Предмет и задачи курса. Историзм и социальность культуры

     Час правління Октавіана Августа  часто називають “золотим віком” римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети – Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія “Енеїда”. Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що “Енеїда” – це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології – поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней – син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що “для поета читання “Енеїди” в оригіналі є суцільним рядом здивувань... перед владою людини над стихією слів”. Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована “Енеїда” Івана Котляревського.

     Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в  оді “Пам′ятник”. До цього сюжету Горація звертався О.С.Пушкін (“Я памятник себе воздвиг нерукотворный...”), інші.

     Важко склалася доля Овідія. Його збірник  “Мистецтво любові” приніс йому величезну  популярність і обвинувачення в  аморальності. Потім він звернувся  до класичних сюжетів – “Метаморфози” (“Перетворення”) – поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор'я, звідки він писав пройняті тугою “Листи з Понту” (грецька назва Чорного моря – Понт Евксинський).

      Античність цілком слушно називають колискою вропейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Саме в античні часи виникає і робить свої перші кроки європейська людина як особливий

соціокультурний тип.

      Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому, за визначенням німецького історика культури Вінкельмана притаманні “геніальна простота й спокійна велич”, ще й досі пронизує найглибинніші підвалини європейської культури. Античність – спільне минуле, велике й героїчне, всіх європейських народів; саме вона робить ці надзвичайно різні народи – від португальців до українців, від вірменів до ірландців, від австрійців до литовців – членами однієї європейської культурної сім’ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми рівною мірою є спадкоємцями й правонаступниками їхньої коштовної спадщини, збагаченої та вишляхетненої християнством, і завдяки цьому – європейцями.

      Духовну скарбницю Еллади і Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні зсади  раціоналістичного світогляду, першовитоки  багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства й мистецтвознавства. Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, деспотія, диктатура. Те саме і в праві, в мистецтві, в інших галузях. У наше сьогоднішнє життя органічно вплелися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли до нас саме з культури Стародавньої Греції. Коли ми хочемо підкреслити величину предмета, то кажемо, що він “гігантських” розмірів, коли наголошуємо на величі якоїсь роботи, то кажемо, що вона “титанічна”, і навпаки незначних людей називаємо “пігмеями”; з тих же джерел і вирази “панічний жах”, “яблуко розбрату”, “ріг достатку”, “олімпійський спокій”, “лебедина пісня”, “ахіллесова п’ята”, “муки Тантала”, “сізіфова праця” та багато інших. Численні наукові поняття своїм корінням сягають у старогрецьку мову.

     Кращі зразки старогрецької архітектури, скульптури та мистецтва є в певному розумінні неперевершеними, класичними, на них вчаться все нові й нові покоління митців, таємницю їх гармонії й естетичного впливу намагаються розгадати дослідники. Європа раз у раз повертається до цієї великої античної спадщини в своєму культурному й політичному розвитку. За доби Відродження відроджується саме антична освіченість, що сприймається як зразок, античність копіюється і добою класицизму. 
 

Тема  № 4

Культура  християнського середньовіччя

     Термін  “середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. “Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.). Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха - Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

     Формування  середньовічного типу культури на території  колишньої Римської імперії відбувалося  різними шляхами. Східна Римська  імперія зберегла свою державність  і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається.

     Для середньовічної культури характерні дві  ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище.

     Визначальна роль християнської релігії і  церкви у всіх галузях суспільного  і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і  мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” - бог). Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей - рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом - але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер.

     Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу - духовенство, або клір (від грецького “клер” - жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV- на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська.

   Ще  в останні сторіччя існування  Римської імперії християнство з  релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну - римсько-католицьку і східну - православну.

   Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

     Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії невідомого» Е.Гартмана і поглядах Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва.

     Про формування певного художнього стилю  можна говорити приблизно з Х  ст. Тоді вже виразно проступала особливість середньовічного мистецтва — провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII ст. отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну від варварських — дерев'яних.

Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Основою планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі — «царський будинок») — обширне прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька зал — нефів. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI в. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства .

У XII—XV вв. зростання міст, комплекс нових  явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес привели в  художній сфері до виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» ввели в епоху Відродження, виражаючи своє відношення до варварської, як тоді прочитали, архітектури середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).

Найяскравіші  готичні пам'ятники — міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осереддям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення — проведення богослужіння — тут читалися лекції, проходили містерії — театрализованные уявлення на біблійні сюжети, укладалися особливо важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не жаліли на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто. Собор часом бував так великий, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Парижської Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше.

Кожний  з соборів присвячувався якій-небудь основній темі: Паризький — Богоматері, Шартрський — історії французького королівського роду. Прикраси соборів — рельєфи, скульптури, фрески, вітражі — справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору у Пармі зображає осла в одягу ченця, який читає проповідь вовкам). Бували самі несподівані рішення. На вежах собору в місті Лане стоять великі статуї биків — так городяни увічнили труд тварин по перевезенню каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: «Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але — уяві, поезії, народу… У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури».

Геоцентрична  система світу (від дав.-гр. Γῆ, Γαῖα — Земля) — уявлення про світобудову, згідно з яким центральне положення у Всесвіті займає Земля, навколо якої обертається Сонце, Місяць, планети, зірки. Альтернатива геоцентризму - геліоцентризм. з давніх давен вважалася центром світобудови.

Землю утримувала якась міфічна тварина - черепахи, слони, кити. Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський вважав, що земля плаває у світомому океані. Анаксімандр Мілетський припустив, що Всесвіт центрально-симетричний і в ньому відсутній який домінуючий напрямок. А в центрі цього космосу знаходиться Земля. Учень Анаксімандра Анаксімен вважав, що Земля утримується від падіння стиснутим повітрям. Так само думав і Анаксагор. Точку зору Анаксімандра поділяли, піфагорійці, Парменід і Птолемей.