Українські народні ігри як засіб виховання дітей дошкільного віку

Творчий елемент  є носієм індивідуальності кожного  гравця, тому гра є засобом розвитку творчості, формування здібностей дітей.

3. Емоційна насиченість. У процесі гри діти переживають певні почуття, пов'язані з виконуваними ролями: турбота, ніжність «матері», відповідальність «лікаря», справедливість «вихователя» тощо. У колективних іграх вони виявляють дружбу, товариськість, взаємну відповідальність, відчувають радість від результату, подолання труднощів. Більшість ігор супроводжуються естетичними емоціями.

Отже, гра як провідний вид діяльності дитини поєднує в собі як загальні для  будь-якої соціальної діяльності ознаки (цілеспрямованість, усвідомленість, активна участь), так і специфічні (свобода і самостійність, самоорганізація, наявність творчої основи, почуття радості й задоволення).[9,310]

 

 

 

 

 

1.3.Класифікація народних ігор

         Народні ігри мають кілька класифікацій за різними характеристиками. Л. Капкіна, В. Осадча, К. Стрюк, С. Мирошник класифікували ігри за ступенем

фізичного навантаження (ігри великої, середньої та малої рухливості); А. Вольчинський – за  основними рухами (ігри з ходьбою, бігом, стрибками, лазіння тощо).

        Г.Довженко поділила українські народні дитячі ігри  на такі групи: 1) ігри, де організуючим началом є пісня; 2) ігри, де таким началом є діалог, який у поєднанні з рухами сприяє створенню розвинутої динамічної дії; 3) ігри,  де є невеликий діалог, приспівочка або пісенька, які слабко пов’язані з самою дією.

         А. Цьось поділяє народні ігри на рухливі та забави зі співом, приказками, примовками, ігри з предметами, рухливі ігри та забави на розвиток фізичних якостей (сили, спритності, швидкості тощо). А.В.Стуманський пропонує поділити всю сукупність дитячих ігор на два види: ігри, спрямовані на духовний розвиток дитини, та на ті, які передбачають найбільшу активізацію фізичних і спортивних якостей.

        Враховуючи специфіку українських народних ігор О. Яницька класифікує їх за такими групами:

-  дидактичні,

-  рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом,

-  рухливі хороводні ігри,

-  ігри мовленнєвої спрямованості,

-  обрядові та звичаєві ігри;

-  ігри історичної спрямованості;

-  ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу.

        Дидактичні ігри - це ігри розумової спрямованості, які потребують використання раніше набутих знань, кмітливості, активної мислительної діяльності. Народні дидактичні ігри вчать дитину ненав'язливе, легко, захоплюють змістом гак, що вона навіть не помічає того навчання. У скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку. Наприклад, для найменших: «Кую-кую чобіток», «Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Сорока - ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби», «Дід Макар», «Фанти», «Бірка», «Кури» та ін.

        Значну групу становлять народні рухливі ігри з обмеженим мовленнєвим текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це ігри «Панас», «їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горю-дуб», «Котилася бочка...», «На чім стоїш?», «Іваночку, покинь схованочку», «Зайчик і Бурчик», «Бочечка», «Квочка», «Ірву, ірву горішечки» та ін.

         Рухливі хороводні ігри супроводжуються пісенним текстом. На першому

плані — слова, рухи — нескладні (ходіння в колі), по закінченні слів, співу можливий біг. Серед таких ігор найвідоміші: «Огірочки», «Галя по садочку ходила», «Подоляночка», «Перепілочка», «Ой ягіл, ягілочка», «Іде, іде дід» та ін.

         Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки.

        Ігри історичної та соціальної спрямованості відбивають характер тієї епохи, коли вони складались. У їх змісті трапляються архаїзми, як для нас, гравцями виступають «пан», «король», «цар», «царівна». Це ігри: «Король», «У короля», «Воротарчик», «Пускайте нас», «Нема пана дома», «У відьми», «Дзвін», «Прослужив я в пана рік», «Кружок» тощо.

        Ігри побутової спрямованості відображають у своєму змісті буденне життя

людей («Жили  у бабусі...», «Ой сусіди, сусідоньки», «Здрастуй, сусіде», «Куй-куй, ковалі...», «Як було у баби...»). Чимало серед них ігор з сюжетами про сімейне життя: «Батько», «Батько й діти», «Горщечки», «Гладущики», «Сімейка» тощо.[10]

З усієї різноманітності ігрового фольклору можна класифікувати народні ігри на чотири групи:

1. «Ігри-пастки»  – характеризуються тим, що  той, хто водить, повинен переловити  всіх гравців один або за  допомогою спійманих у ході  гри. Усі ці ігри починаються  з лічилки, що супроводжуються діалогами, піснями. Наприклад, такі ігри, як «У ведмедя в бору», «Дідусь-ріжок», «Горщики», «Шуліка».

2. «Ігри драматизовані»  – у них розігрується яка-небудь  дія, також супроводжувана діалогом, піснею. Це такі ігри, як «Фарби»,  «У працівники», «Пека», «Гуси-лебеді» і ін.

3. «Ігри хороводні»  – змістом їх є рух по  колу зі співом і танцювальними  рухами: «Коровай», «Яблунька», «Зайченя»,  «Просо», «Мак».

4. «Словесні  ігри-фанти» – для них характерний  напружений діалог, іноді з віршованим зачином. Це «Чорного з білим не носити», «Як тебе звуть?», «Садівник», «Козубенька», «Тільки на цю букву».

Усе це – наша дохристиянська культура, наша найдавніша традиція. І завдання сучасної молоді полягає в тому, щоб зберегти всі  звичаї, традиції, народні ігри свого народу, які сформувалися протягом сторіч, і передати їх нащадкам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ІГРИ ЯК ЗАСІБ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

2.1. Методика проведення  та організація народних рухливих ігор

       Народні ігри як фольклорний жанр мають специфічні особливості. Це ігри гуртові, вони об'єднують від 10-ти до 20-ти і більше дітей, їх структурна особливість дозволяє об'єднати всіх бажаючих грати.

      Народні ігри можуть проводитись у будь-якій обстановці: у помешканні й на галявині, на подвір'ї і біля ставу, на луках і на річці

       Народні ігри багатоваріантні. Одна й та сама гра у різних регіонах України має не однакові приспіви, повтори. Це легко простежити на таких іграх, як: «А ми просо сіяли», «Мак», «Калина».Так, в одному варіанті гри «А ми просо сіяли...» є приспів: «Ой дід-лада»:

А ми просо сіяли, сіяли;

Ой дід-лада, сіяли, сіяли...,

а в другому варіанті - «Зеленая рута, жовтий цвіт»:

А ми просо сіяли, сіяли;

Зеленая рута, жовтий цвіт, жовтий цвіт...

     У грі «Мак» у першому варіанті діти звертаються до Городника, чи полив

він мак та чи поспів мак. При цьому кожне запитання  оспівується приспівом: «Маки, маки, маківочки, золотії голівочки».

       Є й такий варіант гри, в якому після приспіву йде суцільний діалог з козачком:

-Козачок,чи виорав мачок?

- Козачок, чи посіяв  мачок?

- Козачок, чи посходив  мачок?

- Козачок, чи пора молоть  мачок?

      За своєю структурою більшість народних ігор прості, однопланові,

завершені, в них в єдине  ціле поєднуються слово, рух, пісня. [1]

 

       В українських народних рухливих іграх часто використовується природний матеріал  (шишки, гілочки, жолуді, камінчики тощо). Більшість ігор супроводжується віршованим текстом. Майже всі народні рухливі ігри граються в колі (замкненому чи розірваному).

     Щоб народна рухлива гра пройшла успішно, треба підібрити інвентар та знати етапи її проведення: збір дітей на гру; зацікавлення їх грою; пояснення правил гри; розподіл ролей; гра; підбиття підсумків гри. Ці етапи для усіх вікових груп однакові, різні лише прийоми їх організації.

       Зупинимось на кожному етапі.

      Збір дітей у гру

      Організувати гру можна в різні способи. Так для дітей молодшого віку треба створити бадьору, емоційну атмосферу, сприяти залученню всіх вихованців до гри, активізувати їх дії, використовувати різноманітнііграшки. Дітям середньої групи вихователь пропонує погратися, проводить бесіду, загадує загадки, показує іграшки,використовує заклички тощо. У старшій групі діти заздалегідь домовляються, де вони зберуться,  в яку народну гру гратимуть і за якими сигналами почнуть (ударом у бубон, дзвіночок; вигуком, сплеском.) зібрати дошкільнят на гру можна й закличкою. Але робити це слід швидко, бо будь-яка затримка послаблює інтерес до гри.

       Зацікавлення грою

      Передусім варто викликати інтерес в дітей до гри. У цьому разі вони краще засвоять її правила й чіткіше виконуватимуть рухи, до того ж, відчують емоційне піднесення. Щоб зацікавити дітей грою, бажано заспівати їм пісню, загадати загадку, прочитати вірш відповідної тематики, показати атрибути, іграшки до гри. Можна також ознайомити малят із дійовими особами, розповісти, як в цю гру грали в давнину. Заохоченням до гри може бути попередня домовленість про певну нагороду чи про спосіб штрафування невдахи. Однією з поширених форм штрафування в іграх є призначення «фантів». Завдання, які відповідають одному фанту, визначаються гравцями заздалегідь або переможцем наприкінці гри.

      Пояснення правил гри

       Пояснення нової гри може здійснюватися по-різному, залежно від її виду та змісту. Якщо у грі є пісня, вірш, недоцільно розучувати їх з дітьми напередодні – бажано  ввести їх у гру несподівано. Такий прийом принесе дітям задоволення.

        Ознайомлюючи дошкільнят із новою грою, вихователь повідомляє її назву, розкриває зміст і пояснює правила ще до початку гри. Якщо ж гра досить складна , то варто спочатку пояснити головне, а потім, у процесі гри, з'ясувати окремі деталі . Під час повторного проведення гри лише нагадують її основний зміст. Зауважимо – пояснення  змісту й правил гри має бути стислим, точним, емоційним.

       Розподіл ролей

       Успіх гри залежить від розподілу ролей. Якщо народна гра проводиться вперше, то головну роль бере на себе вихователь, а потім доручає її самим дітям. Ролі розподіляються самим жеребкуванням (льосуванням- від слова льос, що означає жереб, доля). Наведемо кілька його найпопулярніших способів.

      Способи жеребкування

       Відгадування. В якій руці є річ? Якого вона забарвлення? Парна чи не парна кількість затиснутих у кулак речей? Як упаде монета після підкидання її вгору? Хто вгадує, той отримує певну роль.

      Числовий жереб. Діти стають у коло, один гравець називає якесь невелике число. Інший – лічить по колу названого числа. Той, на кого воно випадає починає гру.

    «Викидання на пальцях». За командою гравці водночас «викидають»( показують усім) певну кількість пальців на руці. Один гравець лічить загальну кількість пальців. Це число стає числовим жеребом і льосування далі відбувається подібно до попереднього.

        Вимірювання палиці. Таке жеребкування проводиться попарно. Один гравець легенько підкидає палицю догори, а другий – ловить її однією рукою й тримає вертикально. Перший береться за палицю вище руки другого, а  той знову вхоплює палицю впритул над рукою товариша. Так вони почергово й перебирають руками до кінця. Той, чия рука виявляється на палиці зверху, вважається «на кону». Він мусить повернути кулак з палицею так , щоб вона опинилася в горизонтальному положенні і потримати її  протягом лічби до трьох. Якщо йому це вдається, він і отримує певну роль. Коли ж палиця впаде – це право отримує його товариш.

       Відгадування символів. У такий спосіб здійснюється поділ гравців на команди. Спочатку обираються двох капітанів – найдосвідченіших гравців. Усі інші діти поділяються на пари. Вони домовляються осторонь про символи (умовні назви), які присвоюють собі. Наприклад, «солома та зерно», або «дерево та залізо». Пари по черзі підходять до ватажків із запитанням: « солома чи зерно?( дерево чи залізо?)». Гравець,назву якого вибрав капітан, стає членом його команди, а напарник іде до другого капітана.

       Вибір лічилкою. Ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок. Перш, ніж проводити розучування лічилки, педагогу необхідно відібрати найбільш придатну для цієї гри як за змістом, так ї за технікою рахунку. Коли рухлива гра заснована на діях певних персонажів – зайця, вовка, лисиці бажано для такої гри використовувати лічилку, у змісті якої є назва головного персонажа гри. За виконанням техніки рахунку лічилки можна розділити на декілька видів. Найчастіше рахунок за допомогою лічилки виконується таким чином: гравці стають у коло, одна дитина всіх обходить, чітко промовляючи кожне слово тексту обраної лічилки і почергово вказує на кожного з учасників гри. Ведучим стає той, на кого випало останнє слово. Є лічилки, текст яких закінчується займенником «ти».

       Під час використання деяких лічилок діти домовляються про додаткові дії, виконання яких і виявляє ведучого. Так, діти можуть домовитися, що всі учасники гри, в яку вони будуть гратися, стоять по колу, а один з них знаходиться в центрі з м’ячем. Він проголошує слова: «раз, два, три! Водити зараз будеш ти!».  Коли проголошено останнє слово, діти розбігаються далі від кола, а дитина, що стоїть в його центрі, кидає м’яч, намагаючись влучити в когось з гравців. У кого попав м’яч – той і ведучий.

      «Загальне голосування». Ним теж обирають ведучого. Діти роблять це колективно.

       В окремих випадках вихователь може призначити ведучого сам. Так роль лідера може дістатися як активній дитині, яка краще за інших з нею справиться, так і несміливій, яка в такий спосіб підвищить свій авторитет в однолітків.

      Керування грою

       Ігровою діяльністю дітей керує педагог. Його роль залежить від характеру самої гри, від кількісного та вікового складу гравців, від їхньої поведінки. Чим менші діти, тим активніше виявляє себе педагог. Участь у грі вихователь бере й тоді, коли не вистачає пари. Під час гри він дає вказівки дітям до гри, оцінює їхні дії й поведінку,підказує доцільність виконання рухів. До того ж, дорослий має тримати в полі зору всіх дітей, стежити за самопочуттям кожного.

     Народні ігри великої рухливості повторюють 3-5 разів, спокійніші – 4-5. Паузи між повтореннями тривають – 0,5-1 хв. Під час паузи діти виконують легкі вправи або повторюють віршовані слова тексту.