Трансформація свят в сучасних умовах

ВСТУП

У світі немає  жодного народу, який не мав би своїх  свят, традицій і звичаїв, що передають  новим поколінням його досвід, знання й досягнення. Традиції, свята, звичаї й обряди відіграють важливу роль у відтворенні культури і всіх сфер духовного життя. Вони забезпечують наступність нового і старого, сприяють гармонійному розвитку суспільства  й особистості. Їх існування підтримується  народними масами в усіх сферах громадського життя: трудовій, соціально-політичній, сімейно-побутовій, соціально-культурній. Відповідно до особливостей різних форм і видів суспільних відносин виділяються  традиції національні, інтернаціональні, патріотичні, релігійні, соціально-культурні, сімейно-побутові. Існують особливі традиції в шкільному, студентському, науковому, творчому у сільському і  міському середовищі. Наприклад, проведення випускних вечорів - традиція, яка  підтримується в навчальному  середовищі, а свято врожаю проводиться  лише в сільській місцевості, карнавальні  ходи - в основному в містах.

За тисячолітню  історію існування української  нації наші пращури створили і надбали неповторну низку свят, обрядів, традицій, знань про природу, світ, віру, побут,  людину та народ. Календарні свята й обряди — складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високо естетичні традиції та пережиткові звичаї. До складу річного кола українців входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

Зростання інтересу до національної культури є невід’ємною  складовою процесів духовного відродження  нашого народу. Календарні свята втілюють притаманний українській ментальності гармонійний зв’язок людини і природи, що впливає на організацію господарювання, функціонування етичного й естетичного компонентів суспільної свідомості. Народна обрядовість як історична форма побутування масової культури має творчий характер через здатність залучати кожну людину до спільної художньої діяльності, що забезпечує усвідомлення й закріплення національних цінностей кожною наступною генерацією.

Свята виникають  на основі існування духовних зв’язків між людьми і сприяють осягненню  ідеального в житті, формуванню відчуття гармонії буття і завжди позначені  життєстверджуючим характером. Свято  – соціально значуща, донесена традицією  або встановлена подія, що має  розгалужене художнє оформлення і пробуджує емоційні переживання  учасників для підтвердження  її ціннісно-ідеологічного значення в суспільстві.

Значення  свята як полі-функціонального суспільного явища важко переоцінити. Свято можна назвати однією з найважливіших культурних цінностей, що сприяють формуванню особистості, духовному розвитку людини й людства. Свято значною мірою синтезує всі цінні надбання світової культури.

Історія розвитку цивілізації наочно підтверджує, що свято, прилучаючи людей до культурних цінностей і досягнень, завжди було й залишається ефективним засобом  впливу на духовний світ людини.

Сьогоднішньому  організатору й постановнику свята  необхідне знання закономірностей  і специфічних особливостей,властивих  святам на різних історичних проміжках часу. Це збагатить майбутнього фахівця формами й методами проведення торжеств в інші епохи. Знання історичного матеріалу створить фундамент для повсякденної творчої діяльності сценаристів і режисерів.

Мета цієї роботи у найзагальнішому вигляді  ознайомитися зі народними святковими звичаями. 

Розділ І. Історія виникнення свята

Свято – день або дні, коли урочисто відзначають видатні  події, знаменні дати, відзначуваний звичаєм або церквою день на честь якої-небудь події чи святого.

Свято – торжество (урочистості), влаштоване з якої-небудь нагоди; особлива форма видовищних заходів, що опираються на традиції (народні, релігійні, побутові, державні тощо)

Витоки свят ґрунтуються  на ранніх язичницьких обрядах і  ритуалах, у яких зображувалися, розігрувалися, інсценувалися, подавалися в театральній  формі ті або інші сцени, пов'язані  із ключовими, життєво важливими  подіями суспільства. Головну «роль» у них виконувало божество, що керувало конкретною подією, наприклад: Сатурн у Древньому Римі, який керував  плином часу й родючістю; Коляда у  слов'янській міфології, який уособлював середину зими, та Купала, який тутрбувався про літо та польові плоди, тощо. Однак, на відміну від традиційних видів театру, уже в обрядових дійствах установилася головна видова особливість театралізованих свят: відсутність поділу на виконавців і глядачів - всі учасники свята активні, включені в дію.

Практично всі свята пов'язані з явищами календарного циклу, тобто, із циклічною темою вмирання й відновлення природи. Звідси ж, з нероздільного сприйняття народження й смерті, пішли й так звані особисті свята - дні народження, дні заснування, ювілеї тощо. У силу своєї обрядово-ритуальної природи свята по визначенню носять колективний або масовий характер.

Другий, дуже серйозний аспект свят - ідеологічний. Владні структури широко використовують свята як метод формування системи політичних, правових, релігійних і інших поглядів суспільства. Масовий характер свят і принципи їхньої театралізації обумовлюють високий ступінь емоційного включення оточуючих.

свята займали величезне місце в житті найширших народних мас античності. З виникненням і становленням християнства зароджувалися нові свята, пов'язані зі священними подіями нової релігії. Кілька сторіч паралельно розвивалися дві лінії театралізованих свят: народна, балаганна, карнавальна стихія, що живе на майданах, ярмарках, вулицях; і свята церковні.

Християнська церква вела нещадну війну з язичницькими традиціями святкувань, одночасно широко використовуючи театралізацію у святах церковних (святкові хресні ходи). Крім того, уже в ранній період середньовіччя (IX-XII ст.ст.) усередині храмів почали давати вистави «літургійної драми», що пізніше (ХІІ-ХІІІ ст.ст.), для збільшення зрительской аудиторії, була перенесена на паперть. В XIV-XVI ст.ст. надзвичайно широко поширилися постановки містерій і мораліте. Їхня популярність росла, кількість глядачів продовжувало збільшуватися, і церковні вистави перемістилися на перегороджені майдани та вулиці. Однак всі ці дії не змогли не тільки знищити народні театралізовані свята, але навіть знизити їхню популярність. У підсумку церквою був обраний інший, більш розумний шлях - інтеграційний, коли, при збереженні самого свята, його язичницька форма заміщалася християнською. Таким чином, звичаї, традиції та, навіть, конкретна атрибутика освоювалася християнською церквою. Наприклад, у найдавнішому слов'янському літнім святі «похорони зозулі» (пізніше - «хрещення зозулі») обов'язковим елементом був обмін фарбованими жовтими та червоними яйцями серед учасників. Однак ця обставина сьогодні міцно забута, а фарбовані яйця стали неодмінним атрибутом свята Великодня.

В епоху Відродження починає розвиватися придворно-святкова маскарадна культура театралізованих свят, що вбирає в себе переважно зовнішні декоративні карнавальні форми та символіку. Ці свята носили, насамперед, розважальний характер. Однак так формувалася традиція державних свят, поступово включаючи ідеологічний вплив на маси з боку світської влади.

1. Обрядове походження свят

На зорі людського суспільства  те, що ми називаємо святами, існувало у вигляді обрядових дій, пов’язаних з успіхами людина у добуванні  їжі, боротьбі а силами природи та ін. Їхня поява зумовлена також суспільною природою людини, котра виявляється у розмаїтті форм спілкування. Звідси - закономірність виникнення такої форми людського спілкування, як свято. Отже, свято виступає як соціальна потреба, необхідний, неминучий елемент існування людини і водночас як одна з обов'язкових цінностей, з яких складається духовне життя суспільства.

Ще в  період первіснообщинного ладу різні  святкування несли на собі значне морально-етичне навантаження. Вони народжувалися  безпосередньо в трудових процесах. У "Ластах без адреси" Г.В.Плеханов підкреслював значення трудової діяльності у художньому житті первісної людини: "Я твердо переконаний у тому, що ми не зрозуміємо нічогісінько в історії первісного мистецтва, якщо ми не проникнемося тією думкою, що праця старша за мистецтво і що взагалі людина спочатку дивиться на предмети і явища з точки зору утилітарної і тільки пізніше стає в своєму ставленні до них на естетичну точку зору".

Первісна  людини обожнювала стихійні, незрозумілі їй явища природи, уявляла їх в живих образах, яким поклонялася. Сподіваючись полегшити свою працю,людина зверталася до сонця, неба, води, благала допомоги і милості, аби задобрити природу, влаштовувала обрядові ігри, хороводи. Отже, народні обряди, звичаї, ігри народжувались у побуті первісної людини й розвивалися в тісному зв’язку з трудовими процесами. Надалі не тільки трудові процеси, a й ширше коло життєвих явищ стає змістом народних ігор, в яких картини життя поетизуються і набувають помітних форм театралізованого видовища.

Згідно  з археологічними і етнографічними даними, до найдавніших масових свят належать так звані зоофагічні обряди, тобто свята з обрядовим,колективним з’їданням тієї чи іншої тварини. Характерні елементи зоофагічних свят: вбивство тотемної тварина, обряд символічного очищення від немовби здійсненого "злочину", урочисте розбирання туш, причому на голові і передніх лапах шкіра залишалась, ритуальне "годування" голови вбитої тварина, заглядання їй в очі, цілування морди, прикрашання, урочиста трапеза, під час якої спочатку з’їдали свій тотем, а потім "воскрешали" його, тобто наслідували йому в особливому ритуалі, імітуючи рухи тварина.

Такі  дії стали служити засобом  передачі досвіду і поступово  склалися в особливий вид діяльності. Виникли своєрідні танці, які  полягали в імітації рухів тварин. Подібно до того, як рядження мисливців (мисливське маскування) під тварин у процесі полювання доповнювались імітацією їхніх рухів, так і імітація рухів тварин під час танків доповнювалася рядженням виконавців у звірині шкури, а потім маски. Мисливські танці досить відрізняються від мисливського маскування насамперед тим, що людина перевтілюється в тварину і танцює не під час полювання, а перед ним. Таким чином, мисливський танець не зводиться тільки до виробничого процесу, тому не слід обряди первісних людей зводити до мети лише утилітарної. Адже виникнення перших обрядів пов’язане не лише з соціальними причинами, а й з психологією людини. Так, більшість мисливських і воїнських обрядів були яскравою демонстрацією компенсаторного значення емоцій, викликаних за допомогою співів, танців, магічних зображень. Якщо на полювання відправлялися люди, не скуті страхом, а повні духовного піднесення і сил, згуртовані в єдине ціле, то в цьому сприяла чудодійна сила мистецтва. Воно доповнювало знання, компенсувало неминучий дефіцит їх, ставало могутнім знаряддям виховання.

Крім  того, зоофагічні свята виконували важливі соціальні функції (інформаційні, комунікативні та ін.), сприяли усвідомленню первісної мисливської групової спільності, її походження, широких родинних зв’язків та спільних інтересів.

Елементи  найдавніших зоофагічних свят, як показує етнографія, простежуються в різних народів земної кулі і в пізніші часи (ведмежі свята в народів Сибіру, карелів і фінів, свята оленя й лося в евенків, вовчі свята у хантів, слонові свята з деяких племен Африки і Камбоджі тощо).

Дослідження радянських етнографів свідчать, наприклад, про те, що культ ведмедя й ведмежі  свята побутують і нині серед  нечисленних корінних жителів Сибіру. Вдале полювання в хантів і  мансі досі відзначається особливими церемоніями - ведмежими танцями (ведмежим святом). На це свято прибувають родичі й знайомі мисливця навіть із сусідніх населених пунктів. Голова тварини  разом зі шкірою кладеться в куток  кімнати, а біля неї ставиться  частування для вбитого ведмедя. Свято продовжується протягом кількох  днів, переважно в нічний час. Воно супроводжується піснями й танцями, які мають здебільшого ритуальний характер. Ведмідь змальовується як син бога, який впав з неба і обріс шерстю. Ведмедя намагаються "переконати" не ображатися за те, що його вбили.

Однак не все у ведмежому святі має  культовий характер. Під релігійною оболонкою в ньому виявляється  також і народна творчість  хантів і мансі. Поруч з ритуальними  танцями існують побутові, жартівливі. Вони є невід’ємною частиною національного мистецтва, з одного боку, і частиною свята - з другого.

Танці під  час свята відтворюють у формі  художнього видовища подію, яка є приводом до святкування. Під час свята мисливці радіють і заспокоюються, вони переконані в тому, що завдяки ритуальним діям відновлюється порядок всесвіту, який вони порушили, забивши ведмедя. Крім того, вони вважала, що така форма ритуального вибачення перед твариною гарантує їм наступний успіх на полюванні.

Отже, в  даному випадку ритуал свята, церемонії, обряди стають вторинними цінностями, задовольняють емоційні й інтелектуальні потреби, пов’язані з торжеством: створюють настрій, дають учасникам можливість виявити себе, відтворюють у драматизованій видовищній формі важливу подію та її наслідки, смисл.

У подальшому розвитку, як уже згадувалося вище, не лише трудові процеси, а й більш широке коло явищ стає змістом народних свят та ігор. А так звані виробничі обряди у процесі суспільного розвитку поступово змінювалися і залишалися як символічні народні ігрища, театралізовані дійства й свята. Підтвердженням цьому можуть бути свята багатьох народів світу, в тому числі й східних слов'ян.

Основним  джерелом існування давніх слов’ян, як і інших народів, було збирання, мисливство і примітивне землеробство. Короткі періоди добробуту змінювалися тривалим недоїданням, голодом. Але коли випадав успіх, коли їжі було доволі, люди спільно, гуртом відзначали цю радість - влаштовували бенкети, танцювали навкруг вогнищ, обмінювалися подарунками. Звичайно це траплялося у певну пору - в період визрівання диких плодів, скресання від льоду рибної ріки і т.п. - і ставало традицією. Звідси в давніх слов’ян виникло обожнювання сил природи, поклоніння сонцю, воді, вогню, землі.