Утворення давньоруської держави Київська Русь

Норманісти посилаються також на венеціанського купця Іоанна Диякона, який у оповіданнях про облогу Царграда русами у 860 р. називає воїнів "норманськими племенами". Арабські автори теж називають русичів "норманами". Не обійшли увагою прихильники норманської концепції і те, що імена перших руських князів, бояр, купців мали здебільшого скандинавське походження - Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Ольга (Хелга) тощо. Сучасні неонорманісти на доказ своїх тверджень наводять факт поєднання двох кольорів (синього і жовтого) на прапорах Швеції та України.

Наукову неспроможність норманізму свого часу доводили російський учений М. Ломоносов, український вчений-історик  і політичний діяч М. Грушевський, дослідники Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Історик українського права М. Владимирський-Буданов зазначав, що варязькі військові ватажки, котрі згодом стали руськими князями, застали на Русі сформований суспільно-політичний устрій і право, яке базувалося на прадавніх звичаях слов'ян. На сьогодні навіть прибічники скандинавського походження слова "Русь" та варязького походження династії Рюрикович і в не заперечують наявності стійких державних традицій, що існували в Києві до приходу з півночі у 882 р. Олега з варязькою дружиною. Вплив варягів на Русь не міг мати вирішального значення ще й тому, що скандинавські народи перебували тоді на такому самому рівні розвитку, що й русичі, й не могли принести сюди те, чого самі не мали.

На думку дослідників (зокрема П. Толочка), слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала слов'янською і вже не мислила себе поза інтересами того державного організму, який очолила й захищала. Цьому багато в чому сприяли шлюбні зв'язки варязької знаті з представниками слов'янської верхівки. Уже на кінець X ст. син Ігоря та Ольги став першим князем київської династії Рюриковичів, який мав слов'янське ім'я Святослав.

Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси привели  до етнічної консолідації східних слов'ян і утворення давньоруської народності. Вона характеризувалася насамперед єдністю давньослов'янської мови, яка сформувалася на основі мовних діалектів племен Середнього Подніпров'я, спільністю території, матеріальної та духовної культур, релігії, права. Етнічному  згуртуванню східних слов'ян в  єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, суди, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх  ворогів.

Давньоруська народність стала базовою для формування за доби феодальної роздрібненості української  народності, а згодом - і української  нації. Отже, ще до періоду феодальної роздрібненості давньоруський (український) народ мав власну державу із розвинутою правовою системою.

Іншої думки майже всі  сучасні російські вчені, котрі  виводять утворення Російської держави  з часів перших державних утворень у Північному Причорномор'ї, а далі - Київської Русі. Автори підручника "История государства и права России" (за редакцією Ю. П. Титова) називають рабовласницькі держави Північного Причорномор'я "первым историческим типом государства и права на территории нашей страны", а другий історичний тип Російської держави пов'язують із Київською Руссю.

Ця думка суперечить навіть поглядам видатного дореволюційного  російського історика М. Костомарова, який будував власну концепцію на протиставленні двох основ державності: демократичної федеративної (її уособлювала  південноруська, тобто малоросійська, народність) і "єдинодержавної" (втіленням її була великоруська народність). Згодом теорію контрасту двох народностей розвинув М. Грушевеький, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, а давньоруської народності - з великоруською. Київська держава, її право, культура, як стверджує учений, були утвором однієї народності - україно-руської.

Володимире - Суздальське, а  надалі - Московське князівство (держава) не були ані спадкоємницями, ані  наступницями Київської Русі. Вони виросли на своєму етнічному ґрунті й державницькому корені. Спростовуючи міф про Русь як "колиску для  трьох братніх народів", відомий  український історик М. Брайчевський стверджував, що основною територією формування української державності стала  Середня Наддніпрянщина, а білоруські та великоруські землі було залучено пізніше. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу  половину XI ст., Великоруського (Суздальське  князівство) - на середину XII ст. Отже, "старший  брат", як люблять себе називати великороси, виявився наймолодшим.

Виважено, по-науковому підходять  білоруські дослідники до питання зародження білоруської державності. Так, автори посібника "История государства и права Беларуси" І. М. Кузнецов та В. О. Шелкопляс майже не торкаються давньоруського періоду домонгольської доби. Стосовно земель, на яких утворилася білоруська державність, вони вказують на те, що основний масив слов'янства тут складали дреговичі, кривичі і радимичі. У XI-XIII ст. держави ще не існувало. У джерелах уживаються терміни "земля", "город", "князівство". Кожна "земля" мала свій політичний центр - стольний город. "Переважали дрібні держави-князівства, зазначають учені, які в міру розвитку феодальних відносин об'єднувалися під протекторатом сильніших князівств або зливалися з ними як на підставі добровільних угод, так і з примусу".

У своєму розвитку Давньоруська держава мала два основні етапи. Перший охоплює кінець IX - X ст., коли Київська Русь була ранньофеодальною державою, у якій відбувалося становлення  феодальних відносин, формувався соціальний і політичний устрої. За цей час  здебільшого завершився процес політичного  об'єднання Русі, визначилися її кордони, сформувався та вдосконалювався  апарат влади як у центрі, так  і на периферії.

Наприкінці X - у першій половині XI ст. розпочався другий етап розвитку Київської Русі. Настав розквіт суспільно-політичних відносин, державності та права.

Але вже з другої половини XI ст. спостерігається тенденція  до феодальної роздрібненості, яка  неухильно поглиблювалася, що призвело до занепаду держави. Загострюється  міжусобна боротьба, частішають і  посилюються напади кочівників, має  місце економічний застій. Занепад  Києва розпочався з розгрому міста  в 1169 р. військами володимиро-суздальського  князя Андрія Боголюбського. Після  зруйнування держави та її столиці  монголо-татарами у 1240 р. завершився київський  період історії нашої державності. Давньоруська держава розпалася  на 15 окремих земель (князівств), які  вже навіть номінально не визнавали  зверхності Києва.

Таким чином, Київську Русь повноправно вважають першою формою державності українського народу. її утворення відіграло велику роль у європейській історії. Державна єдність  створювала сприятливі умови для  розвитку політичного ладу, економіки й культури наших пращурів. Зростала військова могутність країни, внаслідок чого Київська держава захищала Центральну Європу та Візантію від нападів степових кочових орд. Київська Русь була добре відома на міжнародній арені, про що свідчать численні династичні зв'язки київських князів із багатьма західноєвропейськими дворами. За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн тогочасного цивілізованого світу, її кордони сягали Карпат і Закарпаття на заході, Волги та Верхнього Поволжя на сході, Новгорода на півночі й Чорного моря на півдні. Традиційно на ті часи густота населення була невеликою. За підрахунками дослідників, за свого розквіту (на початку XI ст.) територія держави складала 1,1 млн. квадратних кілометрів, населення - близько 4,5-6 млн осіб. Одначе кількість жителів держави була значно більшою, оскільки, за загальним правилом, тоді лічили лише дорослих чоловіків ( 9).

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися  на правому березі Дніпра. Намагаючись  установити якомога найдавніший  родовід слов'янського населення  України, радянські вчені обстоюють  думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі  предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни  переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні  на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських  племен України належали древляни —  на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янські союзи  племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості, що й відбито в літописі Нестора: « Мали бо вони (племінні союзи. — Авт. ) звичаї власні й закони батьків своїх і сказання, кожний свій норов". Мовлене літописцем підтверджується пам'ят­ками археології. Відмінності в культурі й побуті між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народності (ІХ-ХШ ст.) .

Породження родоплемінного ладу — великі й малі союзи племен у перебігу розвитку східно­слов'янського суспільства поступово переросли  в утворення більш високого соціально-політичного  рівня — племінні княжіння. Нестор-літописець розповідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Далі він повідомляє: «А у древлян своє княжіння, а у дреговичів своє, а у словен своє в Новгороді, а інше — на Полоті, де полочани». По тому говориться про кривичів, сіверян, весь, мурому, черемисів, мордву, тобто про слов'ян і неслов'ян, що теж мали власні княжіння. Час утворення тих племінних княжінь: на півдні Східної Європи — VIII, а на півночі — IX ст.

Їх створення зумовлене виникненням приватної власності і пов'язаним з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ті княжіння були додержавними об'єднаннями, що заклали фундамент східнослов'янської державності. Вони передували першій східнослов'янській державі, що склалася навколо Києва в середині IX ст., яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.

 Могутність і влада глав племінних княжінь ґрунтувалися на розгалуженій системі укріплених поселень-градів, величезну кількість яких (по кілька сотень у кожному княжінні) зафіксувало германське джерело другої половини IX ст. — так званий Баварський географ. Частина тих градів, найперше Київ, були протомістами і у УШ-Х ст. перетворилися на справжні феодальні міста. Можна припустити наявність примітивного апарату влади у цих племінних княжіннях. Але в них ще не існувало соціально обособленої потомственої знаті з князем на чолі.

Своєрідність суспільного  поступу східних слов'ян характеризується й тим, що племінні княжіння зберігалися ще протягом століття по тому, як виникла Давньоруська держава. „Світлі й великі князі" угод Олега з Візантією 907 і 911 рр. — не хто інші, як глави княжінь. Лише Володимиру Святославичу в 80-рр. X ст. удалося зламати їх владу й остаточно приєднати землі племінних княжінь до складу держави (6).

Висновки з  розділу: Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. Його наслідком стало утворення величезної, доволі централізованої середньовічної держави - Київської Русі. Початком її формування варто вважати літописну дату - 882р., коли під владою Києва об'єдналися два великі слов'янські політичні центри - Київський і Новгородський.

2.  Теорії походження Київської Русі

Проблема походження Київської  Русі — одна з найактуальніших  у вітчизняній історіографії. Навколо  неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців  — "норманістами" та "антинорманістами".

"Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

Проте, чи не найбільш відома норманська теорія. Вона також ґрунтувалась на тому, що внутрішні закономірності суспільного розвитку підмінялися  зовнішніми випадковостями. Засновники норманізму - німецькі вчені Міллер і Байєр стверджували, що державу  на Русі було створено вихідцями зі Скандинавії - норманами. На Русі їх називали варягами. У своєму твердженні вони апелювали до "Повісті минулих  літ", в якій мова йшла про запрошення у Новгород норманських вождів на чолі з Рюриком. Вважали, що слово "Русь" - скандинавського походження. На противагу  поглядам норманістів (з українських істориків - Іван Крип'якевич, Олександра Єфименко, Дмитро Дорошенко), виникла антинорманська теорія (Микола Костомаров, М. Грушевський). Вона обстоювала місцеве походження Руської держави і заперечувала активну роль варягів у її утворенні. Сучасна наука відкидає крайнощі цих двох підходів і в основному грунтується на теорії природно-історичного процесу, згідно з якою держава є результатом насамперед внутрішнього розвитку суспільства (певний рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, соціальне розшарування, існування суспільної ієрархії і т. ін.). Передумовою виникнення держави є існування міжплемінних об'єднань (союзів). У східних слов'ян вони виникли ще до активної взаємодії з хозарами та літописного запрошення варягів. Водночас учені сьогодні визнають, що хозари та особливо нормани суттєво прискорили процес формування Руської держави. Норманські князі, які з бойовими дружинами служили слов'янам, очолили династію. Проте на Русі нормани досить швидко ослов'янились і розчинилися серед місцевого населення (8).