Запровадження християнства на Русі та його історичне значення

Запровадження християнства на Русі та його історичне  значення.

План.

Вступ.

1. Дохристянські вірування східних слов'ян.
2. Запровадження християнства в Києві: Володимир Великий.
3. Поширення християнства на Русі.
4. Історичне значення запровадження християнства на Русі.

Висновки.

 
Вступ. 
          Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сього¬дення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зростає. Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів, які могли б зняти соціально-психологічну напругу в суспільстві.

Відродження української культури вимагає і відродження органічно пов'язаної з важливими історичними традиціями народного життя релігії, як духовного феномена.

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні  напрями: православ'я, католицизм та протестантизм. Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині.

1. Дохристянські  вірування східних слов'ян.

Важливим підгрунтям формування духовної культури Давньої  Русі стали власні язичницькі східнослов'янські вірування. Вченими встановлено, що основою слов'янського язичництва було обожнювання сил природи, віра в духів, які населяли і супроводжували людину від її народження до самої смерті. Вищий рівень сакральних персонажів слов'яни називали словом Бог. Дослідники переконані, що основа цього слова і його розуміння сформувалися під впливом іранських мов.

Достеменно встановлено, що дохристиянські вірування не були сталими, а на різних історичних етапах слов'яни поклонялися різним богам. Останні, як правило, уособлювали найважливіші сили природи. Існували головні божества, а також цілий ряд так би мовити другорядних, котрі населяли води, поля, ліси. Окремих богів мали окремі племена, роди та, навіть, сім'ї. З плином часу з них і сформувався великий пантеон божеств, що був задіяний великими групами населення.

У передхристиянські  часи універсального значення набуває  поклоніння богу Перуну, культ якого  набуває по-суті загальнодержавного значення. Варто вказати, що аналоги  давньоруського Перуна були і в балтських, і в скандинавських племен. Перун являв собою бога-громовержця, а в індоєвропейській традиції саме бог грози пов'язувався з війною і вважався покровителем воїнів. Саме це й дозволяє висловити припущення, що Перун сприймався як небесний патрон князя та його дружини.

Перуна, вочевидь, уявляли  приблизно так, як пізніше Іллю Громовержця: по небу на колісниці, запряженій четвіркою  коней мчить грізний бог, котрий у руках тримає зброю - чи то спис, чи то сокиру, якою разить свого супротивника-нечисть. Слід колеса або списа - то є блискавка, а грім - гуркіт від його небесної колісниці. Відповідно, сонячний диск на небі уособлює колесо колісниці Перуна. Перун був не селянським, а військовим божеством. Він сприймався не лише як бог громовиці, а й - війни та зброї. Взагалі варто зауважити, що зброї в ранньослов'янському світосприйнятті надавалась чудодійна сила. Разом з воїном у могилу клали не абияку зброю чи її муляжі, а найбільш дорогу і рідкісну. На зброю переходила воїнська сила її хазяїна, вона була нібито продовженням людини. На зброї приносились присяги. Для того, аби вберегти тварин від пошестей, через стадо кидали сокиру.

Ідол Перуна стояв  у центрі язичницького храму, спорудженого в Києві за наказом князя Володимира 980 р. Таке ж почесне місце йому було відведено і на дитинці Новгорода дружинником Добринею. Вочевидь, нічим не відрізнялося місце ідола Перуна і в інших містах давньої Русі.

Крім Перуна, до слов'янського язичницького пантеону, узаконеного 980 р., входили також Дажбог і Хорос, які уособлювали Сонце. Перший з них був слов'янським божеством, і традиційно сприймався як син не згаданого в переліку 980 р. Сварога - бога вогню (до речі, вогонь на Русі іноді так і називали сварожичем). Вже сама складна назва цього слов'янського божества (бог, котрий дає) вказує на те, що саме до нього зверталися в молитвах з проханнями про отримання певних благ, матеріальних цінностей чи моральних задоволень. Дослідження міфології балтських слов'ян утвердило вчених у думці щодо праслов'янського характеру культу Дажбога.

Другий бог Сонця - Хорос - запозичений князем Володимиром  в іранців. Також іранське походження має культ Сімаргла - бога Землі, підземного царства (в іранській  міфології його зображували у  вигляді гібридної істоти - напівсобаки-напівптиці; в роки правління династії Сефевідів він навіть став державною емблемою Ірану).

Стосовно причин появи  в пантеоні 980 р. божеств, яким поклонялися  іраномовні племена, в історичній літературі висловлено різні думки. Частина  дослідників схильна вважати, що до Києва вони потрапили через сіверян, котрі перед тим зазнали помітного впливу іраномовного населення. За цікавою гіпотезою В.Топорова, прилучення Володимиром до пантеону іранських богів було пов'язане зі спробою залучити на свій бік хорезмську гвардію, запрошену Хозарським каганатом в 70-х рр. Х ст. на службу. Адже до київського пантеону було включено саме тих іранських богів, які користувалися найбільшою популярністю саме у середньоазіатських іранських народів, зокрема в Хорезмі. Тим самим Володимир робив крок спрямований на відрив середньоазіатського хорезмського гарнізону від тюркомовних хозар і потужної в релігійному та економічному відношенні єврейської общини.

Суто слов'янське коріння  мав культ Стрибога - бога вітрів. Він також сприймався як бог, що розподіляє чи поширює багатство, блага. До нього, як і до Дажбога, зверталися з проханнями про наділення добром чи поширення благ.

Ще одне божество з  пантеону 980 р. - Мокош - являла собою  жіноче божество родючості та домашнього господарства. Зазвичай, її зображували в образі домовика жіночої статі з великою головою та довгими руками. Типологічно Мокош близька до грецьких мойр чи германських норнам, котрі плели нитки долі. Вочевидь, Мокош виступала в ролі чи то дружини, чи жіночого відповідника громовержця Перуна. Витоки культу Мокоші традиційно пов'язують з фінськими племенами, хоч існує погляд на нього і як на праслов'янський (балто-слов'янський).

До архаїчного, балто-слов'янського, шару східнослов'янської міфології  належить і культ Волоса-Велеса, згадка про нього відсутня в переліку пантеону 980 р. У більш ранніх документах, зокрема починаючи з договору Русі з греками 907 р. в "Повісті временних літ", Велес виступає як "скотьий бог" - покровитель домашніх тварин, а також бог багатства. В договорах з греками Велес асоціюється із золотом, з багатством, а другий, згадуваний паралельно з ним, бог - Перун - зі зброєю. ¹

Досить прикметно що ідол Перуна в Києві стояв на горі, а ідол Велеса - на Подолі, в нижній частині міста. У протиставленні в міфології Перуна Велесові дослідники вбачають певне відображення соціальних протистоянь, а саме: дружина - народ, воїн - виробник, варяг - слов'янин. І в цьому контексті відсутність Велеса у пантеоні 980 р. несе певне символічне значення - намагання Володимира не заохочувати подібного роду протиставлення.  
У народному сприйнятті Велес - персонаж, який може прийняти подобу ведмедя чи змія. У легендах і казках містяться згадки про його кульгавість, одноногість, кривизну, сліпоту тощо. В цьому також дослідники вбачають протиставлення Велеса небесному богу, який завжди є досконалий: двоногий, прямий і гострозорий.  
Крім названих вище східнослов'янських божеств, у деяких дослідженнях зустрічаються згадки про інших богів: Ярила, Купала, Морена, Ладо, Леля, Полеля, Дідо, Трона, Рода. Проте, як кваліфіковано стверджують інші авторитетні дослідники цієї проблеми, їх з впевненістю можна віднести лише до так званої "кабінетної" міфології. Адже достовірних чи достатньо переконливих аргументів для ідентифікації їх зі східнослов'янськими культовими персонажами не існує, або доказові конструкції побудовано на помилках і фантазіях.

2. Запровадження християнства в Києві: Володимир Великий.

В історію Давньоруської  держави князь Володимир увійшов  передовсім як правитель, котрий цікавився  релігійними справами і врешті-решт навернув давньоруський народ до християнства. Хоч, як можна зробити висновок з попередньо викладеного матеріалу, не бракувало в нього заслуг і в інших сферах діяльності.

Вперше свою увагу  на релігійних справах князь Володимир  зосередив відразу ж після перехоплення від Ярополка київського князівського стола. Прибувши до Києва, згідно оповіді автора "Повісті временних літ", князь "поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокоша".² Тобто йдеться про облаштування першого на Русі пантеону язичницьких богів. Пантеону в якому було зібрано як слов'янські, так і неслов'янські божества, але ті, котрим поклонялися племена, включені до складу Давньоруської держави.

Традиційно в історіографії  стверджується, що реформа язичництва була покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно  об'єднаної Русі в єдиний державний  культ, аби в такий спосіб ствердити  і зміцнити цю саму державну єдність Давньоруської держави.

Щоправда, подібні твердження, хоч і мають доволі давню історіографічну  традицію, все ж не є загальноприйнятими нині. Ще на початку ХІХ ст. історики віднайшли джерельні докази того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. А пізніша літописна легенда була потрібна давньоруським авторам лише для того, аби ще більш зримо показати вади князя-язичника, що в уяві літописця ХІІ ст. могло бути більш гріховним, ніж поклоніння багатьом богам, аби потім зобразити його разюче перевтілення в суцільну доброчинність.

Вочевидь, подібного роду ідеологічним цілям слугує і такий  своєрідний літописний літературний образ  як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії. Як відомо, його суть зводиться до того, що напередодні хрещення Русі до Володимира приходили місіонери мусульмани, іудеї, "німці", навертаючи князя-язичника до своєї віри. Грецький "філософ" до Києва прибув останнім. Але його тлумачення різниці між праведниками і грішниками, розповіді про сцени Страшного суду та можливості посмертного воскресіння для праведників настільки вразили Володимира, що для себе особисто він остаточно і безповоротно обрав шлях, по якому личило йти далі. Але для того, аби не помилитися у своєму виборі, він розіслав в різні кінці світу десять своїх бояр, аби ті наочно могли пересвідчитися в правильності рішення князя. Повернувшись до Києва, бояри утвердили переконаність Володимира, акцентувавши увагу на тих почестях, які їм влаштували візантійський імператор і константинопольський патріарх, а також - красі й пишності "грецької" служби.

Але, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся  попередня історія, ні тривалі економічні зв'язки, ні пам'ять славних предків, ні сама географія не залишала князю Володимиру іншого вибору, ніж того, що вчинив він у 988 р.

Говорячи про хрещення Русі князем Володимиром не можна  оминути увагою ще один сюжет, тісно  пов'язаний з ним - так звану "корсунську легенду". В основі цього сюжету лежить проблема хрещення самого князя, яке відбулося трохи раніше, ніж хрещення ним киян і всіх русів.

Давньоруський автор  однозначно стверджував, що місцем прилучення Володимира до християнської Церкви стало найбільше візантійське місто Північного Причорномор'я - Корсунь. Історики вже досить давно поставили під сумнів цю інформацію, логічно припускаючи, що в князя зовсім не було потреби їхати для здійснення цього таїнства до далекого Корсуня, якщо в Києві вже майже століття існував християнський храм, а самі християни жили в самісінькому центрі міста. Інша справа, що вже пізнішим давньоруським книжникам, аби ще більше сакралізувати ім'я Володимира-Хрестителя, знадобилося "відправити" його до Візантії, щоб він саме там, у сакральній столиці світу, прилучився до нової віри. Хрещення у Візантії істотно міняло місце володаря в ієрархії влади та статус його країни з-поміж інших держав.

 Введення ж християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. 
 
3. Поширення християнства на Русі.

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося  християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали  коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його».³ І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.