Атлантида: міф чи реальність?

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ І. І. МЕЧНИКОВА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

 

 

 

Кафедра журналістики

 

 

 

 

Мороз Ольга

 

АТЛАНТИДА:

МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

 

КУРСОВА РОБОТА

 

студентки першого курсу

спеціальності “журналістика”

денної форми навчання

 

 

 

 

 

Науковий керівник – 

доц. Верещагіна Н. В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса – 2012

ПЛАН

 

ВСТУП3

РОЗДІЛ 1. АТЛАНТИДА ПЛАТОНА5

РОЗДІЛ 2. ВІДОМОСТІ ІНШИХ АВТОРІВ8

РОЗДІЛ 3. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ14

3.1. Огляд версій14

3.1.1.  Де знаходилась Атлантида?16

3.1.2.  Що було причиною гибелі?18

3.1.3. Коли зник материк?20

3.2 Свідоцтва існування22

3.2.1. Геологічні дані24

3.2.2. Дані палеоботаніки27

3.2.3. Палеофауністичні дані29

ВИСНОВКИ31

БІБЛІОГРАФІЯ32

ДОДАТКИ33

 

ВСТУП

 

Створюючи свої діалоги, давньогрецький філософ Платон навряд чи уявляв собі, яку задачу він задає багатьом поколінням вчених на наступні 2,5 тисячі років. З моменту їх появи не вщухають численні суперечки, постійно народжуючи ті чи інші гіпотези і припущення про загадковий острів.

Сказання про Атлантиду… Що це? Справжнє повідомлення, засноване  на абсолютно не відомих нам сьогодні джерелах, або легенда, просто літературний твір, в якому автор описав ідеальну, на його думку, державу, що відповідає його філософським, політичним і естетичним уявленням?

Відмітимо, що підґрунтя  всіх цих суперечок не проста цікавість. Існування Атлантиди могло б  пояснити вражаючу схожість багатьох рис культур народів, які населяють  берега Атлантичного океану в Європі, Африці й Америці. А крім того, підтвердження  реального існування в минулому Атлантиди, відсунуло б кордон відомої нам сьогодні історії людства на багато тисячоліть в глиб часів, причому були б зламані деякі канони і догми, які стали традиційними.

Навіть один факт встановлення реальності існування Атлантиди  як геолого-географічного об’єкта часів становлення людини розумної, безсумнівно, виликав би революцію в існуючих нині поглядах на розвиток і розселення людства.

Атлантологія також найтіснішим  чином пов’язана з животрепетними проблемами океанології і неотектоніки: походженням океанів, часу їх утворення та ймовірності колишнього існування суходолу на частині їх площі, встановленням причин виникнення і припинення льодовикових періодів, ймовірністю сучасного катастрофізму.

Великий інтерес спеціалістів до Атлантиди в значній мірі був  викликаний окремими неточностями і  загадками, які зустрічаються в  текстах діалогів Платона майже  на кожному кроці.

Отже, історія платонівської  Атлантиди заслуговує особливої  уваги та містить безліч захоплюючих  здогадок та припущень.

В останні десятиліття  до цієї теми проявляється особливо великий інтерес. Це пов’язано з інтенсивними дослідженнями в океанах і появою нових наукових методів.

Метою роботи є вивчення, аналіз і систематизація існуючої з даної теми літератури, а також спроба підійти до вирішення основних питань наукової атлантології.

Мета передбачає виконання  таких завдань:

1. ознайомитися з тематичною літературою, проаналізувати та систематизувати її;
2. визначити проблематику дослідження Атлантиди, встановити існуючі протиріччя в сучасній науці;
3. розглянути маловідомі сторінки історії атлантології;
4. систематизувати основні версії щодо проблеми;
5. виділити факти, що доводять її існування.

Об’єктом дослідження є припущення, версії, гіпотези щодо реальності існування Атлантиди, а також факти, що підтверджують або спростовують її.

Предмет дослідження – можливість існування материка, його хронологічні та географічні межі.

Методи  дослідження: добір і систематизація матеріалу, аналіз, розгляд явища у різних науках.

 

РОЗДІЛ 1. АТЛАНТИДА  ПЛАТОНА

 

Про острів-державу Атлантида  вперше повідав світу в 355 році до н. е. давньогрецький вчений Аристокл, відомий людству під іменем Платон Афінський (див. Додаток 1).

Будь-яка розповідь про  Атлантиду починається зі згадки про два (з десяти, що дійшли до нас) філософські діалоги Платона  – «Тімей» і «Критій», що представляють собою переказ уроків Сократа своїм учням. Цьому непорушному правилу слідують як прихильники, так і противники існування в минулому легендарної країни в Атлантиці.

Власно сама розповідь  про Атлантиду стала відома від  Платона лише через 200 років після  відвідування Солоном Єгипту і майже  через 50 років після подорожі Платона  в цю країну. Проте він ні словом не обмовився, чи довелося йому побачити документи про Атлантиду, які мали у своєму розпорядженні єгипетські жерці, чи ні.

В діалозі «Тімей» роль оповідача була відведена поету  й історику Критію Молодшому, який був  одним з учнів Сократа, присутнім при цій бесіді. Критій розповідає своєму вчителю та двом його друзям (Тімею і Гермократу) «давнє сказання», почуте їм у дитинстві від свого діда Критія-старшого, якому передав його сам Солон. З цього приводу О. П. Блаватська, теософ та письменниця, зауважує, що Платон, «приписуючи розповідь Солону і єгипетським священикам … віддалив самого себе від оповідання, яке він, за обов’язком, покладеним на нього при посвяченні, не повинен був розголошувати» [3, с. 726].

Відповідно до розповіді  Критія в діалозі «Тімей», перед  протокою Гераклових стовпів (Гібралтар) знаходився острів, за своїми розмірами  більший, ніж Лівія та Азія разом  узяті (Лівією та Азією давні греки називали заселені території Африки без Єгипту та півострова Малої Азії). Від Європи цей острів відокремлювався лише вузькою протокою. За ним знаходилися інші острови, ще далі – материк, а за ним – море. Таким чином, землі ці знаходилися на місці нинішнього Атлантичного океану.

Більш детально про острів Атлантида Платон розповідає в діалозі  «Критій». «Коли боги розділили Землю, Нептуну дісталася Атлантида. Посейдон, отримавши в спадок острів Атлантиду, населив його своїми дітьми, зачатими від смертної жінки» [2, с. 507]. На одній із гір цього острова жили Евенор і його дружина Левкіппа, у яких народилася дочка Клейто. Після смерті її батьків Посейдон взяв Клейте в дружини. Від цього союзу народилося п’ять пар близнюків чоловічої статі. Земля була розділена на десять частин, у кожній з яких правив нащадок Посейдона. Старший з них – Атлант – володів центральною частиною острова. Пагорб, на якому мешкала Клейто, Посейдон «зміцнив до кола, відокремивши його від острова, огороджуючи поперемінно водними і земляними кільцями (земляних кілець було два, а водних – три) усі більшого діаметру, проведених немов циркулем з середини острова і на рівній відстані один від одного. Ця огорожа була непрохідною для людей, так як судів ще не було» [2, с. 508]. Нептун висік посередині острова два джерела (теплий і холодний), які живили навколишні поля та гаї (див. Додаток 2).

Завдяки гарному клімату  все росло дуже швидко і землероби  збирали по два врожаї на рік. У  лісах водилося багато дичини, у  тому числі і слони.

Згодом десять царів побудували собі палаци, святилища, гавані і верфі  для кораблів. Через водні кільця були перекинуті мости, а від моря до водних кілець провели канал.

Основні святині були зосереджені  в тому місці, де жили їхні предки. Тут  же знаходився недоступний храм Клейто і Посейдона, обнесений золотою  стіною. Поруч з ним стояв ще один храм, присвячений Посейдону, побудований  зі срібла з золотими акротеріями. Поруч  із двома джерелами були влаштовані купальні, іподром для кінських перегонів.

Що ж стосується законів, то головні з них були записані першими царями на стелі з жовтої міді, яка знаходилася в храмі  Посейдона. Перші з цих законів  свідчили, що жоден з царів не може виступити силою проти свого  брата, а також зобов’язаний надати йому допомогу у разі вторгнення ворогів.

Але з часом все псується, так і в цьому випадку «успадкована від бога доля ослабла і взяв гору людський норов» [2, с. 515]. Люди стали заручниками жадібності і розбещеності.

Діалог залишився незавершеним, а, може, його кінцівка була загублена, як і деякі інші твори Платона, бо відомо, що після «Критія» Платон написав «Закони». Ось останні рядки діалогу «Критій»: «Зевс вирішив накласти на них кару, щоб вони, протверезившись від біди, повчилися злиднів. Тому він скликав всіх богів в славнішу з їх обителів … з якої можна споглядати все, причетне народженню, і звернувся до присутніх з такими словами …» [2, с. 515].

Отже, з діалогів «Тімей»  і «Критій» ми знаємо, що останні  слова Зевса визначили долю цієї легендарної країни.

Частково відновити картину  дозволяє діалог «Тімей» і міфи про  потопи. Атланти почали воювати зі своїми сусідами і завоювали Африку аж до Єгипту і Європу до Етрурії. Але  афіняни вчинили опір і зуміли перемогти атлантів, зробивши вільними всі народи по той бік Гібралтарської протоки. Ця війна мала місце близько  восьми тисяч років тому.

Після цього сталася страшна  катастрофа внаслідок землетрусу і  повені. Протягом однієї доби земля  атлантів пішла під воду, а на місці їх існування «море … стало несудноплавним з причин величезної кількості мулу, який залишив після себе осілий острів» [1, с. 330].

 

 

РОЗДІЛ 2. ВІДОМОСТІ  ІНШИХ АВТОРІВ

 

Відомості про Атлантиду  можна знайти й у інших авторів. Тож спробуємо зробити короткий огляд творів, що обговорюють ті чи інші проблеми загубленого материка.

Вперше про «атлантів», що жили у Лівії (тобто Північній  Африці), повідомляє «батько історії  й географії» Геродот. Саме він писав про «атлантів» за 100 років до Платона. В одному з своїх творів Геродот говорить наступне: «до цього соленого озера прилягає гора, що зветься Атлас. Вона вузька, заокруглена зі всіх сторін і настільки висока, що її вершину не видно, так як вона окутана туманом взимку і влітку. Місцеві жителі кажуть, що вона упирається в небо. Від неї отримали назву місцеві жителі, котрих називають атланти» [цит. за 6, с. 33].

Отже, Геродот дійсно писав  про атлантів у Північній Африці, але вони не мають нічого спільного  з Атлантидою Платона, окрім збігу назв. Можливо, що Платон запозичив назву «атланти» у свого попередника Геродота, але все ж він залишається першим та єдиним, хто несе відповідальність за відоме нині повідомлення про острів Атлантида з його високорозвинутою цивілізацією.

Філософ, письменник та географ  Посідоній, котрий жив у ІІ столітті до н. е. і багато мандрував Європою, також писав про Атлантиду  у своїй «Географії». Але, на жаль, про існування цієї роботи відомо лише зі слів Страбона, який вважав розповідь Платона наполовину вигадкою, наполовину правдою.

Грецький вчений та громадський діяч Плутарх (46 – 120 рр. н. е.) в повідомленні Платона про Атлантиду вбачає факт реальний, але перекручений і прикрашений.

Один з послідовників  Платона, Лонгін, був переконаний, що Атлантида є ілюстрацією ідей вчителя про державу. Інший неоплатоник, Порфірій, а також один з перших «батьків церкви», Оріген, вважали, що платонівська розповідь про війну  атлантів з праафінянами є алегорією, символом боротьби між духом та матерією.

Проте вже неоплатоник  Прокл (412 – 485 рр. н. е.) писав про подію, пов’язану з Атлантидою. Він пригадує, що через 300 років після Солона, тобто приблизно в 260 р. до н. е., в Єгипті побував дехто Крантор, що бачив у храмі богині Нейт у Саїсі колони з ієрогліфами, котрі розповідають про історію Атлантиди. При цьому записи начебто співпадають з тим, що писав Платон в діалогах «Тімей» і «Критій».

Більш того, Прокл у своїх  «Коментаріях» до діалогу «Тімей»  Платона посилається на Маркелла, котрий жив приблизно у І столітті до н. е. і писав про те, що у  «зовнішньому» світі знаходилося  сім островів, присвячених Персефоні. Атлантолог Н. Ф. Жиров вважає, що річ  у даному випадку йдеться про  Канарські острови. Маркелл дає  опис цих островів, що дуже нагадує  опис Атлантиди у Платона.

Про Атлантиду згадує також  Еліан, письменник ІІ століття н. е., автор  великої праці «Historia naturalis». У книзі під номером ХV він пише про те, як одягалися правителі Атлантиди.

Римський історик Діодор Сицилійський, що жив у І столітті до н. е., згадує про напад амазонок на атлантів. Він також вважає, що атланти жили біля гір Атласа в Північній Африці.

Термін «атланти» іноді  зустрічається і в більш пізній римській літературі, але тільки стосовно африканських «атлантів» Геродота. Пліній Старший «атлантами» вважав жителів Північної Африки та представників десятка інших племен. При цьому вони, як виявляється, не знали правил людської поведінки, не користувалися іменами, не бачили снів.

Напевно, це все, що можна  було б сказати про Атлантиду  в античній літературі. [6, с. 30-39].

«Найважливішим свідком  зі справи» платонівської Атлантиди  був Арістотель, учень Платона, відомий  філософ давнини. Він стверджував, що його вчитель вигадав Атлантиду, котра була йому потрібна лише як ілюстрація своїх політичних та філософських поглядів.

Вирок про вигадку материка знайшов підтримку в епоху середньовіччя. І лише з відкриттям Христофором Колумбом у 1492 році Америки Атлантида знов стала предметом палких суперечок філософів, істориків та географів. Адже виявилося, що незнані американські землі заселені не лише бідними племенами, а й могутніми народами, котрі мали високу культуру. Звісно, що виникало питання: «Чи не є ті народи нащадками атлантів?».