Запровадження християнства на Русі та його історичне значення

Перша згадка про обговорення, на засіданні державної ради Великого князівства Литовського, питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби відноситься ще до 1524 р. І обговорювалося воно в контексті посилення загрози нових татарських нападів. Тоді ж було ухвалено виділити з державної казни на ці потреби кілька сотень кіп грошей, а реалізація задуму покладалася на київських урядників Семена Полозовича та Кшиштофа Кмітича. Брак коштів завадив втілити задум у життя. Так само безрезультатно закінчилася й спроба реалізувати проект організації регулярної сторожової служби, запропонована 1533 р. О.Дашковичем. Ще одне намагання перепису козацтва та недопущення його до несанкціонованих владою походів на татарські улуси було вчинено в 1541 р.

Польські урядовці не переймалися питанням організації козацтва, а були дуже  стурбовані питанням встановлення контролю над діяльністю дедалі більшої групи населення, яка не бажала визнавати ніякої влади. Утім, хоча центральний уряд не мав на меті організації козацтва, реалізація на практиці запропонованих урядом проектів встановлення контролю над діяльністю козаків об'єктивно сприяла б становленню козацтва як окремішньої соціальної верстви.

Козацькі війни кінця XVI ст., в ході яких козацтво гучно заявило про себе як про потужну військово-політичну силу, що вписується в існуючу в Речі Посполитій модель соціальних відносин та є опозиційно налаштованою до органів державної влади, змусили політичну еліту Польсько-Литовської республіки на першому ж після розгрому козаків вальному сеймі 1597 р. оголосити їх військовими злочинцями та ворогами вітчизни. Відповідно, великий коронний гетьман отримав завдання "винищити їх до останку".

Але чи була спроможною Річ  Посполита, за тих умов, що склалися, досягти цього? Вочевидь, що не могла. І причина цього крилася як у особливостях того соціального укладу, який уже встиг скластися на українських землях, так і в особливостях розвитку тогочасних міжнародних процесів.

Почнемо з того, що початок XVII ст., відмічений загостренням міжнародного протистояння в Центрально-Східній Європі, а відтак суттєвим зростанням потреби в боєздатній, а по можливості, й не надто дорогій армії. Козацьке військо якнайкраще відповідало названим критеріям і польська влада згадала про нього уже навесні 1600 р., коли виникла потреба у висилці військової допомоги молдавському господарю Ієремії Могилі. Тоді до запорозьких козаків звернулися і король Сигізмунд ІІІ і коронний канцлер Ян Замойський, котрі обіцяли за військові послуги добру платню.

Проте низовики, до їх честі, не звабилися лише королівською платнею, а й поставили ряд принципових вимог, з виконанням яких було пов'язане остаточне вирішення питання надання козацтвом військових послуг. 1 липня 1600 р. гетьман запорозьких козаків Самійло Кішка надіслав королю листа з пропозиціями скасування баніції (тобто позбавлення всіх прав і оголошення поза законом - найвища цивільна кара в Речі Посполитій), накладеної на козацтво сеймом 1597 р., повернення козацьких вольностей, наданих запорожцям Стефаном Баторієм, та проголошення заборони урядовцям і шляхті чинити кривди козакам. Крім того, товариство вимагало виплати платні за військову службу та надання їм особливого королівського знаку або ж хоругви. Зі свого боку, король погодився на висловлені козаками прохання, але питання зняття баніції чи виділення коштів з державної казни перебували в компетенції вального сейму і на нього було й вирішено їх перенести.

Сейм 1601 р. проходив в  умовах посиленої підготовки до війни  зі Швецією, а відтак проблема отримання  військових послуг козацтва стала ще більш вагомою. З огляду на це, сеймуючі стани Речі Посполитої, незважаючи на свою попередню постанову щодо повного винищення козацтва, погодилися з більшістю козацьких вимог. Щоправда, відновити свої попередні права в повному обсязі їм не вдалося оскільки сейм залишив козацтво під юрисдикцією королівських старост.

Отже, причини, через які  польська влада була безсилою викорінити козацтво, крилися не лише в гострій  потребі цієї влади використувати  українське козацтво як потужну військову  силу, а й у тому внутрішньому укладові, який утвердився на українських землях, передовсім Південній Київщині та Брацлавщині. Тут, на небезпечному прикордонні зі Степом, де шляхетське землеволодіння, внаслідок постійної загрози з боку ординців, так і не пустило міцного коріння, на кінець XVI - початок XVII ст. склалася мережа козацького господарства, грунтованого на вільній праці виробника, котрий одночасно виступав і воїном, і землеробом.

3. Виникнення реєстрового козацтва.

Успішна реалізація  планів уряду встановлення контролю над діяльністю козаків стала можливою в перебігу Лівонської війни 1558-1583 рр., що на перших порах складалась вкрай несприятливо для Великого князівства, а згодом і Речі Посполитої. У зв'язку з цим виникла нагальна потреба поповнення збройних сил. На перших порах, зокрема на початку 1560-х рр., залучення козацтва до військової служби на користь великого князя та короля відбувалося на основі приватних ініціатив київського воєводи Костянтина Острозького та черкаського старости Олександра Вишневецького, котрі набирали охочих козаків на військову службу за даток і живність, тобто за грошову плату та натуральну стацію.

У 1568 р. на Запорожжя було передано грамоту Сигізмунда ІІ Августа, що містила пропозицію про поступання козаками до нього на військову службу, як для участі в походах, так і несення поліцейських функцій в межах держави. Грамотою від 5 червня 1572 р. король підтвердив наказ коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Як один з найважливіших моментів королівської грамоти, дослідники класифікують призначення шляхтича Яна Бадовського старшим і суддею над низовими козаками. Адже цим самим адміністративна влада і судочинство над козаками вилучалися з юрисдикції місцевої влади. Зважаючи на цю обставину, грамоту Сигізмунда ІІ Августа від 5 червня 1572 р. доцільно буде класифікувати як документ, що поклав початок правовому закріпленню за козацтвом привілею окремішнього соціального стану.

Наступний крок було зроблено вже в роки правління Стефана  Баторія. 15 вересня 1578 р. у Львові відбулася зустріч козацьких посланців на чолі з Андрієм Лиханським з королем, коли було досягнуто домовленості про набір 500 козаків на королівську службу, за виконання якої вони мали отримувати кожен по 15 флоринів на рік. Формальним старшим реєстровців (тобто тих козаків, які потрапляли до спеціального реєстру осіб, що поступали на службу до Стефана Баторія) призначався черкаський і канівський староста князь Михайло Вишневецький, котрий доводився двоюрідним братом славетному Байді-Вишневецькому, а його помічником і безпосереднім керівником - гетьманом (як називають його тогочасні джерела) - шляхтич Ян Оришовський.

Досягнуті домовленості були скріплені універсалом Стефана  Баторія - "Постанова про низовців" від 16 вересня 1578 р. У відповідності з нею козаки-реєстровці мали одержати від короля прапор, що демонстрував їхню незалежність від коронного війська; резиденцією проголошувалося містечко Трахтемирів, де в старовинному Зарубському монастирі розташовувався їхній шпиталь та зберігалися пожалувані королем клейноди - корогва, військова печатка, булава, бунчук; день св.Миколая визначався днем виплати козакам королівської платні. Водночас, універсал Стефана Баторія дещо понижував статус козаків порівняно з тим, що був задекларований його попередником Сигізмундом ІІ Августом. Так, реєстровці були змушені складати присягу черкаському і канівському старості князеві Михайлу Вишневецькому, він же формально вважався і їхнім начальником, тобто цим самим ліквідовувалася незалежність козаків від місцевої адміністрації. Щоправда, універсал від 16 вересня 1578 р. обумовлював тимчасовість дії цього положення постанови - так має бути доти, доки вестиметься війна з Московією, а потім буде, як за світлої пам'яті Сигізмунда Августа.

Набір півтисячі козаків на королівську службу не міг вирішити проблеми суттєвого поповнення армії Речі Посполитої, а тому фактично права реєстровців поширювалися й на тих козаків, які не потрапили до списку. Зокрема, вже в роки Лівонської війни, крім 500 козаків-реєстровців, у боях брали участь ще близько 4 тис. чоловік.

Разом з тим, реформа  Баторія, утверджуючи офіційний  статус козацтва, призвела до його розколу. Адже, окрім військових завдань, реєстровці були зобов'язані виконувати й певні  поліцейські функції по відношенню до решти козацького загалу. Зважаючи на стрімке збільшення кількості козацтва наприкінці XVI ст. та збільшення його військової потуги, потреба саме у виконанні поліцейських функцій посилювалася. Реагуючи на неї, королівським універсалом Сигізмунда ІІІ від 25 липня 1590 р. на державну службу набирався тисячний козацький загін, головним завданням якого було утримання решти козацтва від походів проти татар та погамування свавілля українського. У документі наголошувалося, що над тими людьми, набраними для забезпечення спокою, ніхто не може мати влади, ані чинити судочинство, окрім поручника Яна Оришовського. Але такими заходами владі було не під силу втримати козацтво в покорі. Стрімкі процеси посилення рівня експлуатації селянства сприяли масовому допливу шукачів козацтва на Запорожжя. А тому чисельність так званого свавільного козацтва (тобто неконтрольованого владою) значно перевищувала кількість козаків, що перебували на королівській службі. До того ж, останньому далеко не завжди і в повному обсязі надходила обіцяна платня, що провокувало невдоволення і всередині реєстровців. Усе це таїло в собі небезпеку вибуху невдоволення діями влади.

Таким чином, реєстрове козацтво виникло у 1572 р.: за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового  козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під  свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

4. Роль Запорозької Січі в боротьбі українського народу проти іноземних загарбників.

Роль козацтва та Запорозької Січі  в українській історії надзвичайно важлива. Адже саме завдяки героїчній боротьбі козацтва землі Уураїни були збережені від захоплення турками та татарами. Саме завдяки козацтву населення України було врятовано від турецько-татарського поневолення. Про героїчну боротьбу козацтва проти іноземних поневолювачів свідчать українські народні пісні та думи, в яких козаки завжди виступають в ролі лицарів-захисників. Народна пам'ять зберігає імена найбільш відомих козацьких ватажків, які уславилися своїми походами проти іноземних загарбників.

Існує такоє багато історичних документів про те, що, наприклад, великі козацькі загони під командою Самійла Кішки досить успішно воювали на території Лівонії в ході польсько-шведської війни 1601- 1602 рр. Ще більш масовою була участь козаків у ході польської інтервенції на землі Російської держави в роки так званих баламутних (смутних) часів. За посередництва українських магнатів, зокрема князя Адама Вишневецького, Лжедмитрій І (збіглий монах Григорій Отреп'єв, котрий видавав себе за сина Івана Грозного, царевича Дмитрія) наприкінці 1603 - початку 1604 рр. відвідав Запорозьку Січ та завербував до себе на службу близько 7 тис. запорозьких козаків, які разом з донцями, склали основне ядро його війська. Згодом до Лжедмитрія прибуло ще одне козацьке військо чисельністю мало не десять тисяч.

Чимало українських  козаків взяло участь і в поході на Москву 1607-1610 рр. іншого російського самозванця - Лжедмитрія ІІ. А з початком 1609 р. на сеймиках і сеймах Речі Посполитої, на засіданнях королівської ради широко дебатується питання підготовки до війни з Росією. У контексті реалізації цього завдання, знову обговорюється питання залучення українського козацтва до військових послуг королю. Мобілізаційні заходи уряду призводять до активізації процесів покозачення українського населення. Вельми показовим у цьому контексті є зміст листа князя Януша Острозького до Сигізмунда ІІІ від 6 вересня 1609 р., де зокрема говорилося: "тепер іменем вашої королівської милості по Україні корогви носять і різні люди називають себе слугами вашої королівської милості, хоча то й неправда. І я бачу, що [цього] не лише я, але й сильніший від мене не зможе вгамувати".

Петро Конашевич Сагайдачний став визнаним лідером усього українського козацтва після 1614 р., коли очолювана ним козацька флотилія здобула турецький порт Синоп, розташований на малоазійському побережжі. Наступного року був не менш вражаючий тріумф очолюваного Сагайдачним морського походу в самі околиці Стамбулу. Тоді козакам у бою вдалося захопити декілька турецьких галер і навіть взяти в полон адмірала султанського флоту. Сам же султан мав змогу з вікон власного палацу спостерігати дим від спричинених козаками пожеж.

Після цього козацький  гетьман безперешкодно об'єднався  з королевичем Владиславом, котрий перебував за декілька верств на південь  від російської столиці, в містечку Тушино. У ніч на 1 жовтня 1618 р. Сагайдачний  навіть учинив спробу оволодіти московським Кремлем.

Не менш значимою була роль козацького війська і в ході польсько-турецької війни, в історіографії  відомою під назвою Хотинської. Ініціював її початок султан Осман ІІІ, котрий у липні 1621 р. на чолі 150-тисячної армії перейшов Дунай, а в наступному місяці вже стояв біля Хотина (нині - районний центр Чернівецької обл.). Зважаючи на той факт, що їй протистояла лише 35-ти тисячна польська армія, результати протиборства повною мірою залежали від того, як себе поведе українське козацтво.

Хотинська війна для  козаків стала часом їхньої найбільшої слави у Речі Посполитій. У цій  війні козаки продемонстрували всьому світу свою неперевершену мужність і стійкість, а гетьман Сагайдачний (на гетьманство був обраний замість  Якова Бородавки вже під стінами Хотина) - блискуче тактичне мислення та бездоганне вміння керувати багатотисячними масами піхоти та кавалерії. Бойова співдружність козацького та польського війська у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже завдяки їй було фактично зупинено експансію Османської імперії в Європу, завдано Порті чи не найбільш відчутного до тих пір удару по її військовій могутності та політичному авторитету.

А щодо заслуг українського козацтва в захисті земель Речі Посполитої та й усієї Європи від турецької експансії, то тут вельми промовистими є слова вірменського автора "Кам'янецької хроніки" Аксента, котрий стверджував: "польська армія витримала і вистояла насамперед дякуючи могутності Господа Бога і запорозьким козакам, котрі перебували там у таборі, бо кожен божий день ці козаки виступали проти невірних, пропонували їм битися, перемагали ворога і не давали загинути [полякам], тому що якби не було козаків, то один Бог знає, яким виявився б результат для поляків уже через три-чотири дні..."⁶