Трансформація свят в сучасних умовах

Шануючи, наприклад, воду, слов’яни надавали їй особливої живлющої, очисної і цілющої сили. З культом води були пов'язані ті народні свята, які повинні були викликати дощ, врятувати посіви від посухи, насичи ти рослинність достатньою кількістю вологи. Отож, такі магічні дії, як купання чи обливання водою, щоб викликати воду, супроводжували саме свята весняно-літнього періоду..

Поклоніння  вогню зумовило в слов’ян обряди й свята, пов’язані з уявою про "небесний вогонь*, про сонце і блискавку, про тепло і світло. Вогонь, за їхніми уявленнями, також мав очисну силу, і йому поклонялися усі без винятку народи світу, але по-різному. Річний цикл Сонця (Ярин) у слов’ян ділився на періоди чи пори року: період Хорса (весна), Дажбога (літо), Стрибога (осінь) і Симаргла (зима). Кожному періоду відповідали свої обряди і свята, присвячені сонцю. Приміром, у кінці червня святкували Купала, коли під час гуляння палили вогнища і стрибали через них. Вогнища немовби підігрівали сонце, яке ближче до осені начебто охолоджувалося.

Предметом поклоніння була й земля. За давнім звичаєм нею клялися при суперечках про земельні володіння. Найдавніший аргумент чиєїсь правоти полягав у звичаї їсти землю. А мандрівники, воїни, купці брали з собою в дорогу жменю рідної землі як амулет, що оберігав їх від усіляких бід. Усім цим підкреслювалася земна суть людини, її раціональне уявлення про землю.

Поклонялися давні слов’яни також і деревам, наприклад, березі, на основі чого склався народний обряд свята"семика”, коли дівчата приносили до берізки частування, прикрашали її і співали пісень.

У слов’ян  поширене було й шанування священних  тварин - бика, тура, ведмедя, вовка, кабана, цапа та ін. Як і на півночі, ведмідь був також об'єктом культу у слов’ян, одним з улюблених персонажів старовинних народних ігор, казок і билин, свят.

У слов’ян була своя система антропоморфних божеств, близька до грецької. Подібно до грецьких німф, у них були русалки й берегині - шановані мешканки таємної водяної стихії. Вважалося, що вони викликали благодатний дощ на поля й охороняли урожай.

Із своїх  покровителів - добрих духів і богів  – слов’яни виділяли бога грізної  стихії, грому й блискавки - Перуна, який водночас вважався богом землеробства, його задобрювали жертвопринесенням тварин. У християнстві він прибрав образу Іллі, що підноситься до неба на колісниці. Однак найуніверсальнішим був бог Ярило - бог сонця. Спочатку це божество втілювалось у жіночій особі й асоціювалося з володаркою неба. На її честь у кінці квітня влаштовувалися веселі Ярилині свята, ігри і хороводи. Вбравши одну з дівчат Яри лою, тобто в білі шати, її саджали на білого коня і водили навкруги неї хоровод. Потік Ярило стало символом-божеством чоловічої родючості .

На честь  Іншого “сонячного божества" - Купали - проводились літні свята й  ігри, присвячені оспівуванню плодів і зілля. Ці свята православна  церква пізніше пристосувала до днів церковного календаря.

У слов’ян  шанований був також бог Волос (Велес) - покровитель худоби, який у  християнстві перетворився у святого  Власія, якого зображали на іконах поруч з биком.

Серед інших  популярних богів був Мокош - богиня води, грози, родючості, прядіння й ткацтва, У православ’ї її заступала Параскева П’ятниця – «льняниця», в жертву якій приносили перші снопи льону й виткані рушники, звідки пішов звичай прикрашати ікони і статуї святих рушниками.

Дуже  шанували слов’яни і бога-коваля Сварога; він водночас вважався оборонцем  сім’ї та покровителем мистецтва. Сварог мав сина - Сварожича, який був покровителем домашнього вогнища, ковальського горна. З розвитком християнства церковники ввели замість них Козьму і Дем’яна - святих покровителів тваринництва і ковальської справи.

Хоч ці божества на перший погляд і були центром  старослов’янських свят, все ж останні позбавлені релігійного догматизму і цілком органічно входили в життя людей, містячи в собі велику кількість самобутніх рис народного мистецтва, в тому числі художні уособлення сил природи, пір року й різних побутових явиш.

Поступово в слов’ян, на основі господарського життя, конкретних спостережень над процесами вмирання і відновлення природи, тривалого трудового досвіду склалося два цикли обрядових свят, приурочених до різних періодів сільськогосподарських робіт:

а) пов’язаних з підготовкою урожаю, які, в свою чергу, поділяються на два періоди - зимовий і весняно-літній;

б) ті, що супроводять одержання урожаю.

Дотримуючись  цього землеробського календаря, слов’яни святкували його "червоні дати".

Обрядова  основа кожного народного свята - конкретні сюжети й образи народно-побутової  драми, головні герої яких - трудова  людина і сам народ, а також  навколишня природа, образи якої знайшли  місце в народному епосі, в  уособлених явищах природи типу Весна-красна, Купала, Коляда, Ярило, Зимонька-зима та ін. Уособлюючи сили природи і усвідомлюючи залежність від них, народ створював свої святи й обряди, які відображали його земні турботи і потреби.

Церковна  ж обрядність на противагу язичницькій  і народній, створювалась і формувалась на основі церковних догматів і канонів. Протягом року православна церква відзначала 12 календарних свят, присвячених Христу, трійці і богородиці, 5 "великих" свят, 4 пости і 359 свят "святих угодників”, а також престольних свят, що визначались церквами за іменами святих.

Народ перебудовував  їх на свій лад, зберігаючи недоторканими  свої традиції й обряди. Церковні календарі  в даному випадку служили орієнтиром для народного календаря, який складався  з восьми трудових періодів, кожен  з яких відповідав тому чи іншому видові господарських робіт відповідно до пір року.

Так само перероблено і церковний календар, і святці, їх пристосовано таким чином до господарських і побутових вимог, при цьому збережена схильність народу до язичеського шанування сил природи і вільнодумства.

Таким чином, народне обрядове свято у слов’ян, а потім на Русі в дофеодальний період було наслідком задоволення  результатами праці, передчуттям добробуту, який настав після багатоденних клопотів і тякких випробувань, що народжувало найрізноманітніші свята.

2. Свята епохи середньовіччя і ренесансу

Повстання рабів і так зване велике переселення народів ознаменували собою перехід до іншої епохи, а саме - епохи феодалізму, Антична культура, заснована на міфології, змінюється пануванням релігії. Свята епохи феодалізму мали подвійний характер, що зумовлювалось становищем і боротьбою різних соціальних груп: з одного боку, панівних класів і церкви, з другого - трудящих мас.

Феодально-державні і церковні свята намагались переконати народ у вічності й непорушності існуючого ладу; вони санкціонували його і зміцнювали, проголошували, священним. Офіційні - ставили за мету утверджувати стабільність, незмінність і вічність усього існуючого феодального порядку; ієрархії, релігійних, політичних, моральних норм, заборон. До таких свят належали театралізовані процесії, і насичені різноманітними ігровими елементами, які завершувалися театралізованими виставами під назвою "містерії".

Напередодні процесії населення міста сповіщали про майбутнє торжество спеціальним указом, в якому було точно визначено час, місце й ті заходи, які необхідні для підтримання порядку в місті. Спостереження за порядком доручалося спеціальним комісарам. Усі ремісницькі й купецькі гільдії повинні були беззаперечно підкорятися їх розпорядженням. Іншими словами, міська влада брала на себе відповідальність за успішне, організоване проведення процесії, усвідомлюючи небезпеку розгулу народної стихії.

Тематикою для проведення процесій були найрізноманітніші події -укладення миру чи перемир’я, обрання нового папи, народження члена королівської сім’ї, врешті-решт, хороша погода чи закінчення епідемії чуми. Таких процесій у великих і середніх містах Європи (Франція, Німеччина. Іспанія та ін.) було приблизно близько 12.

Церковники  намагалися головну роль у них  брати на себе: під час проходження  процесії заборонялося проводити торгівлю спиртним, закривалися всі шинки  й погребки, учасники мусили бути акуратно одягненими, не піднімати шуму під час ходи і т.д.

На площі, куди приходила процесія, встановлювався олтар, куди покладались принесені  дари і реліквії. В особливо урочистих  випадках реліквії оточувались високими восковими свічками. Крім того, несли  ще близько трьохсот смолоскипів, прикрашених, у Франції, наприклад, червоними  і білими трояндами. Міські старшини йшли у чорних костюмах з трьохфунтовими свічками в руках, а ті, хто "каються”, простували в білому одязі босоніж, з непокритою головою й з "покаянною" свічкою в руках, відбуваючи тим самим належну кару. Жінки йшли окремо від чоловіків і найчастіше після того, як чоловіки вже пройдуть.

Процес  театралізації міського життя поширювався  і на урочисті в’їзди знатних осіб, прибуття яких у місто давало привід для свят і розваг. Особливо пишно  святкувалися в’їзди у Франції, Англії, Нідерландах. В епоху трьохстанової монархії (духовенство, дворянство, буржуазія), в час зближення бюргерства з королівською владою,панівні класи намагались таким шляхом осліпити народ блиском і розкішно, оточити себе ореолом величності.

При в’їзді в Париж короля Філіппа ІУ Красивого (ІЗІЗ р.) вперше були розіграні на площі у вигляді мімічної містері "Страсті Господні". Після цього подібна театралізація повторювалася не раз і одержала свій подальший розвиток як багато годинна або навіть багатоденна вистава - містерія на площі.

Слово "містерія" у перекладі з латинської означав  таїнство, таємниця - священне дійство. Організовані церквою, вони зображали  рівні сцени з подій Старого  і Нового заповітів: створення світу, історію пророка Даниїла, страсті  Христові, воскресіння Хреста та ін.

Добре розуміючи  велику впливову силу мистецтва, церковники винесли містерії з церковних  папертей, де вони спочатку проводилися, на міській площі. Часто для реклами  за кілька днів під звуки труб проходили  групи глашатаїв, зупинялись на площах і у віршованій формі запрошували  на виставу.

Потрібно  зазначити, що з самого початку містерії справді являли собою ланцюг біблейських  епізодів, але в подальшому справжня святковість, збережена народом  у боротьбі з офіційними установками, змусила панівні класи не тільки легалізувати народні свята поза офіційним проведенням свята, а  й укорінити їх у нього як його частину.

Цікаві  за своїм змістом народні гуляння, карнавали й процесії середньовіччя  і Ренесансу. У кожного народу вони відзначалися своїми розвагами: у  іспанців - бої з биками, у англійців - кулачні бої, кінні скачки, у французів - танці, у італійців - маскаради (карнавали). У цей період неможливо собі уявити життя народів Західної Європи без народних свят. Святкове життя цього періоду відображено у творах найвідоміших письменників того часу: Данте, Боккаччо, Сервантеса, а пізніше Шекспіра й Гете.

Характерним для народних свят середньовіччя  було їхнє сміхове начало, вільне від  усякого релігійно-церковного догматизму, від містики і благоговіння. Вони позбавлені також магічного й  молитовного характеру. Навпаки, деякі  свята й карнавали були пародією на церковний культ. Яскравою ілюстрацією  може служити "Свято осла". Торжество  начебто присвячене пам’яті втечі  Марії з немовлям Ісусом до Єгипту на ослі, але в центрі його не Марія і не Ісус, а саме осел з його характерним криком. З цього приводу служили комедійні "ослячі меси", в яких замість "амінь" лунали звуки, що відтворювали крик осла. На багатьох святах відбувалося блазенське переміщення ієрархії зверху донизу: блазня оголошували королем, на святі блазнів обирали короля (згадаймо хоча б такий яскравий приклад, як опис подібного свята у романі В.Гюго "Собор Паризької богоматері"), блазенського аббата, єпископа, архієпископа і навіть папу.

Характерна  риса більшості народних свят цього  періоду - загальні святкові веселощі, радісний, піднесений настрій. Народ, що сміявся на площі, виражав тріумф ідеї, закладеної в основу свята. З  іншого боку, сміх - це не тільки елемент  розваги й веселощів. Він завжди займав і займає велике місце в  житті людини. Ще Арістотель писав про сміх як про дарунок Бога, безпосередньо пов’язаний з владою людини над усім світом і з наявністю в неї розуму. «Із усіх живих істот лише людині властивий сміх» - говорив він.

Активними учасниками народно-вуличних святкових  дій були клірики, школяри, студенти, цеховики та інші нижчі й середні верстви населення, водночас у середньовічному театрі просто неба ми бачимо акторів-професіоналів (гістріонів) і акторів-любителів (служителів церкви). Для гістріонів характерні такі риси, як висока фізична підготовка, користування масками, гостра сатира, народний гумор. На протилежність їм актори-любителі - служителі католицької церкви - брали участь у серйозних за своїм змістом і тоном містеріях.

Взаємопроникнення й синтез таких протилежностей надавали своєрідного характеру середньовічним святам, де поруч існували величне  й смішне, абстрагована символіка  християнської церкви і конкретний реалізм міського побуту, статика  й динаміка, патетика й гротеск, потойбічний  ідеал з архіземним цинізмом.

Таким чаном, подвійний характер святкувань цього  періоду зумовлювався суперечностями феодального ладу. Не знаючи шляхів до поліпшення свого злиденного життя, трудящі маси хоча б під час  свят потрапляла в уявне царство  свободи, рівності, братерства й висловлювала свій протест проти експлуататорів. Кожній країні були властиві ті чи інші форми проведення свят, як уже згадувалося  вище.

Так, для  Франції були характерні театралізовані вистави під назвою соті (від франц. sot - блазень, дурень).

Критикуючи  недоліки тогочасного суспільства, будучи живою театральною публіцистикою, вони виконували роль газет і журналів нашого часу. Особливо широко були представлені ті вистави, які мали агітаційний  і пропагандистський характер.

До такого самого типу вистав належали мораліте (від лат. мораліс – моральний), які спочатку були частиною містеріальної вистави, а потім виділились у самостійні, алегоричного характеру, видовища . Боротьба між добром і злом, між духом і тілом зображались у мораліте у вигляді протиставлення двох фігур, які втілювали боротьбу доброго й злого начал у людині чи боротьбу цих сил між собою за підлеглість людини своєму впливові. Ці сили були представлені в алегоричних образах "Скупості", “Глупоти", "Братерської любові", "Доброї надії" тощо.

В епоху  середньовіччя й Ренесансу дві групи свят іноді різко розмежовуються, іноді зливаються в єдине театралізоване дійство. Прикладом розмежування можуть бути рицарські турніри, які були офіційним святом дворянства й феодалів; вони мали чітку розробку, постійний ритуал, окремі елементи якого цікаво вивчати і в наші дні.