Фемінізм як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в Україні та світі

За загальним розподілом відповідей Україна не відрізняється від  інших країн Східної Європи, Азії та Африки, де також кожен п'ятий респондент вважає, що освіта є важливішою для хлопчиків, ніж дівчаток . 

Проте ставлення до жінок як до рівних за правами і можливостями учасницями на ринку праці є далеко неоднозначним. Гендерна дискримінація  дуже швидко виявляє себе в ситуації економічної кризи та безробіття, знаходячи виправдання і підтримку  серед громадян. Так, на запитання "Чи згодні Ви з тим, якщо не вистачає робочих  місць, чоловіки повинні мати більше прав на одержання роботи ніж жінки?" — загалом 35 % українців дали позитивну  відповідь. Як і слід було очікувати, чоловіки значно рідше заперечують  проти того, щоб мати більше прав на одержання роботи. Серед них 44 % згодні з тим, щоб мати переваги щодо працевлаштування.  І їхні очікування недаремні, адже майже третина жінок (28 %) також згодні визнавати за чоловіками першочергові права на одержання  роботи. Таку відверту підтримку власної  дискримінації можна зрозуміти  лише зваживши на поширений у суспільстві  патріархальний стереотип про справжнього  чоловіка-годувальника та врахувавши постійно відтворювану різницю середньої заробітної плати чоловіків і жінок, що нині складає близько 30% звичайно ж не на користь останніх. Найбільш дискримінованими в цій ситуації можуть виявитися жінки, які є єдиними годувальницями своїх дітей, до того ж кількість таких сімей у суспільстві постійно збільшується[35,4-6].

 Щодо визнання за чоловіками  переваг на одержання роботи, то Україна не виокремлюється  на загальносвітовому тлі, адже  загалом 36 % респондентів погодилися  з більшими правами чоловіків.  Враховуючи регіональні відмінності, Україна перебуває ближче до середини від крайніх розподілів думок. Однією з крайніх точок є Африка, де 64 % опитаних згодні з більшими правами чоловіків на одержання роботи, а іншою — Північна Америка і Західна Європа, де майже кожен четвертий дорослий підтримував можливість дискримінації жінок на ринку праці [16 , 11-12].

Жінки практично не беруть участі у виробленні державної політики, залишаючись пасивними спостерігачами і виконавцями, а також реципієнтами соціальної допомоги. В той час  як реалізація громадянських прав передбачає повноцінну участь не тільки чоловіків, а й жінок на всіх рівнях функціонуючих  у суспільстві соціальних інституцій, включаючи однаковий доступ до всіх позицій соціальної структури суспільства. Відсутність чи мізерне представництво жінок в органах, що приймають  політичні рішення, є важливою проблемою  навіть для сучасних ліберальних  демократій, не кажучи вже про країни, які розвиваються чи трансформуються. Якщо від жінок загалом очікується поступливість на ринку праці  та відсутність кар'єрних домагань, то тим паче їх не прагнуть бачити як політичних лідерів. Хоча в українському суспільстві протягом останнього десятиліття  з'явилося вже чимало жінок-політиків, керівників політичних партій і організацій, значна частина населення, порівнюючи жінок і чоловіків як політичних лідерів, кращими вважає чоловіків. Це може навіть не означати,що жінки  погані. Хороші всі, але чоловіки кращі. Серед опитаних в Україні згоду  з тим, що чоловіки є кращими політичними  лідерами ніж жінки висловили 45 %. Проте щодо такої оцінки представники двох статей не є однодумцями. Переконаними в оцінюванні себе як кращих політичних лідерів є 60 % чоловіків. На жаль, кожна  третя жінка також поділяє  таку думку, що, безперечно, має наслідком  упереджене ставлення та не підтримку  на виборах жінок - кандидатів тільки тому, що вони жінки, незважаючи на всі інші однакові якості і характеристики. На тлі виокремлених регіонів світу українське суспільство щодо визначення переваги політичних лідерів за тендерною ознакою наближене до країн Східної Європи та Азії і однаковою мірою віддалене як від африканських, так і від розвинених західних країн [4,40-60].

Підсумовуючи результати дослідження  у 60-ти країнах світу, аналітики Gallup International загалом відзначають, що позитивні  тенденції щодо гендерної рівності, закладені впродовж минулих десятиліть, відтворюються і зміцнюються. Країни, що найбільшою мірою наблизилися  до гендерної рівності, насамперед скандинавські, все частіше стають взірцем та прикладом наслідування для менш розвинутих країн. Повсюдно молоді жінки плекають найдемократичніші  погляди і вимоги, найбільшою мірою  відкидаючи традиційні ролі й очікування, що суттєво обмежують доступ жінок  до ключових соціальних ресурсів. За традицією, що відтворюється віками, від жінок  суспільство очікує виконання передусім  ролей матері та домогосподарки (навіть, якщо жінка працює поза домом), а від чоловіків — ролей працівника-годувальника та політичного лідера. Міра неприйняття такого чоловічого і жіночого рольового набору вельми різниться серед регіонів світу. Найбільшою мірою традиційні ролі відкидаються мешканцями Північної Америки, Західної Європи та Латинської Америки. Жінки загалом, а особливо молодші 25 років сильніше, ніж чоловіки виявляють неприйняття традиційних ролей.

Україна давно вже належить до країн, де стимулюється і схвалюється заняття  жінок оплачуваними видами діяльності. Хоча в суспільній свідомості за жінкою не в корінився образ працівниці і політичного лідера, а продовжує  домінувати образ матері-доглядальниці, виховательки і домогосподарки. Тобто  від жінки, на відміну від чоловіка, суспільство очікує одночасного  виконання двох соціальних, часом  важко сумісних, навіть конфліктних  ролей матері і годувальниці, проте, роблячи відчутний наголос саме на ролі матері-виховательки, вважаючи, що саме це є найнеобхіднішою сферою соціальної самореалізації жінки. Інакше як повноцінна людська істота вона не відбудеться. Як і в інших регіонах світу, в Україні найменш патріархальними  і традиційними є погляди молодих  жінок. Саме вони найчастіше є носіями  демократичного гендерного світогляду, заперечуючи дискримінаційне ставлення до жінок у сім'ї, на ринку праці та у сфері розподілу політичної влади.

3.2 Проблеми жіночого руху України та основні механізми їх вирішення

Констатуючи факт реального впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом «спроб та помилок». У таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця  в українському соціумі та об’єктивної  оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові.

Однією з найсерйозніших проблем  жіночого руху взагалі є подолання  заангажованості українського суспільства  на звичні стереотипи, традиційні забобони, за якими ігнорується особистісне  життя жінки-людини, а соціальна  роль її зводиться тільки до обслуговування чоловічої частини населення  та родини. Декретами, постановами їх не ліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи практику жіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька самооцінка жінок з елементами низької поваги до жіночої особистості. Більшість жінок не здатні ще фіксувати проблему нерівності за ознакою статі та патріархатної домінації, а тому не здійснюють спроби їй протистояти[38,71].

Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне  складне соціально-економічне становище, в якому перебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок  можливості та бажання займатися  громадською діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни – безпосередньо  на службі чи виробництві і вдома. Причому «друга зміна», тобто домашня  робота, набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я і терпіння.

Третьою важливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві  сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.

Четверта проблема – є недостатня поінформованість суспільства про  жіночий рух в Україні. Діяльність жіночих організацій, врешті, як і  багатьох інших об’єднань “третього  сектору”, знаходиться поза зоною  інтересу і уваги засобів масової  інформації. ЗМІ не пропагують ні цілей, ні досягнень жіночих неурядових організацій, що зменшує їх шанси  отримати схвалення з боку громадськості, яке саме по собі є позитивною цінністю. Може тому жіночі організації прагнуть створити власний інформаційний  простір. Але для підключення  до комп’ютерних мереж у багатьох, особливо молодих, об’єднань поки що немає фінансових ресурсів. Крім суто жіночих традиційних видань, усі  інші друковані засоби масової інформації практично не висвітлюють питань, пов’язаних із жіночим рухом. Низький  рівень інформованості населення про  діяльність жіночих організацій  засвідчують і соціологічні дослідження. Так, за даними моніторингу громадської  думки населення України, проведеного  у вересні 1997 р. Українським інститутом соціальних досліджень при безпосередній  підтримці програми “Гендер у  розвитку” на запитання «Чи знаєте Ви про існування яких-небудь жіночих  організацій та про їх діяльність?»  позитивну відповідь дали 46 відсотків  опитаних чоловіків та 50 відсотків  жінок. Слід зазначити, що майже половина респондентів узагалі нічого не знають про існування жіночих організацій  в Україні. Зовсім незначним є  відсоток респондентів (як жінок, так  і чоловіків), які стверджують, що «беруть участь» або «іноді відвідують»  заходи, які проводять жіночі організації. Лише кілька опитаних спромоглися назвати  конкретні жіночі організації, які  діють в Україні – Союз Українок, Жінки України та Жіноча громада[7,35-37].

П’ятою проблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним  змістом, формування у населення  гендерної культури взаємовідносин, визнання гендерних досліджень як галузі наукових досліджень, розроблення фундаментальних  наукових праць, утвердження гендерних  навчальних курсів в школах і вищих  учбових закладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя жіночого руху як суспільного явища, спрямованого на творення нової культури, на розвиток гендерної демократії.

Осмислення реального стану  справ у жіночому русі та бажання  утвердження нового змісту соціальної ролі жінки і чоловіка створюють  ґрунт, на якому утвердиться жіночий  рух України як важливий чинник гендерної  демократії в українському громадянському суспільстві, в європейському та світовому співтоваристві. Цьому сприятимуть також вдосконалення політичних, правових і державних механізмів сприяння та утвердження гендерної демократії в країні.

І щоб вирішити ці проблеми  потрібно вирішити наступні завдання. Які ж це завдання? На мій погляд, їх варто поділити на дві групи.

1. До першої відносяться завдання, розраховані на перспективу. Вони є тими самими, що й у жіночих рухів будь-якої країни:

• у галузі політики — це досягнення паритетної демократії як засобу створення соціального середовища, однаково сприятливого для життя та самореалізації як жінок, так і чоловіків;

• у галузі культури — це радикальна зміни парадигми відносин між статями в сім’ї та усіх інших сферах суспільного життя.

2. Друга група завдань стосується теперішнього етапу розвитку жіночого руху в Україні. На ньому потрібно:

• визначитись, який шлях приведе до утвердження паритетної демократії та подолання стереотипів патріархальності у суспільній  свідомості;
• узгодити його з діями, які уже сьогодні мають виправляти ситуацію з нерівністю прав та можливостей жінок[50,160-167].

Виходячи з наведеного раніше аналізу причин, що обумовили  теперішній стан з недопредставленістю жінок на владних поверхах суспільної піраміди, ці дії, на мій погляд, повинні бути зорієнтовані на створення  потужного прошарку  під- еліти, з якого рекрутуються  особи на найвищі державні та інші керівні посади.Для цього потрібно :

• Формувати по-громадянському зрілих та політично підготовлених жінок через мережу громадських організацій: жіночих і звичайних.
• Активно захищати права та інтереси жінок; виступати проти фактів відкритої і прихованої дискримінації; формувати анти-дискримінаційну незалежну та достатньо бойову громадську думку; забезпечувати, в такий спосіб, нормальний процес будівництва кар’єри жінками в усіх сферах суспільного життя, приділяючи особливу увагу просуванню жінок на по щаблях адміністративної та та політичної драбини.
• Налагоджувати співпрацю громадських жіночих організацій і політичних партій, близьких за своїм розумінням суспільних проблем та шляхів їх розв’язання, розширюючи участь жінок у роботі партій. Потрібно прагнути, щоб жінки — на індивідуальній основі — частіше ставали активними членами партій і впливали на вироблення їхніх політичних платформ, а не лише брали участь у виборах.¹
• І через партії, і поза ними домогтися, щоб під час виборів в кандидати балотувались усі найбільш підготовлені та політично грамотні жінки, які бажають робити політичну кар’єру і можуть після обрання представляти інтереси жіноцтва та громадських об’єднань, що їх висунули[49,30-39].

Отже, на питання: ”яким може бути механізм реалізації рівних прав та рівних можливостей жінок?”, ми можемо відповісти, що він має включати в себе 1. усі способи громадсько-політичної діяльності жінок та 2. усі заходи, що сприяють розширенню можливостей такої діяльності. Перший пункт звернений до самих жінок, до їх здатності і схильності до самоорганізації та активного суспільного самовираження, а другий — до владних структур і до суспільства в цілому (у тому числі й до тих жінок, які поки що не належать до числа зацікавлених суспільними справами громадян), які мають збагнути, як багато втрачає держава, якщо в ній немає належних умов для рівного, рівновартісного і повноцінного самовиразу половини нації; коли ця половина, замість того, щоб знайти себе у тих сферах діяльності, де вона може якнайкраще самовиявитись та принести найбільше користі суспільству, за старою патріархальною традицією або через крайню економічну нужденність вимушено займається так званою жіночою роботою: пере, миє, варить, прибирає, обробляє самотужки город, а тепер ще й додалося — торгує, щоб сім’я могла якось вижити[4,40-60].

        Суспільство, що перебуває в такій глибокій кризі, у якій є нині Україна, не може не відчувати потреби у примноженні внеску жінок у вирішення загальносуспільних проблем. Воно просто вимушене сприяти ширшій залученості жінок до всіх форм громадської та політичної активності і задля цього має зробити наступне:

• Домогтися полегшення побуту і покращення матеріального становища сімей (зменшення тягара побутової завантаженості обох статей, але в першу чергу жінки, бо вона сьогодні на своїх плечах несе основний тягар сімейних проблем). Сюди входить, окрім іншого, покращення охорони здоров’я, вдосконалення громадських форм виховання і догляду дітей в дитячих садках, освітнього та виховного процесу в школах. 
• Крок за кроком долати стереотипи патріархального суспільства щодо “нормального” розподілу сімейних та суспільних функцій, видів творчої та рутинної побутової роботи за статевою ознакою; сприяти утвердженню рівномірного розподілу сімейних обов’язків між подружжям як норми суспільного життя, розуміючи, що зміна культурних стереотипів є справою не одного десятиліття та що вона вимагає змін в усьому процесі соціалізації особи — починаючи від сім’ї і закінчуючи стосунками в професійному та громадському середовищі. Тепер є модне слово “парадигма” — взірець, модель сприйняття якогось явища. Можемо говорити про необхідність зміни парадигми становища жінки та її ролі в суспільстві. Завдання полягає в тому, щоб порвати з пануючою парадигмою, яка належить минулому (бо сформувалась у традиційному, застиглому суспільству зі статичним розподілом суспільних ролей за статями, станами і навіть етносами) замінивши іншою її, сучасною динамічною моделлю, що базується на принципі рівності усіх людей, їх права на вибір та особисту свободу.
• Усувати будь-які, як явні, так і приховані форми дискримінації жінок — на роботі, в житті і політиці; використовувати правові та  організаційно-політичні  заходи для забезпечення рівного доступу жінок до процесу прийняття рішень. Адже в конституціях усіх демократичних держав мовиться про створення рівних можливостей для самореалізації (в усіх сферах, у тому числі й у політиці) кожного індивіда, незалежно від віку, статі, етнічної, класової чи іншої групової приналежності.