Запровадження християнства на Русі та його історичне значення

В ці часи при церкві жив  не тільки сам священик, але й  численний церковний причет —  люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені:

ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.

 

4.Історичне  значення запровадження християнства  на Русі.

Утвердження християнства на Русі призвело до руйнування вищого рівня релігійно-міфологічної організації. Частину богів було повністю викорінено з народної пам'яті, частину - замінено християнськими святими. Так, функції Перуна перейшли до св. Іллі-пророка, Велеса - до св.Власія. Ще одна їх частина в процесі "демонізації" зазнала настільки серйозних трансформацій, що відтепер сприймалася з відверто негативним відтінком нечистих, таких, що несуть шкоду. Прикладом останнього дослідники називають метаморфози, що відбулися в сприйнятті Мокоші, яка в пізнішій російській лексиці перетворилася на "мокосью" - жінку легкої поведінки.

Більше пощастило представникам нижчих поверхів слов'янського язичництва, які і в умовах поширення християнства все ж зуміли залишити за собою певні ніші в свідомості людей. Зокрема, уявлення про духів і демонів, які населяють природу і безпосередньо впливають на життя людини, хоч і зазнали значних змін, проте залишаються фактом реальної релігійної свідомості значної кількості віруючих християн.

Прийняття населенням Давньоруської  держави християнства прилучило  його до греко-візантійської цивілізації. Саме грецькі церковно-мистецькі канони, книжність, стиль духовності витворили фундамент руського світу культури. У Києві, а згодом і повсюдно на Русі почали влаштовувати школи, книгописні майстерні (скрипторії), і дуже швидко Русь стала однією з найбільш розвинутих у культурному плані середньовічною державою.

Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і  владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн  світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, іншими тогочасними державами Європи.

Князь Володимир у  новій для себе якості християнина, отримавши в хрещенні ім'я Василя, правив Київською Руссю ще цілих  двадцять п'ять років, внісши за цей час чимало нового як у порядок організації влади, так і облагородження її зовнішнього вигляду та наповнення новим ідейним змістом.

Насамперед, літописці  й історики звертають увагу на масштабні зміни в зовнішніх  проявах князівської влади та давньоруської державності. Саме вже будучи християнським володарем, князь Володимир почав карбувати власні золоті і срібні монети - знамениті златники і срібники. І хоч економічних мотивів для таких дій було не надто багато, але вони мали під собою серйозні ідеологічні підстави - засвідчували суверенність володаря.

Вельми серйозних змін зазнає в цей час і зовнішній  вигляд давньоруських міст, передовсім, зрозуміло, Києва. Свою столицю князь  розбудовує на взірець сакрального  Константинополя. До невпізнання змінюється і ландшафт поблизу Києва, де уздовж головних річок півдня Русі виникає ціла низка нових міст. Головними причинами такої своєрідної урбаністичної революції виступають потреби захисту давньоруської столиці з південного боку, від нападів войовничих печенігів. Адже впродовж останніх десятиліть територіальний розвиток держави Рюриковичів протікав у північному, північно-східному і від недавніх часів у західному напрямках. Внаслідок чого Київ опинився практично на південних окраїнах держави, в небезпечній близькості до печенігів. Будівництво ж Володимиром "городів" на південь від Києва та особливо колонізація саме в часи його правління Лівобережжя Дніпра мали важливі як військово-стратегічні, так і політичні й навіть ідеологічні наслідки.

Висновки.

Запровадження християнства на Русі призвело до того, що у суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв  київський митрополит. У великих  містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ'я стало  фундаментом для створення централізованої  держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

 

 

16. Виникнення Запорозької Січі та її роль в боротьбі українського народу проти іноземних загарбників.

 

План.

Вступ.

1. Причини виникнення Запорозької Січі.
2. Урядова політика щодо козаків.
3. Виникнення реєстрового козацтва.
4. Роль Запорозької Січі в боротьбі українського народу проти іноземних загарбників.

Висновки.

 

Вступ.

Характерною рисою заселення  території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала  на здавна обжитих землях  —   Київщині, Галичині, Волині, Поліссі  та Поділлі. А південні землі —  Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво. Козак в перекладі з тюркських мов означає: «вільний кінний вої, воїн-здобичник»⁴.

Козацтво, Запорозька Січ  є унікальним явищем не тільки української, а й світової культури. Нині, в час становлення та розвитку української державності з'ясування причин виникнення, особливостей розвитку Запорозької Січі є надзвичайно актуальною справою, адже саме Запорозьку Січ з її демократичним устроєм  недаремно називають першою демократичною державою республіканського типу в Європі.

 

1. Причини виникнення Запорозької Січі.

 

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з  татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. 

Надзвичайно важливу роль у наступному впорядковуючому становленні та згуртуванні козацтва відіграв факт виникнення організаційного ядра - Запорозької Січі. Через брак прямих достеменних свідчень питання часу і місця виникнення першої Січі на сьогоднішній день залишається дискусійним. Зокрема І.Каманін відносив час появи постійного осередку козацтва на запорозьких землях ще до кінця XV ст. В.Голобуцький вважав, що ця подія сталася уже в 30- 50-х рр. наступного століття. М.Грушевський був переконаний в тому, що появу козацької твердині за Дніпровськими порогами слід відносити вже до1580-х рр.

Перша згадка про потребу в побудові укріплених замків на прикордонні відноситься до  1533 р.: черкаський староста О.Дашкевич пропонував сейму побудувати фортецю на одному з островів Дніпра, для захисту південних кордонів держави від турецько-татарських набігів. Брак державних коштів не дозволив цього зробити. Однак, нагальна потреба в цьому існувала й реалізувати задум випало князю Дмитрові Вишневецькому, котрий на початку 1550-х рр. зводить нижче Дніпровських порогів, на острові Мала Хортиця, перший укріплений кам'яний замок.

Однак питання щодо ототожнення  замку Вишневецького з першою козацькою Січчю не отримало в  історичній науці однозначного трактування. Частина дослідників вважає, що саме від Малохортинського укріплення розпочинається багатовікова історія козацьких твердинь. Інша ж частина заперечує це, наводячи цілий ряд доволі переконливих доказів. Зокрема, вказується на відмінності в архітектурній побудові камінної фортеці Вишневецького та пізніших дерев'яних укріплень січовиків. Звертається увага і на той факт, що до складу гарнізону в цей час входили не лише козаки, а й представники інших категорій військово-службової людності - бояри, драби, слуги князя. Та й власне організаційна побудова січової громади, де особливо в пошані був принцип виборності старшин, суттєво відрізнявся від закладеної Вишневецьким та ним же керованої твердині.

Водночас, наводячи аргументи  проти ототожнення замку Вишневецького  з першою Запорозькою Січчю, варто  наголосити на великому значенні ініціативи князя Дмитра в подальшій консолідації козацтва та становленні на запорозьких землях власне першої класичної Січі. Не даремно М.Грушевський називав його "духовним батьком огнища нової української плебейської республіки".

Назва походить від укріплень ("засік"), збудованих за дніпровськими порогами, де з середини XVI ст. базувалися козаки. Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки  складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Загальна козацька рада, збираючись двічі  на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала  старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з  зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій  Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

 

 

2. Урядова політика щодо козаків.

 

Процеси стихійного формування на південному порубіжжі держави  впливової військової сили, за умови  відвертої слабкості військової потуги Великого князівства Литовського та його неспроможності захистити свої землі від нападів кримських, ногайських та інших причорноморських орд, з невідворотністю змушували правлячу еліту звернути увагу на козацтво та спробувати зорганізувати його.

Особливої гостроти проблемі надавало те, що з середини ХVІ ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття - незалежного та вільнолюбного - на українські внутрішні землі, у міста та волості. За спостереженням І.Крип'якевича, процес перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів протікає досить швидко й органічно.⁵ Перемішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують його за своїми порядками та долучаються до боротьби останнього з ненависними йому урядниками.

Вкрай важливим було й  те, що цей процес збігається в часі з процесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією  владою різноманітних проміжних  ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету відтепер стає не виконання військових обов'язків, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіла землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще більш динамічно подібні процеси розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 р., адже в польській правовій системі взагалі не було місця для боярського стану. Уже наступного року було організовано люстрації Київського та Брацлавського воєводств і за його результатами лише незначна частина була визнана боярами-шляхтою, переважна ж більшість, не потрапивши до шляхетського стану, була змушена шукати собі нового місця в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва. Ця обставина була вкрай важливою. Адже відтепер, за слушним спостереженням С.Леп'явка, замість споконвічної, досить аморфної, прикордонної спільноти під впливом боярства утвердилась сильна, соціально визначена верства. Верства, яка так чи інакше виконувала військові функції, захищаючи південні кордони держави від іноземних нападів, і яка вимагала узаконення свого рицарського статусу, звільнення від влади місцевої адміністрації та виплати утримання за військові послуги.