Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

Тема 1

Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

     Цель  курса - рассмотрение проблем методологии  культуры в контексте новоевропейской  интеллектуальной истории, анализ содержания основных подходов к исследованию культурных форм и процессов.

     Задачи  курса состоят в том, чтобы  показать тесную взаимосвязь теоретико-методологических, историко-культурных аспектов изучения культуры с методическими проблемами подготовки культурологов. Практическая задача курса - содействовать формированию у студентов-культурологов понимания многообразных возможностей применения современных методов изучения культуры, конкретного их использования в научно-исследовательской и преподавательской работе.

     Предметом культурологии является культура в  единстве и уникальности различных культурных миров и происходящих в них процессах. Культурология является наукой, изучающей основополагающие законы становления и функционирования различных культурных миров.

     Культура  включает теорию культуры, прикладную культурологию, историческую культурологию. Теоретический уровень исследований включает те формы научного познания культуры, которые обеспечивают разработку и построение научной теории культуры. К важнейшим проблемам теории культуры относят: 1. проблемы её сущности, 2. структуры, 3. генезиса, 4. исторической динамики, 5. типологизации. В настоящее время культурология ещё полностью не отделилась от философии культуры и других наук. Она формируется на основе этих наук, многое перенимает у них. На современном этапе культурология предстаёт, как наука, изучающая культуру как сложную систему, находящуюся в постоянном развитии и во взаимосвязях с другими системами и обществом в целом. 

     Понятие культуры восходит к античным временам. Первоначально культурным считался человек, который знал, как возделывать землю. От возделывания почвы человек поднимается к возделыванию своего разума. Далее культура восходит к культу (почитание бога). В дальнейшем развитии культура связывается с оккультным (тайным, непознаваемым). Культура - это образование, как говорили древние пайдейя (Платон). Каждой эпохой выработано понятие культуры. Культурология - наука, которая является ресурсом национального развития.

     Проблема  співвідношення природи і культури - одна з перших в опануванні феномена культури, як і його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділити в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначили як відмінне від натури (природи). Таке визначення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівнозначних субстанційних сфер буття не лише роз'єднаними, а й представленими одна одній.

     Вже на рівні визначення змісту понять "природа" й "культура" простежуються  їхні взаємозв'язки.

     Поняття "природа" - одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття "природа" охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до поняття матерії, універсаму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній діяльності в її до людському бутті. Для означення після появи людини як природного, але ж і соціально - культурного чинника, за поняттям "природа" закріплюється вся сукупність природних умов існування людини. І вже як така "природа" фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Тому природа - об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально - культурному існуванню, навіть в самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.

     Аристотель  жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких міст-держав досягла найвищого розквіту і  почала поширюватись разом із завойовницькими війнами Александра Македонського далеко за межі Балканського півострова. На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Природа - це безмежна різноманітність життя на Землі. Все суще, весь Всесвіт охоплені поняттям природа. Поняття природа близьке до поняття матерія. І, звичайно, можна визначити природу як матерію, що взята в усій різноманітності її форм. Та повсякденно поняття природа означає всю сукупність природних умов існування людини і людства. Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилежним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опановане, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, основами і законами, то культура - це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природного в культурне, штучне. І тут, у перетворенні природи, і є сама суть способу існування людини у світі. Діяльність людини протиставляється природі і одночасно людина - частина матерії-природи, перебуває у тісному зв'язку з нею. Людина живе природою і залишається з нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і духовне життя людини безперервно зв'язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв'язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв'язок людини з природою. Для людини природа не лише природна умова існування, а й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи - це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражається за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишнього природного середовища — найважливіший та найскладніший обов'язок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять природі і входять до її складу.

     Е.Тайлор ввжається батьком еволюційної  теорії розвитку культури. Він розглядав культуру як свідомо створений раціональний устрій для цілей поліпшення життя людей в суспільстві. Повний перелік явищ, що складають життя того чи іншого народу, Тайлор називав культурою. Англійський історик Едвард Тайлор (1832 – 1917 рр.) в працях „Первісна культура” (1871 р.), „Антропологія. Вступ до вивчення людини і цивілізації” (1881 р.) прагнув дослідити на основі зібраних ним матеріалів з життя відсталих („варварських”, диких) народів загальних закономірностей еволюції. На його думку, така еволюція складає сутність історичного процесу, оскільки основана виключно на об’єктивних законах розвитку. Поступ людства йде від варварства до цивілізації. Заслуга Е. Тайлора полягає в тому, що він відкрив повторювальність в явищах культури, застосував прийом типологічних порівнянь, який в подальшому увійшов як елемент в порівняльно-історичний метод.

     Е. Тайлор більше уваги приділяв дослідженню  духовної культури і одним з перших запропонував визначення культури як сукупності духовних явищ (знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, засвоєних людиною певної спільноти). Він один з перших почав розглядати релігію як феномен, що розвивається. Його праця „Первісна культура” по суті уся була присвячена питанням виникненню та розвитку релігії. Важливим внеском Е. Тайлора в антропологію стало дослідження феномену „первісного анімізму”, як вихідної форми релігії.

     В бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Про те, що людське  буття поєднує різні сфери, філософи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структури — тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усвідомили, що соціальність є також невід'ємною сферою буття людини.

     Будь-який соціальний процес викликаний до життя  прагненням людей задовольняти свої життєві потреби, будь те особистого, групового або суспільного масштабу. Взаємодіючи один з одним у переслідуванні своїх конкретних цілей, що виникають при цьому, вони так чи інакше сприяють формуванню типових, стандартних парадигм такої взаємодії, своєрідних алгоритмів спільної дії. Назвемо їхнім терміном соціальність. Взаємини людей у таких випадках будуються відповідно до вимог різних типів соціальності. Учитель і учні в ситуаціях навчання, роботодавець і працівник у ситуаціях праці, влада й громадянин у сфері державних справ, продавець і покупець у ситуації обміну й споживання й т.п. керуються виниклими в культурі взаємними очікуваннями-вимогами, що впорядковують, що нормалізують їхні взаємини й дії. Соціальна диференціація зазначених рольових фігур формує певну соціальну дистанцію між ними, розмір якої визначається нормативними вимогами, що встановилися в даній культурі: суспільство, що прагне до соціальної рівності, скорочує цю дистанцію, а суспільство, що узаконює соціальна нерівність, навпаки, намагається чітко регулювати таке соціальне розшарування між групами або їхніми представниками. Наприклад, соціалізм культивує особистостіі типу товариш або громадянин, а інший лад - пан.

     Соціалізація  — це процес інтеграції індивіда у  суспільство, в різні типи соціальних спільностей ( група, соціальний інститут, соціальна організація) через опанування ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на засадах яких формуються соціально значущі риси особистості. Процес соціалізації за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність цінностей, і саму людину як найважливішу з них

     Протягом  тисячоліть соціальний прогрес усього людства та окремих країн не був безпосередньо пов'язаний з освітою, яка була надбанням лише вузького, привілейованого прошарку населення. Нині освіта є потенційно могутнім чинником соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку суспільства. Вона проникає у всі клітини соціального організму, бере на себе відповідальність у вихованні молоді, розвитку людини, у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

     Освіта  являє собою процес і результат  засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок з метою підготовки людини до життя і праці. Вона є найважливішою, стрижневою сферою духовного зростання людини, формування інтелектуального й етичного потенціалу суспільства.

     Функціонування  освіти базується на певних принципах, до найважливіших з них слід віднести такі: 1) принцип загальності або демократизації (освіта доступна для будь-якої людини незалежно від її соціального становища і походження, віку, національності, статі і т. ін.). 2) принцип творчого ставлення до навчання як з боку учня, так і з боку вчителя. Освіту не можна зводити лише до надбання і споживання знань. Навчання сьогодні необхідно розуміти як діяльність не стільки репродуктивну, що відтворює, скільки як продуктивну, творчу, у процесі якої учень не тільки засвоює професійні знання й способи їх використання, а й сам створює нові знання, новий соціально значущий досвід; 3) навчальна діяльність має бути організована відповідно до суспільної природи будь-якої людської діяльності (спільна діяльність, співпраця); 4) принцип єдності навчання й виховання; 5) принцип єдності теорії і практики в системі навчання; 6) принцип єдності всієї системи освіти, що забезпечує можливість кожній людині послідовно пройти всі рівні освітньої підготовки від дошкільної до вищої школи; 7) принцип системності освіти, що передбачає раціональну послідовність і взаємозв'язок навчальних дисциплін і форм навчальної роботи на основі найзагальніших логіко-дидактичних вимог до навчання; 8) принцип безперервності освіти. Освіта повинна продовжуватися все життя людини — з дитячих років до старості. Тим самим забезпечується відповідність культурно-освітнього рівня особистості постійно зростаючим суспільним потребам; 9) принцип соціальної ефективності освіти та її постійного оновлення.

     Біогенетичний закон (грец. βίος — життя і грец. γένεσις — походження) — онтогенез кожної особини є коротке і швидке повторення філогенезу.

     Прикладів такого повторення (рекапітуляції) існує дуже багато. Так, зародки ссавців (в тому числі і людини), птахів і рептилій протягом перших днів або тижнів розвитку мають рибоподібну форму і зяброві борозни; у шеститижневого зародка коня на кінцівках є по три пальці; у молодих качконосів є зуби багатогорбкового типу; перші листки у папоротеподібних розгалужені дихотомічно, як у первісних наземних рослин.

     Подібне явище помічене ще К. М. Бером і Ч. Дарвіном, але найдокладніше описане Ф. Мюллером і Е. Геккелем. Проте зародок або молодий індивід в процесі свого розвитку не може повторити всі минулі етапи розвитку предків. В зв'язку з цим біогенетичний закон іноді називають біогенетичним правилом. Спроби зовсім відкинути існування біогенетичного закону суперечать реальній дійсності. Біогенетичний закон є одним з доказів поступового розвитку організмів від найпростіших до найскладніших.

     Найпоширеніший  тип періодизації — лінійна періодизація, під якою розуміють розчленування  історико-культурного розвитку на відрізки, коли кожний наступний відрізок безпосередньо виростає з попереднього і має рівне з ним історичне значення. Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки:

• культуру первісного суспільства (від 4 тис. років до н. е.),
• культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е - 5 ст. н. е.),
• культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя);
• культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.);
• культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття;
• культуру Новітнього часу (кінець 19—20 ст.).