Атлантида: міф чи реальність?

Уперше цю думку висловив в 1530 році італьянський філософ, лікар і поет Джироламо Фракасторо, а через п’ять років його підтримали іспанські хроністи Овєдо-ді-Вальдес та Агустин де Сарате, які незалежно один від одного обидва прийшли до тієї ж ідеї.

У XVII столітті Атлантида з’являється на декількох європейських картах. Наприклад, острів з назвою Атлантіс був намальований в Атлантичному океані відомим діячем ордена єзуїтів Анастасіусом Кірхером, одним з найбільших вчених-енциклопедистів того часу (див. Додаток 3). У 1665 році він випустив книгу «Підземний світ», в якій і наводиться вищевказана карта. На неї нанесені острови Азорські, Канарські та Зеленого Миса.

Взагалі-то дослідження місцезнаходження Атлантиди різними авторами, що жили у XVI – XVIІІ століттях, стали набувати світового характеру. За даними з опублікованих ними праць, Атлантида могла перебувати в досить розгорнутому районі земної кулі: від Північно-Американського материка до азіатської Монголії і від північного Шпіцбергена до острова Святої Єлени, що знаходиться далеко на півдні Атлантики. [6, с. 39-46].

А тепер розглянемо зміст  робіт про Атлантиду, побачивших світ у ХІХ – ХХ століттях.

Одна з найбільш ранніх версій ХІХ століття про місцезнаходження Атлантиди була висловлена вже в самому його початку. У 1803 році були опубліковані «Нариси про Острови Блаженні та давню Атлантиду». Автором цієї роботи був натураліст і географ Блон де Сен-Венсан. Він пов’язує Атлантиду з легендарними Островами Блаженних, які вважаються недоступними простим смертним, а також наводить карту приблизних обрисів його східних берегів.

Інші дослідники XIX століття розташовують Атлантиду в найвіддаленіших районах земної кулі. Наприклад, французький натураліст П'єр-Андре Латрі – в Персії, а шотландський геолог Джон Мак-Кюлох вважав, що зниклий континент, вірніше, його залишки – це Антильські острови. Водночас американець Де Поу, не погоджуючись з ними, заявляє, що Атлантида – це Північна Америка, яку періодично поглинають океанські хвилі...

У 1882 році в світ вийшла книга американського конгресмена Ігнаціуса Донеллі «Атлантида – допотопний світ», яка містила карту цієї загадкової країни і незабаром стала справжньою «Біблією атлантологів». І. Донеллі реконструював цю затонулу країну на підставі даних про Серединно-Атлантичний хребет і поміщав її на ділянці між 25 і 48 градусами північної широти, включаючи до її складу, крім підводних гір, і острова Азорського архіпелагу (див. Додаток 4).

У 1883 році побачила світ книга французького дослідника Е. Ф. Берлі «Атланти», присвячена історії Атлантиди. Берлі вважав, що Атлантида перебувала в Північній Африці між Тунісом і Марокко і відокремлювалася від пустелі Сахара мілководним морем. Це море згодом «висохло» і перетворилося в непрохідні соляні болота. [6, с. 46-47].

На початку ХХ століття німецький вчений Лео Фробеніус  запропонував шукати Атлантиду в  більш південній частині Африки.

Л. Фробеніус виявив в західній частині Нігерії, на землі народу йоруба, теракотові скульптури та виготовлену з дивним реалізмом бронзову голову бога моря Олокун. Трохи пізніше тут були виявлені руїни стародавнього міста Іфе, кам'яні циклопічні побудови та стіни якого були вкриті кахельними плитами та мідними пластинами. Народ йоруба і був, на думку Л. Фробеніуса, нащадком атлантів, тому що він носив темно-блакитний одяг, про який повідомляв Платон, а, крім того, в країні йоруба, як і на «Атлантичному острові», добувалася мідь і водилися слони.

У 1913 році французький академік, геолог П'єр Терме зробив у Океанографічному університеті доповідь, в якій говорив наступне: «… все дно Атлантичного океану, мабуть, утворилося в недавній час; до обрушення області Азорських островів мали місце і інші провали, протяжність яких вражає найпалкішу уяву» [цит. за 6, с. 48].

Вчений також зазначав у доповіді, що провал стався приблизно  за лінією, що з’єднує Ісландію з Азорськими островами. Це як раз лінія прояву активного вулканізму.

«Черговий» атлантологічний  твір з’явився лише у 1920 році в Брюсселі. Називається він «Атлантида» і належить перу А. Руто. Автор доводить, що столиця Атлантиди дійсно розташовувалася у Північній Африці.

У 1926 році у французькому місті Ліоні публікується робота К. Ру, на думку якого декілька тисяч років тому назад атланти створили високорозвинену культуру на території нинішніх держав Туніса і Марокко.

У тому ж році радянський історик Б. Л. Богаєвський опублікував  велику статтю «Атлантида і атлантська культура», в якій зробив висновок, що Атлантида Платона тісно пов’язана з найдавнішою історією Північної Африки. Богаєвський вважав, що на початку неоліту відбулося відокремлення частин африканського материка, в результаті чого міг утворитися острів досить великих розмірів. Цей острів, ймовірно, і був Атлантидою Платона.

Через рік після виходу статті Богаєвського німецький дослідник  П. Борхард публікує ряд статей у  журналі «Географічний вісник Петтерманна», в яких також намагається довести, що саме в Північній Африці треба  шукати реальні сліди атлантів. Також  Борхард вважає, що племена берберів, чиє походження досить залишається  таємницею, є нащадками атлантів. [6, с. 48-52].

«Азорський слід» Атлантиди  обґрунтовувала у своїй доповіді «Льодовиковий період і Атлантида» Е. Ф. Хагемейстер. Її доповідь, прочитана  в Естонській академії наук у листопаді 1954 року, була опублікована у журналі  «Природа» №7 за 1955 рік.

Обґрунтуванню «азорської адреси»  присвятив чимало сторінок своєї  книги «Атлантида. Основні проблеми атлантології» Н. Ф. Жиров. У цій  книзі, виданій у 1964 році, говориться наступне: «Атлантиду можна уявити собі як меридіонально розташований материк, швидше довгий, ніж широкий, що складався з трьох основних частин: більш широкого північного острова на базі Азорського плато – Посейдоніди або Азоріди, вузького і довгого південного острова Антілія і Екваторіального архіпелагу, залишком якого є скелі Св. Павла» [8, с. 356].

До переваг Н. Ф. Жирова потрібно віднести те, що у більшості  випадків він об’єктивен і навіть іноді різко виступав проти деяких догматичних і фантастичних домислів своїх одновірців-атлантологів.

А. Галанопулос і Е. Бекон  у своїй книзі «Атлантида: за легендою – істина», що вийшла у Лондоні  в 1970 році ототожнюють Атлантиду  з Критом. [6, с. 58].

Отже, про проблеми загадкового  і легендарного світу Атлантиди  до сьогоднішнього дня написано і  опубліковано дуже багато найрізноманітнішої літератури. (див. Додаток 5).

 

РОЗДІЛ 3. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПИТАННЯ

 

3.1. Огляд версій

 

Проблема існування та незрозумілою для багатьох трагічної  гибелі Атлантиди дозволяє різним дослідникам  висловлювати і пропонувати на широке обговорення найрізноманітніші  судження, гіпотези, припущення і версії. [6, с. 189].

На сьогоднішній день більшість  з них ґрунтується на двох точках зору:

1. Атлантида – вигадка Платона;
2. Платон описав цілком конкретний острів, сильно перебільшивши його переваги, природні й державні. [10, с. 4].

Отже, спробуємо розглянути основні версії щодо існування материка (див. Таблиця 1).

Таблиця 1. Огляд версії щодо існування Атлантиди

Версія	На чому ґрунтується	Варіації	Література
Атлантида – міф	Відсутність переконливих доказів  існування материка. Матеріальних залишків культури атлантів в області передбачуваного  занурення Атлантиди ще виявлено не було. Єдиним джерелом для відтворення  картини матеріальної культури Атлантиди  поки є переказ Платона.	Атлантида – вигадана держава, що увібрала в себе риси всіх стародавніх  міст.	В. Журавлев «Людина, що створила Атлантиду»
		Діалоги Платона – одні з перших зразків фантастичних творів. Приводом до появи захоплюючого вимислу  цілком могло бути бажання мудреця  утвердитися в очах свого онука.	К. Буличев «Діалог про Атлантиду»
		Існування і гибель Атлантиди  неможливі, тому що процес народження материків та океанів – чи перетворення дна морського в материк і  материка в океанічне дно –  здійснюється не за часи, дні чи роки, а за багато тисяч і міліонів років.	О. Кондратов «Великий потом. Міфи і реальність»
Атлантида – реальність	Свідоцтва стародавніх авторів, висновки сучасних наукових досліджень.	Атлантида – загибле вогнище  земної культури. Прихильники цієї думки вважають, що Платон лише доповнив реальні факти  мальовничими деталями.	М. Успенський «Сім розмов в Атлантиді»

 

Продовження табл. 1

		Нащадки атлантів живуть під  водою. Катаклізм зробив свою справу, і атлантам довелося пристосовуватися до нових умов життя у водній стихії. Ідея поселити залишки  атлантів на дні океану була особливо популярна на початку ХХ століття.	А. Лорі «Атлантида, Д. Перрі «Багряне царство», Р. Каду «Атлантида під водою»
		Атланти збереглися на прилеглих  територіях. Шанс вціліти залишився  у небагатьох мореплавців, купців, емігрантів.	Ф. Бекон «Нова Атлантида»
		Атланти мігрували.	І. Забєлін «Знайти і не здаватися»
		Атланти – піонери астронавтики. Переляк перед небаченим і  абсолютно несподіваним стихійним  лихом виявився такий, що заможні  атланти вирішили взагалі покинути Землю та обживати нову планету.	О. Толстой «Аеліта»
		Атланти-контактери. Атланти  спілкувалися з космічними прибульцями.	Е. Анібал «Моряки Всесвіту», Г. Мартинов «Спіраль часу»

 

 

3.1.1. Де знаходилась Атлантида?

 

Сліди Атлантиди «знаходили» в Малій Азії та в Палестині, в Північній Африці і в Югославії, на Скандинавському півострові і на Шпіцбергені, у тропічних лісах Південної Америки і на багатьох прибережних ділянках шельфу Атлантичного океану. Мабуть, є якась частка правди в численних легендах про затонулі порти і міста біля берегів Ірландії та Великобританії, Марокко та Португалії, Іспанії й Франції ...

Ітак, де все ж розташовувалась  Атлантида? На цей рахунок існують  дві точки зору.

1. Атлантида – це Крит і прилеглий архіпелаг Санторіні. У ІІ тисячолітті ця країна була майже знищена під час виверження вулкану.
2. Атлантида розташовувалася там, де вказав Платон, тобто за протокою Гібралтар в Атлантиці. Давньогрецький мислитель навів також дві приблизні дати загибелі Атлантиди: 11-12 тисяч років тому (якщо вести рахунок від сьогоднішнього дня). [6, с. 74], [12, с. 5].

А. Галанопулос і Е. Бекон  у своїй книзі «Атлантида: за легендою – істина» переміщають Атлантиду  Платона з океану в Середземне море, ототожнюючи її з Критом. Аргументація дослідників проста. Говорячи про  дев’ять міст-провінцій Атлантиди, вони пишуть: «Царське місто, за описом Платона, було столицею рівнини площею 3 000 × 2 000 стадій. Якщо решта дев’ять міст … були столицями аналогічних за розміром областей, уся територія Атлантида повинна була б займати площу приблизно 30 000 × 20 000 квадратних стадій <…>. Протяжність Середземного моря дорівнює приблизно 2 100 мілям, а острів, довжиною 3 400 міль вочевидь не міг би вміститися всередині Середземноморського басейну…»(див. Додаток 6) [цит. за 12, с. 8].

В. Щербаков вважає, що така аргументація – незадовільна. На його думку, дослідники зробили помилку  у визначенні площі Атлантиди, збільшивши її в 10 разів (адже десять приблизно  рівних островів-провінцій Атлантиди  можуть займати лише 3 000 × 20 000 квадратних стадій).

Н. Жиров запропонував шукати сліди Атлантиди на островах, розташованих поблизу Європи або Африки – Азорських, Канарських тощо. Платон пише, що стіни  столиці Атлантиди – Посейдоніса  – були складені з каміння червоного, чорного і білого кольорів. Але  ж ці кольори – основні для  порід Азорських островів, саме з  такого каміння складені давні споруди  жителів острову. Канарські острови  надають інші докази. Корінне, нині зникле населення островів – гуанчей  – спеціалісти вважають прямим нащадком атлантів. Польський атлантолог Л. Зайдлер  наводить слова одного з останніх гуанчей, зафіксовані іспанським хроністом: «Батьки наші казали, що бог, поселивши нас на цьому острові, потім забув про нас. Але одного разу він повернеться разом із Сонцем, якому він наказав народжуватися кожного ранку і яке й нас породило» [цит. за 12, с. 15]. Ці слова свідчать про дві обставини. По-перше, що гуанчі вважали себе прибульцями на Канарах, і прибульцями вимушеними. По-друге, жителі острову були сонцепоклонниками, як єгиптяни й перуанці.

Н. Ф. Жиров не без підстав  вважав, що найдивовижнішим з того, що ми знаємо про Атлантиду й Атлантику, є існування у вказаному Платоном місці (на захід від Гібралтару) величезної підводної гірської країни – Серединно-Атлантичного хребта з прилеглим до нього зі сходу Азорським плато. Ще у 1945 році датчанин Франдсен вказав, що рельєф дна  в районі Азорського плато відповідає опису Атлантиди Платоном. Праці  шведського вченого Малеза підтвердили  відповідність розрахунків Франдсена  батиметричним картам цього району.

 

3.1.2. Що було причиною загибелі?

 

Чи могла існувати і  загинути за такий короткий час легендарна Атлантида?

Так, могла, відповідає сучасна  морська геологія, спираючись на знання про бурхливе тектонічне життя, яке  буквально «кипить» на дні і поверхні Світового океану.

Історичні, археологічні, етнічні, зоогеографічні, астрономічні та інші дослідження сучасних вчених дали настільки багатий матеріал, що на проблему зникнення Атлантиди можна поглянути зовсім по іншому, ніж раніше. [6, с. 376-377].

Гіпотез висунуто більш ніж  достатньо. Ми вважаємо, що на сьогодні їх можна звести за характером ймовірних  причин до двух типів: космічні та геофізичні (геологічні).