Утворення давньоруської держави Київська Русь

Політична консолідація племінних  союзів, їх економічний розвиток, соціальна  диференціація населення, зростання  ролі й посилення впливу еліти - все  це сприяло виникненню племінних  князівств, які на півдні почали утворюватись у VIII, а на півночі - у IX століттях. Ці князівства були додержавними об'єднаннями. Вони стали фундаментом Київської  держави, що створювалася в процесі  їх підкорення з боку Київського князівства або входження до нього племінних  князівств, які визнали над собою  владу київського князя. У VIII - середині IX ст. у середньому Подніпров'ї сформувалось державне об'єднання - Руська земля. Етносоціальним і політичним її осередком, навколо якого почала формуватися Давньоруська держава, було Київське князівство Аскольда. Давньоруська Київська держава утворюється в останній чверті IX ст. Хронологія дозволяє стверджувати, що Давньоруська держава пішла з півдня, значно випередивши аналогічний процес на півночі. Засновником Київської держави вважають князя Олега. Державницькі процеси продовжували всі наступні князі Ігор (912-945 рр.), Ольга (945 -964 рр) Святослав (964 - 972 рр.) (2).

Прихильники так званої норманської  теорії вважають, що утвердження при  владі в Києві представників  норманської династії відіграло  винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних  слов'ян. Але факти з історії  східнослов'янської державності  переконливо свідчать, що вона формувалася  незалежно від варягів. Поява  варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вилинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку.

Висновки з  розділу: Отже, Давньоруська держава утворилася наприкінці IX ст. н. е. у результаті об'єднання східнослов'янських племен. У VI-VIII ст. на основі розкладу родоплемінної системи на Східноєвропейській рівнині утворюється ряд союзів слов'янських племен, які еволюціонували у протодержавні утворення - племінні князівства, серед яких виділялися об'єднання дулібів і полян.

Київ, який мав зручне географічне  положення, став столицею об'єднаного князівства, провідним осередком  східнослов'янської державності, головним політичним центром держави.

4. Історичне значення Київської Русі

Давньоруська держава  залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст. її внесок до середньовічного  політичного, економічного, суспільного  й культурного життя був надзвичайно  вагомим. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми  країнами до рівноправної участі в  політичному житті Європи та Близького  Сходу.

Київська Русь, як називають  цю державу історики, або Руська земля, як записано у літописах, –  перша східнослов'янська держава. Вона існувала у IX – середині XIII століття. Русь була великою багатоетнічною середньовічною імперією. Вона відіграла значну роль в історії як східнослов'янських  так і інших європейських народів.

Сучасники і історики відмічають високий міжнародний статус Русі – вона мала зносини з Візантією, Священною Римською імперією, Францією, Англією, Болгарією, Польщею, Скандинавськими  та азіатськими країнами та народами. Особливого розмаху міжнародні відносини  досягай за часів Ярослава Мудрого. Його донька Ярослава біла французькою  королевою, Єлизавета – норвезькою, Анастасія – угорською. Русь відрізнялася від інших європейських народів  розвитком міського життя, недаремно  ж її називали «країною міст». Київ порівнювали за значенням і красою з тогочасною «столицею світу» Константинополем. Руська земля славилася своїми ремісниками, художниками, архітекторами (1).

Київські князі уклали угоди з Візантією й Германською  імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Руські князі  підтримували династичні зв'язки з  Францією, Швецією, Англією, Германією, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Київська Русь відігравала вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет  і військова міць держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними було землеробство і скотарство, ремесла і промисли. Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Русі. Енергійні й багаті руські купці  були відомі мало не в усьому тогочасному  світі. Київ залишався центром міжнародної  торгівлі. Іноземні купці торгували  в руських містах.

Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру. Своєрідна і неповторна, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і  Сходу і в той же час відчутно впливала на культурний розвиток країн  світу. Далеко за межами своєї батьківщини  були відомі київські ювеліри, іконописці, зброярі.

Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних  слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських  народностей, відстояла свої землі  від ворогів. Завдяки державній  єдності руських земель взаємозбагачувалися  уклад життя, мова, матеріальна й  духовна культура їхнього населення.

Київська Русь сприяла  економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які  здавна проживали на її території  або по сусідству.

Загалом на Подніпров'ї, Галичині й на Волині, в Причорномор'ї та Приазов’ї закладалися традиції незалежної державності на території  України. Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного  й культурного розвитку. На думку  видатного українського історика й  політичного діяча Михайла Гру-шевського, "...Київська Русь є першою формою української державності". Його багатотомна  праця так і називається — "Історія України — Руси".

Навала орд Батия завдала  непоправної шкоди Русі. Перестала  існувати держава, загинули сотні тисяч  людей, у вогні пожеж були знищені  міста і села, палаци і храми, книги  й ікони. Та руський народ зумів  вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки  живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів (9).

Як уже говорилося, в  російській історичній науці, особливо в другій половині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу  російського народу, оскільки існування  українського й білоруського народів  як окремих, самостійних народів  не визнавалося.

 Українські вчені,  передусім М. С. Грушевський,  висловили інші погляди. У перших  томах «Історії України-Руси» і в спеціальній статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. Вып. 1. Спб., 1904. С. 298—304; Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що «Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-золинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені».

 Порогом історичних  часів для українського народу  Грушевський вважав IV ст. н. е. (від  антів), тобто від часу, коли,—  пише він,— «починаємо вже  дещо знати спеціально про  нього. Перед тим про наш  народ можемо говорити тільки  як про частину слов'янської  групи...».

 Погляди Грушевського  були сприйняті в українській  історіографії й розроблялися  багатьма істориками, зокрема з  проблем докиївських і київських часів В. Щербаківським, який у праці «Формація української нації» висунув ідею походження українців від трипільської людності, М. Чубатим у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» .Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків українські історики вживають термін «Україна-Русь».У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.

 Тимчасом, як вказувалося  вище, немає достатніх підстав  вважати, що за історично короткий  час — одно-два століття —  могла вповні сформуватися давньоруська  народність і за такий же  приблизно час — розпастися. Можна  погодитися, що складання трьох  народностей — української, російської  й білоруської — на основі  південно-західної, північно-східної  й північно-західної груп східнослов'янських  племен почалося ще до утворення  Давньоруської держави і в  час її існування продовжувалося  далі. Роздроблення Русі й татаро-монгольська навала лише посилили цей процес, який тривав уже кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі «Очерки древнейшего периода истории русского языка» писав, що розпад східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О. О. Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що поділ руської (тобто давньоруської) мови старовинніший XI століття, бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». З цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що «ус'єю сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей». Ю. В. Шевельов навіть вважає, що виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст.

 Київська держава мала  своїм головним осередком території,  які включали всі нинішні етнічні  українські землі. Саме на цих  землях витворилися й діяли  державні органи влади й управління  з центром у Києві. Київські  князі поширювали й зміцнювали  свою державу, спираючись передусім  на сили подніпровського населення.  Та й назва «Русь» відносилася  насамперед до Середнього Подніпров'я,  а в термін «Руська земля»  вкладався швидше державний, ніж  етнічний зміст. Найвидатніші  пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші  — теж створювалися в Києві  та інших подніпровських, пізніше  українських землях. Тому є всі  підстави відносити Київську  Русь передусім до історії  України. Україна — безумовна  спадкоємниця Київської Русі. Через  це спадщину Київської Русі  не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи.

  Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську літературу, суспільну думку, духовне життя і стали для росіян їхніми, рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів, які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен (7).

Висновки з  розділу:

 Історичне значення Київської Русі полягає у наступному:

1. Русь стала першою великою східнослов'янською державою, що об'єднала майже всі східнослов'янські племена.
2. Русь, що існувала близько 400 років, заклала традиції державотворення в Україні, на її досвід спиралися наступні державні діячі України.
3. Київська держава слугувала надійним захистом Європи від східних кочовиків, з її падінням татарські орди вторглися в Європу.
4. Державне життя дало могутній поштовх розвитку української народності та її культури.
5. Прийняття християнства прискорило культурний розвиток слов'ян, включило їх до європейської спільноти цивілізованих народів, підняло авторитет держави на міжнародному рівні.

ВИСНОВКИ

З кінця ІХ до середини ХІІІ ст. Київська Русь – східнослов’янська  ранньофеодальна держава пройшла  великий шлях, позначений соціально-економічним, політичним, культурним прогресом. Вона успішно протистояла кочовим  народам, захищаючи європейську  цивілізацію від поглинання степовою культурою і була своєрідним мостом між Заходом і Сходом. Передові для свого часу політичний устрій, господарські успіхи, дипломатична активність, підкріплювана силою зброї в  боротьбі проти загарбників сприяли  тому, що Русь висунулася на провідні позиції  в Європі і була шанована найрозвинутішими тогочасними країнами.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов’янські племена в новому, більш високому етнічному Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державноправового розвитку