Атлантида: міф чи реальність?

Ось короткий перелік цих  основних гіпотез та їх авторів:

1. Космічні:

а) падіння на Землю величезного метеорита і зсув земної вісі (С. Башинський, О. Мук, Ф. Барьєра);

б) проліт астероїда в атмосфері Землі (Н. Бонєв);

в) зіткнення Землі з ядром комети або зустріч з її хвостом (Г. Карлі, М. Каменський, І. Велиховський, Л. Зайдлер);

г) «захоплення» нашою планетою приблизно 10-15 тисяч років тому Місяця і перетворення його у супутник Землі (Г. Белламі, Г. Гербіргер).

2. Геофізичні (геологічні):

а) сильний землетрус (Л. Зайдлер);

б) зсув магнітних полюсів Землі відносно їх вісі обертання (Х. Браун);

в) інверсія магнітних полюсів (В. Головко, Ч. Хепгуд);

г) значне опускання чи підйом рівня океану (І. Рєзанов);

ґ) енергоємні атмосферні явища, а також вулканічні вибухи (І. Рєзанов).

Більшість дослідників притримуються  думки, що найбільш реальною є комплексна причина катастрофи. Адже будь-яка з космічних причин (падіння метеориту, зіткнення з астероїдом) викликає цілий ряд геофізичних наслідків (землетрус, виверження вулканів). Взаємно посилені, всі ці явища могли б призвести як мінімум до загибелі невеликого материка, великого острова або сукупності малих островів, тобто тих утворень, якими і могла бути у той час Атлантида. [8, с. 364-366].

 

3.1.3. Коли зник материк?

 

Для вчених дата загибелі Атлантиди завжди була предметом суперечок, хоча, здавалося б, її можна встановити дуже просто. Наприклад, за Платоном вона обчислюється таким чином. Саїські жерці повідомили Солону, що після війни атлантів з греками пройшло 9 000 років. Візит Солона до Єгипту відноситься приблизно до 570-560 років до н. е. Звідси і визначається дата загибелі Атлантиди – 9 570 рік до н. е.

Слід відмітити, що 9 000 – число округлене. Нам також невідомо, яким чином єгиптяни вимірювали тривалість цих років. 365-денний рік був введений у Єгипті приблизно 4 240 року до н. е. До цього єгиптяни користувались 360-денним роком, але з якого часу – ми не знаємо.

І. Донеллі, якого по праву  вважають засновником атлантології, стверджував, що Єгипет був колонією Атлантиди. Якщо погодитися з цим, то можна пригадати другу книгу  «Історії» Геродота, у якій він  відкриває завісу над часом деяких подій з історії Єгипта.

Єгипетські жерці говорили йому про 345 статуй у Фівах. Така кількість поколінь верховних жерців – ця цифра свідчить про давність історії Єгипту. Ще великий Ньютон звернув свою увагу на те, що у «батька історії» Геродота три людські покоління вміщалися в один календарний вік, тобто тривалість одного покоління приймалася за 33,3 року. Якщо кожен верховний жрець виконував свої обов'язки в цей термін, то дата освіти Єгипетської держави буде відповідати величині 33,3 х 345 ≈ 11 488,5 років.

Існує ще один спосіб обчислити  дату загибелі Атлантиди. Академік Г. Морозов  разом зі своїми колегами провів розрахунки так званих «протистоянь» планет (з розташуванням в одному напрямі  від Сонця), цикли яких відповідають катаклізмам на нашій планеті. Найбільш повні «протистояння» відбуваються один раз в 72 млн років, спіпадаючи з серйозними геологічними катастрофами.

Катаклізми менших масштабів  відповідають циклам менш повних «протистоянь», які відбуваються раз у 676, 1 881, 6 305 і 14 596 років. Збіг цих циклів відбувся у 11 542 році до н. е., зумовивши всі великі катастрофи того часу і загибель платонівської Атлантиди. [8, с. 366-374], [6, с. 398].

 

 

3.2. Свідоцтва існування

 

Свідоцтва стародавніх письменників, а також сучасні наукові дослідження  говорять про існування материка, що займав місце зниклої Атлантиди.

В. Брюсов, поет та історик, автор  книги «Вчителя вчителів» писав: «Та спільність начал, яка лежить в основі найрізноманітніших і віддалених одна від одної культур «ранньої старовини»: егейської, єгипетської, вавилонської, етруської, яфетідської, староіндійської, майської і, можливо, також тихоокеанської культури південноамериканських народів, – не може бути цілком пояснена запозиченням одних народів в інших, взаємними їх впливами і наслідуваннями. Повинно шукати в основі всіх найдавніших культур людства деякий єдиний вплив, який один може пояснити чудові аналоги між ними. Повинно шукати за межами «ранньої давнини» деякий «ікс», ще невідомий науці культурний світ, який перший дав поштовх до розвитку всіх відомих нам цивілізацій. Єгиптяни, вавилоняни, егейці, елліни, римляни були нашими вчителями, вчителями сучасної цивілізації. Хто ж був їх вчителями? Кого ж можемо назвати відповідальним ім'ям «вчителя вчителів»? Традиція відповідає на це питання – Атлантида!» [цит. за 6, с. 373-375].

На думку В. Брюсова, така країна безсумнівно існувала: «Якщо допустити, що опис Платона – вигадка, потрібно буде визнати за Платоном надлюдський геній, який зумів передбачити розвиток науки на тисячоліття вперед, передбачити, що колись вчені-історики відкриють світ Егей і встановлять його зносини з Єгиптом, що Колумб відкриє Америку, а археологи відновлять цивілізацію стародавніх 
майя і т. п. Чи треба говорити, що при всій нашій повазі до геніальності великого грецького філософа така прозорливість в ньому нам здається неможливою і що ми вважаємо більш простим і більш правдоподібним інше пояснення: в розпорядженні Платона були матеріали (єгипетські), які йшли від глибокої давнини » [цит. за 6, с. 375-376].

Розглянемо відомі нам  джерела, що дають підтвердження  з цього питання. Ці джерела можна розподілити на три наступні групи:

1. геологічні дані;
2. дані палеоботаніки;
3. палеофауністичні дані. [8, с. 300-311].

 

 

3.2.1. Геологічні дані

 

Починаючи з п’ятдесятих років минулого століття для пояснення розповсюдження деяких рослин і тварин виникає ідея про можливість існування так званих континентальних мостів між материками. Така ідея висловлювалася багатьма біогеографами і геологами.

З геологів Холл був одним  із перших, хто ще у 1897 році пояснював  існуванням Атлантиди настання в  Європі льодовикового періоду в  результаті відхилення шляху Гольфстрима. Кількома роками пізніше Клейн висловив припущення про наявність у геологічному минулому великого материка, що простягався  від Ньюфаундленду до островів Зеленого Мису. [8, с. 300-301].

Деякі біогеографи залучали гіпотезу про існування суходолу на місці частини Атлантичного океану (геологічної Атлантиди) для пояснення зв'язку між флорою і фауною обох сторін океану. Такі міркування висловлювалися в перші десятиліття ХХ століття Жерменом і Ле Дану.

Жермен вважав, що до складу Прото-Атлантиди входили всі архіпелаги Макаронезії, а також Португалія та Марокко. Такий континент існував ще на початку третинного періоду; він включав також частину Америки. У міоцені від нього відокремилась Центральна Америка, Антильські і Бермудські острови. До третинного періоду в Середземному морі царювала теплолюбива тропічна фауна. Холодолюбиві види з'являються там вперше на початку міоцену і потім вдруге в пліоцені. В кінці міоцену або на початку пліоцену між Прото-Атлантидою й Західної Африкою існувала смуга мілководих морів. Однак Жермен розглядав лише Канарські острови як центр античної Атлантиди, повністю відмовляючи в цій ролі Азорським островам.

Схожих поглядів дотримувався також Ле Дану. Він вважав, що до складу Прото-Атлантиди входили західна і середня частини Піренейського півострова, Марокко, Мавританія, континентальне плато на захід від Гібралтарської протоки, що зв'язує мис Сан-Вісенті з Мадейрою, і цоколі островів Канарських і Зеленого Мису. На захід Прото-Атлатида простягалася аж до острова Пуерто-Ріко, включаючи в себе частину Антильських островів. Цей материк виник в результаті герцинської складчастості. Північно-Атлантичний хребет тоді ще не існував. Прото-Атлантида проіснувала у вигляді «моста» аж до міоцену, але її континентальні залишки є і в даний час. Це створені герцинською складчастістю гірські масиви Іспанської Мезети, Сьєрра-Невади і марокканського хребта Риф. В результаті альпійського орогенезу виник хребет Атлас, а Бетіке-Ріфейський гірський масив був відділений на півночі Північно-Ветійською, а на півдні – Південно-Ріфейскою протоками, за допомогою яких здійснювався зв'язок між Атлантичним океаном і Середземним морем. Цей великий острів, на думку Ле Дану, і представляв собою головне царство Атлантиди Платона. У подальшому, приблизно до 6000 р. до н. е., в цих місцях відбулися значні тектонічні рухи; в результаті стародавні протоки осушилися, але виникла Гібралтарська протока. Частина ж суходолу на захід і на схід від нової протоки опустилася на дно океана. Деяка частина атлантів, врятувалася на Канарських островах, послужила ядром автохтонного населення цих островів – гуанчей. [8, с. 301-302].

Слід зауважити, що багатьом дослідникам представляється маловірогідним настільки пізне датування осушення північної і південної проток, а також виникнення Гібралтарської протоки. Однак, стосовно історії останньої  ще не має твердої, чітко встановленої думки, що протока в антропогені  неодноразово осушувалася.

Про останні етапи геологічної історії Північної Атлантики академік Л. С. Берг писав: «Згідно загальноприйнятим поглядам, наприкінці пліоцену і на початку четвертинного часу Європа була сполучена з Гренландією при посередництві неширокої перемички, яка йшла через Великобританію, Фарерські острови і Ісландію. Досить сучасному рівню океану знизитися на 500 м, щоб таке з'єднання відновилося. Можливо, що руйнування цієї перемички відбулося одночасно з остаточним зануренням Атлантичного хребта, тобто порівняно нещодавно» [цит. за 8, с. 302].

Сучасні батіметричні дані показують, що на дні Атлантичного океану практично відсутні потужні занурені широтні гірські ланцюги, які можна було б порахувати залишками великих міжконтинентальних «мостів». Більшість широтних кіл в тій чи іншій мірі пов'язано із Серединним Атлантичним хребтом. Деякі дослідники висловлювали ідею, що обмін флорою і фауною міг відбуватись через Серединний Атлантичний хребет. Таким обміном особливо добре пояснюються випадки біполярного поширення флори і фауни. [8, с. 302-303].

 

 

3.2.2. Дані палеоботаніки

 

Дослідження копалин міоценових флор Швейцарії, Австрії, Угорщини, Німеччини  і Франції і порівняння їх з  північноамериканськими дозволяє говорити про можливість з’єднання Європи та Північної Америки в міоценову епоху – через нинішній Атлантичний океан – або у вигляді суцільної полоси суходолу, або у вигляді ланцюга великих островів.

Освальд Гєєр узявся розвивати  цю ідею. Популярна його книга «Urwelt der Schweiz» дала широке розповсюдження його доказам і доставила багато прихильників ідеї міоценової Атлантики... Здавалось, що існування Атлантиди в міоцені міцно встановлено, але невдовзі ж були зроблені заперечення Аза Грєєм і Олівером. Всі вони зводяться до таких трьох:

1. визначення рослин Гєєра не цілком надійні, так як були зроблені майже виключно за листям;
2. в Азії, а особливо в Японії, досі ще живуть багато представників міоценової флори Європи, і ці представники зустрічаються і на західному узбережжі Північної Америки;
3. схожість європейських видів з американськими могло бути наслідком конвергенції, тобто незалежної появи схожих видів при відповідних умовах.

Однак Штудт й Ірмшер обґрунтовано вважають, що існування вузького моста  в районі Берінгової протоки недостатньо  для пояснення спільних рис флор Північної Америки та Євразії. Вони пояснюють цю спільність безпосередньо зв’язком Північної Америки з Європою, звідки вже така флора поширилася аж до Східної Азії і де вона збереглась, у протилежність Європі, де вона була знищена зледенінням. [8, с. 303-305].

Є. В. Вульф повідомляє про  цікаві дослідження палеогеографії тюльпанового дерева Liridodendron, проведені К. К. Шапаренком. Нині вид Liridodendron tulipifera росте в південних атлантичних штатах США. Крім того, в Китаї відомий вид Liridodendron chinensis. У Північній Америці тюльпанове дерево росло у верхній крейді, але до кінця крейдового періоду воно зникає і протягом третичного періоду його там немає. Натомість він з’являється в Європі. Вид Liridodendron Procaccini в еоцені існує в Англії й Ісландії, і міоцені він сильно поширюється в Євразії аж до Тихого океану. В пліоцені поширеність цього виду тюльпанового дерева обмежується двома роздільними ареалами, з яких один знаходився в південно-східній Азії, а інший в південній частині Західної Європи. Останні залишки цього дерева були знайдені у прошарках, датованих початком антропогену; пізніше в Європі дерево повністю зникає. Зате у Північній Америці, після довгого періоду відсутності, що продовжувалася весь третичний період, з початком антропогену з’являється той же європейський вид – Liridodendron Procaccini, який і послужив засновником сучасного тюльпанового дерева Америки.

Цей випадок – повна  загадка. І ось чому. По-перше, занесення  насіння птахами неможливе –  насіння тюльпанового дерева не вживаються ні тваринами, ні птахами. По-друге, неможливе  занесення за допомогою вітру, тому що насіння не мають відповідних  пристосувань для такого перенесення. Щоправда, насіння могуть довго знаходитися  у воді, тому існує ймовірність  того, що воно могло бути занесено морськими  течіями. Але й для цього випадку  слід мати зовсім інший напрям течій, ніж нинішній. [8, с. 305-306].

Останнім часом все більше множаться також факти, які говорять, що зв'язок між Європою і Північною Америкою існував під час льодовикового періоду, і що такий зв'язок проходив у північних областях Атлантичного океану.

Спільність арктичної флори Гренландії, Ісландії, Шотландії та Скандинавії дозволяє стверджувати про існування в геологічно нещодавньому минулому прямого зв'язку між цими країнами, причому зовсім неймовірно, щоб цей зв'язок міг бути післяльодовиковим. [8, с. 306].

 

 

3.2.3. Палеофауністичні дані

 

Велика кількість палеофауністичних  даних була зібрана у монографіях  Арльдта, Ієрінга та інших біогеографів.