Утворення давньоруської держави Київська Русь

"Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.

Так само хибною є теза про  скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами  річок Рось, Руса, Роставиця у  Центральній Україні. З VII ст. він  поширився на групу східнослов'янських  племен Середнього Подніпров'я і  став їх самоназвою.

Не витримала критичної  перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах. .(Лазарович) Прихильники цієї теорії стверджують, що поляни не мають прямого стосунку до східних слов'ян, бо етнічно пов'язані з хозарами. Найбільш активні верстви Хозарії - купці й воїни - були носіями руської державності. Це їм належить честь заснування столиці Русі - Києва (482 р.) (8).

Писемні джерела засвідчують  перші кроки в становленні  централізованої держави на українських  землях з VI ст. Важливим моментом у цьому  процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного  союзу, а й зайняв позиції головного  політичного та соціального центру східних слов'ян.

Наприкінці VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним  суперником Русі на південному сході  стає Хозарський каганат, який прагнув  підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії  Руської землі був період князювання у Києві останніх представників  династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської  імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор  Візантії змушений був підписати  з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним  визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими  іншими країнами Близького Сходу  та Європи. Це свідчило про утвердження  її на історичній арені як могутньої  держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів (3).

Теорію великоруської  етнічної основи Русі першим сформулював  російський учений Михайло Погодін (середина XIX ст.). Згідно з нею, найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров'я були великороси (росіяни), а малороси (українці) прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині тільки після розгрому Русі монголо-татарами. З рішучим спростуванням цієї теорії виступили українські вчені Михайло Максимович і М. Грушевський.

Радянська історіографія  утверджувала компромісну "триєдину" теорію. Згідно з цією концепцією, Київська Русь як "колиска трьох братніх  народів" була етнічно однорідною державою міфічного "давньоруського народу", який мав єдині культуру, звичаї, побут, економіку тощо. А, отже, Київська Русь рівною мірою була державою росіян, українців та білорусів. Ця теорія створювала враження "проекції у минуле однорідного радянського  народу, запланованого на майбутнє" (О. Субтельний). У сучасній вітчизняній  історіографії (Михайло Брайчевський, Леонід Залізняк та ін.) переважає думка, що Києво-Руська держава була насамперед державою українського народу. Основною територією її формування була Середня Наддніпрянщина. А білоруські й великоросійські землі були втягнуті у процес самостійного державотворення пізніше, на етапі політичного роздроблення Русі. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припало на першу половину XI ст., великоросійського (Владимиро-Суздальське князівство) - на середину XII ст.  (8).

Висновки з  розділу: Сучасна наука, відкидаючи крайнощі усіх підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).

3. Становлення Київської Русі

3.1 Виникнення поняття  «Русь»

У VIII ст. чужоземні джерела  починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед  візантійських, і серед арабських  письменників. Походження цієї назви  являє найбільшу загадку історії  України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому  питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» — фінського походження (В. Татіщев, 1739 р.), хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Барац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська. Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VПІ-ІХ ст. ст. почали походи на узбережжя Західної Європи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же час прийшли вони до східної Європи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу. Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р. подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до північно-германських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян. Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Rootsi» — непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів варягів користалися б терміном з фінської мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.

 Навпаки, існує багато  підстав для того, щоб вважати  назву «Русь» місцевого походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію». У «Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців. Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У нього е виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий, могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї. Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в «Книзі шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».

 Автор книги 983 р.  «Країни світу», в якій він  використовував джерела IХ ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: «Від неї на схід — печеніги, на південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.» Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре. Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу — Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України. За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІП ст. літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. «Поїхати на Русь» означало по-їхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «йде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря) . . . в Русь, в Киев град». Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: «йде князь Святослав .. . с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву». Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от иних стран, из Русской земли й аче Латинин». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом. Термін «Русь» непоширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття (5).

2.  Становлення Київської Русі

Сформована етнічна спільність існує як суспільна система, що самовідновлюється  шляхом переваги етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню  мови, культури, традицій. Більш стійке її існування забезпечує утворення  держави. Протягом VII—VIII ст. союзи слов'янських  племен перетворювалися на продержавні утворення — племінні княжіння, які згодом об'єдналися у державу.

Археологічні знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов'ян, свідчать, що їхня матеріальна  культура має багато спільних рис. Тобто  в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних  об'єднань, подібними рисами в будівництві  житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою  створення єдиної східнослов'янської  держави із центром у південно-західному регіоні (10).

Державотворення - це результат  поєднання соціально-етнічного і  етнокультурного розвитку народу в  певний історичний період. Саме з цього  погляду і можна науково об'єктивно  дослідити генезис формування давньоруської  державності.

Історія виникнення державності  у східних слов'ян взагалі й  утворення Давньоруської держави  зокрема була розглянута засновниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зарубіжних країнах у  вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тенденційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями зі Скандинавії - "норманськими" або "варязькими" князями.

Норманська теорія виникла  ще у XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлепер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голштинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в анти слов'янську політичну доктрину.

Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин. На противагу норманській теорії виникла антинорманська, або слов'янська. Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам державності ззовні представниками чужих народів, "було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни".

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи - Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і такі назви, як "Давньоруська держава", "Київська держава", "Давня Русь".

Автор "Повісті врем'яних літ" свідчить, що слов'яни поділялися на 14 союзів. Слов'янські союзи племен були чітко вираженими етносоціальними і етнокультурними спільностями.