радянській Росії й активізувала відносини з Антантою. Майбутнє УНР ставало непередбачуваним. Економічна руїна, політична і соціальна нестабільність, невизначеність кордонів – все це підштовхувало Директорію до укладення військово-політичного союзу із ЗУНР і об´єднання Галицької і Наддніпрянської армій. 1 грудня 1918 р. у Фастові укладено “передвступний” договір про злуку “обох українських держав у одну державну одиницю”. 3 січня 1919 р. сесія Української Національної Ради у Станіславові підтвердила ці наміри і проголосила з´єднання обох республік в “одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку”. 22 січня 1919 р. І Універсал Директорії УНР ухвалив “тую злуку прийняти” й урочисто проголосив: “Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Загальнонаціональне віче на Софіївському майдані за участю членів Директорії та Національної Ради, уряду, Церкви схвалило цей універсал, а Трудовий конгрес, на якому були присутні делегати з більшості українських земель, затвердив історичний Акт злуки.

У січні–березні започатковано юридичну та господарсько–економічну інтеграцію обох держав. Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а С. Петлюру кілька разів запрошували на засідання Ради Держсекретарів та до участі в міждержавних переговорах. Реальним кроком щодо координації дій обох урядів стали ухвали Ради Державних секретарів від 30 березня 1919 р. за участю членів Директорії П. Андрієвського, Ф. Швеця, а також Є. Петрушевича. Того дня було ухвалено “нотифікувати всім державам світа об´єднання обох частин об´єднання”. Для західної області УНР були виділені кошти на перебудову місцевих вузькоколійок, закупівлю продуктів для знедолених, допомогу родинам стрільців УГА, товариствам “Сільський господар” і “Взаємна поміч Галицьких і Буковинських учителів і учительок”. Надіслано боєприпаси і військову техніку. Однак через півроку фінансово-господарську допомогу галичанам було згорнуто. Потужна більшовицька і білогвардійська навали змусили Директорію поспішно шукати порятунку у Варшаві, а це не вписувалося у державотворчі плани проводу ЗУНР. На той час держави Антанти і США змістили акценти в боротьбі з радянською Росією з прямої інтервенції на підтримку антибільшовицької опозиції в самій Росії, походу добрармії Денікіна на Україну.

Акт злуки ЗУНР і УНР був важливою юридичною підставою міжнародного визнання кордонів відродженої 1991 р. незалежної України.

У восьмому розділі – “Третій етап війни: боротьба за ініціативу (лютий–квітень 1919 р.)” – розглянуто хід та обставини Вовчухівської операції Галицької армії і березневого контрнаступу польського війська.

На початку лютого воєнна ініціатива почала переходити на бік Галицької армії. Частково це було зумовлено новим вибухом польсько-чеського конфлікту. Відколи НКГА опрацювала план нового визволення Львова, представники С.Петлюри і деякі члени уряду ЗУНР вимагали взяти столицю лобовим ударом. Однак М.Омелянович-Павленко запропонував головний удар завдати у напрямку залізниці на ділянці Судова Вишня – Городок, блокувати Львів й атакувати його 15-тисячний гарнізон із заходу. Після штурму столиці УГА мала здобути Перемишль і відновити кордон по Сяну.

Операція, що увійшла в історію війни як Вовчухівська, розпочалася 17 лютого. Польській розвідці вдалося вивідати напрями головного удару. Тому супротивник встиг посилити свої залоги у Судовій Вишні і Городку. І все ж першого дня галицькі частини підійшли до залізниці й призупинили рух поїздів. Львівський гарнізон і польське населення міста охопила паніка. На оборону Львова було скеровано групу генерала В.Івашкевича. 19 лютого поляки, отямившись, контратакою і відбили Вовчухи. 24 лютого фронт стабілізувався. Наступного дня наступило перемир´я, нав´язане Антантою.

Другий етап наступальної операції розпочався через два тижні. Українські частини знову вдовольнилися опануванням залізничного шляху і не використали перемоги під Городком для походу на Перемишль. Більшість дослідників і мемуаристів стверджують, що цей сміливий маневр не тільки врятував би львівську операцію, але міг стати переможним у ході війни.

Скориставшись тактичними помилками галичан, 13 березня супротивник відтіснив частини Першого корпусу за Янів і Яворів. Настрій поляків був піднесений ще й тому, що 19 березня, у день народження Ю.Пілсудського, гарнізон Львова поповнили два познанські полки. Польське військо перехопило ініціативу на фронті. Польський історик М.Клімецький вважає, що відкинута від Львова Галицька армія остаточно програла піврічну битву за повернення столиці ЗУНР. Унаслідок березнево-квітневих операцій поляки відкинули українське військо з обладнаних рубежів оборони і створили зручний плацдарм для генерального наступу.

У той час Захід остаточно зробив ставку на Польщу як бар´єр проти наступу більшовизму в Європі. За сприяння Антанти 25 березня Варшаві вдалося укласти угоду з Австрією і Чехословаччиною про транзит транспортів з людьми й озброєнням з Франції та Італії. У цій трагічній ситуації провід ЗОУНР знову погодився на припинення бойових дій і на переговори за участю Найвищої Ради. Тимчасом поляки готували потужний наступ на всьому п´ятсоткілометровому фронті.

У дев´ятому розділі – “Завершальний етап війни: Відступ УГА за Збруч (14 травня–17 липня 1919 р.) – проаналізовано зовнішньополітичну і воєнну допомогу Антанти Другій Речі Посполитій в організації травневої і липневої офензив польського війська, показано червневу наступальну операцію УГА та відступ за Збруч і об´єднання із Армією УНР.

Навесні 1919 р. із мовчазної згоди Паризької мирної конференції та через агресію сусідніх держав західні землі України були розшматовані: Закарпаття включено до складу Чехословаччини, Північна Буковина – до Румунії, більша територія Волині – до складу УСРР. Тоді ж на Галицький і Холмсько-Волинський фронти передислокована із Франції армія генерала Галлера, до складу якої увійшли військовополонені із таборів Італії, Великобританії, поляки-добровольці із США, всього – понад 90 тис. осіб. Її командний склад – від командирів батальйонів і вище, за виключенням командарма, – був укомплектований досвідченими французькими офіцерами і генералами.

Польща енергійно готувалася до генерального наступу. Унаслідок тяжкого економічного становища і несприятливих зовнішніх обставин уряд і парламент ЗУНР не змогли вжити радикальних заходів для зміцнення фронтів. Щонайменше 40 тис. вояків-українців – ціла армія – перебували в таборах Італії. 13 травня 1919 р. Рада Державних Секретарів ухвалила постанову, на підставі якої 15 травня військове міністерство видало наказ Окружним Військовим Командам переглянути списки чоловіків 1881–1900 років народження і придатних до служби рекрутувати до війська. Вирішено мобілізувати також юнаків 1901 р. народження. Але виконати ці постанови не вдалося у зв´язку з наступом поляків.

Першого могутнього удару галлерівці завдали 14 травня по корпусу В.Курмановича на північному відтинку Галицького фронту і по Волинській групі УНР, боєздатність якої була підірвана 29 квітня антидержавним заколотом, який спровокував командувач групи В.Оскілка. Протягом дводенного наступу вдалося зайняти Волинь і створити загрозу тилам Галицької армії. Успіх поляків спритно використала більшовицька Росія. Її XII армія розгорнула наступ на Крем´янець – Рівне. Залишки Наддніпрянської армії відступили на Тернопільщину. Галицькі частини чинили супротивникові завзятий опір, однак втримати оборонні рубежі не вдалося. Втрата Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну завдала великого удару по економіці та міжнародному престижу ЗУНР.

Скерування “блакитної армії” проти українців і послаблення протибільшовицького фронту викликало невдоволення президента США В.Вільсона та англійського прем´єра Ллойд-Джорджа. Ю.Пілсудському треба було поставити Антанту перед фактом окупації Східної Галичини і Західної Волині для з´єднання з Румунією й утворення суцільного бар´єру проти більшовицького наступу на захід. Загострився збройний конфлікт між Польщею і Чехословаччиною. Ю.Пілсудський змушений терміново передислокувати дві дивізії на чеський і німецький кордони. Це давало певні шанси НКГА стабілізувати фронт і переламати перебіг операції. Щоправда, 24 травня у війну проти ЗУНР вступила союзна Варшаві Румунія, захопивши 8-ю піхотною дивізією територію Покуття.

У цей час НКГА проводить 8–28 червня Чортківську офензиву, що стала відчайдушною спробою визволити окуповані землі й врятувати незалежність ЗУНР. Обставини, які зумовили й загальну поразку Галицької армії у війні, спричинили невдалий фінал цієї операції. У ході травневої офензиви УГА зазнала великих втрат. За два тижні її чисельність скоротилася на 10–12 тис. бійців. Унаслідок міжнародної ізоляції, у травні–червні повністю припинилося надходження зброї і боєприпасів з Австрії та Чехословаччини. Втягнута у загальну боротьбу з більшовицькою Росією, УНР не змогла реально допомогти ЗОУНР, бо сама опинилася в критичній ситуації. Польська армія була набагато краще озброєна новими зразками французької, англійської, німецької та американської зброї та бойової техніки. Галичани здебільшого задовольнялися малоефективною австрійською і в кращому випадку російською зброєю. Супротивнику сприяла наявність розвинутих комунікацій, яка дозволяла маневрувати панцерними потягами, автобронетехнікою, кіннотою (її у поляків було в кілька разів більше). Отже, навіть за найсприятливіших умов, сподіватися на успіх червневої операції було б надто оптимістично.

28 червня поляки започаткували нову наступальну операцію, якою керував Ю.Пілсудський. Провід ЗУНР і НКГА після переговорів з С.Петлюрою змушений був ухвалити рішення залишити Галичину. 16–17 липня частини УГА перейшли Збруч і опинилися на території УНР (Нова Ушиця–Проскурів). Керівництво ЗОУНР перебралося до Кам´янця-Подільського – ставки Головного Отамана.

22 липня Коломийська і Львівська бригади заступили шлях більшовицьким частинам на тимчасову столицю УНР. Плани радянського командування знешкодити українські збройні сили в районі Кам´янця було зірвано. У результаті липневих боїв, в яких взяв участь Другий корпус УГА, вдалося створити вигідний плацдарм для наступу на Київ. Головний отаман намагався втягнути і Польщу у війну проти радянської Росії. Він повідомив Ю.Пілсудському, що командування Дієвої армії і УГА бажає миру з Польщею для спільної боротьби з більшовиками. Водночас С.Петлюра пожалкував, що представники Галицької армії зірвали переговори з поляками про перемир´я і висловив надію, що долю Галичини визначить Париж. 23 серпня Є.Петрушевич фактично погодився на створення польсько-українського мілітарного антибільшовицького союзу. Спільний похід польських і українських армій на Київ засвідчили кінець збройного протистояння між поляками і українцями.

Висновки:

Національно-визвольний рух українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття був складовою частиною боротьби народів Австро-Угорщини за право на самовизначення і сприяв розвалу імперії. Утворення 18–19 жовтня 1918 р. у Львові Української Національної Ради і проголошення ЗУНР, збройний захист її територіальної цілісності засвідчили про рішучу готовність забезпечити державну незалежність і соборність України.