Соціологія релігії Макса Вебера

Теоретичні позиції Вебера при цьому мають явно виражену конфліктну спрямованість. Видатний дослідник творчості Вебера Р. Бендікс стверджує, що вихідна позиція Вебера полягає в тому, що будь-яке суспільство можна зрозуміти як складається з позитивно і негативно привілейованих статусних груп, які стурбовані перш за все тим, щоб зберегти в незмінності чи зміцнити вплив нині сформованого «стилю життя »шляхом встановлення соціальної дистанції й винятковості, з одного боку, та монополізації економічних можливостей - з іншого. Щоб розібратися в стабільності і динаміку якого-небудь суспільства, ми повинні спробувати зрозуміти зусилля цих груп у їх співвідношенні з ідеями та цінностями, поширеними в суспільстві. Ми повинні вибрати й інший шлях дослідження: знайти для кожної ідеї або цінності ті статусні групи, матеріальний і ідеальний спосіб життя яких усталюються завдяки цим цінностям та ідеям [4, с.229].

Таким чином, Вебер підходить до вивчення релігійних ідей з точки зору їх ставлення до колективних дій і перш за все з точки зору вивчення тих соціальних процесів, завдяки яким прозріння і натхнення декількох стає переконанням багатьох людей. Він вважає, що кожна соціальна група характеризується схильністю до ідей певного напрямку, відповідним їх способу життя: селяни схильні до поклоніння природі і магії, християнське благочестя представляє собою типовий феномен міської буржуазної культури, військова аристократія, як і інші політично домінуючі групи, має специфічний почуттям честі, яке несумісне з ідеалізацією смирення і т. д.

Обидві лінії дослідницької діяльності мають у своїй підставі загальне припущення, яке у тому, що суспільство є сукупністю статусних груп, ідеї та інтереси яких у якійсь частині розходяться, а в якійсь частині збігаються. При цьому розбіжність ідей та інтересів є реакцією на розбіжність статусних ситуацій, а перехрещення або збіг їхніх ідей та інтересів може бути пояснено при вивченні минулих конфліктів та способів їх вирішення, які втілилися в сформованих формах панування і згоди.

Розуміння суспільства як деякого балансу протиборчих сил дає ключ до розуміння того, чому Вебер відмовляється від спроб розглядати соціальні структури як чогось цілого. Соціологія, з його точки зору, це вивчення свідомої поведінки індивідуумів в суспільстві, а такі колективні утворення, як держава, нація, сім'я, не «діють», не «підтримують себе» і не «функціонують». Між індивідуумами існує важливий зв'язок, яка може сприяти стабілізації суспільства. Дія кожної людини орієнтоване на дії інших і люди надають специфічну цінність тим колективним утворенням, в яких вони беруть участь. Але це не означає, що ці колективності існують у вигляді деяких целостностей вищого порядку.

З точки зору Вебера суспільство - це арена дії борються між собою статусних груп, кожна з яких має свої власні економічні інтереси, амбіції, розуміння світу й інших людей. Він використовує цей підхід при аналізі земельної аристократії, піднімається буржуазії, бюрократії та робочого класу в імперської Німеччини. Той же підхід використовується і в порівняльних дослідженнях релігії. Успіх кожної зі світових релігій з'явився результатом тривалої боротьби. Кожна з лідируючих статусних груп зустрічала опір однієї або кількох груп, які переслідували свої матеріальні і ідеальні інтереси в ім'я збереження і утвердження винятковості та привілейованості їх власного «стилю життя». Конфуціанські вчені повинні були боротися з магією, містикою таоїзм і з буддистськими ченцями; брахмани-хіндуісти з домаганнями кшатріїв, з буддизмом і джайнізм, так само як і з різними неортодоксальними напрямками всередині брахманізму; іудейські пророки вели боротьбу з величезним числом царських пророків, оракулів і з різними групами Левитів [15, c.176].

Увага до постійної боротьби між різними соціальними групами було серцевиною веберовского світогляду. Він повністю віддавав собі звіт в тому, що певні конфлікти, в основі яких лежить протистояння кінцевих цінностей, не можуть бути усунені ніякої аргументацією або роз'ясненням позицій. Його дослідження в галузі соціології релігії емпірично підтверджують цю точку зору. Конфуціанство, брахманізм та іудейська релігія - абсолютно несумісні один з одним у світоглядному сенсі. Людина не може послідовно відстоювати відразу дві з цих систем вірування і дії.

Але, з іншого боку, це аж ніяк не означає, що суспільство характеризується постійною нестабільністю. У своїх дослідженнях Китаю та Індії Вебер показав, що статусні групи в особі конфуціанських учених чи брахманів стають «носіями культури». Це означає, що їхній спосіб життя сприяє стабільності суспільства. Як би не були умовні відповідні погляди, але якщо вони отримують підтримку з боку пануючої в суспільстві групи, то вони приймаються як само собою зрозуміла позиція, яка санкціонує схвалення і несхвалення тих або інших дій і висловлювань. У дослідженні стародавнього іудаїзму Вебер розкриває роль релігійного інноваторства. Саме тут він з'ясовує, яким чином натхнення окремих людей стає домінуючою орієнтацією рабинів після результату, єврейського народу в цілому і при деякій зміні форми підставою Західної цивілізації [18, c.154].

Отже, проблема конфлікту в соціології релігії, перш за все була світоглядно – ціннісною установкою, яка закріплювала відповідні типи релігійного світогляду. У дослідженнях релігійних систем стародавніх Китаю, Індії, Ізраїлю Вебер переважне увагу звертає на проблему співвідношення релігійних вірувань і статусних та владних привілеїв (позитивного і негативного характеру) груп, що складають суспільство. Крім того, він аналізував діяльність лідерів відповідних релігійних рухів, які сформулювали ідейний ядро відповідних світових релігій.

З точки зору Вебера, світоглядні установки світових релігій створені цілком певними соціальними групами, які займали чітко зазначений соціальний стан і володіли відповідним статусом в суспільстві.

Теоретичні позиції Вебера при цьому мають явно виражену конфліктну спрямованість. Таким чином, Вебер підходить до вивчення релігійних ідей з точки зору їх ставлення до колективних дій і перш за все з точки зору вивчення тих соціальних процесів, завдяки яким прозріння і натхнення декількох стає переконанням багатьох людей. Він вважає, що кожна соціальна група характеризується схильністю до ідей певного напрямку, відповідним їх способу життя

РОЗДІЛ 3. СОЦІОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ РЕЛІГІЇ М. ВЕБЕРОМ

          3.1 "Протестантська етика і дух капіталізму"

Публікація  «Протестантської етики»  викликала гостру дискусію;  у бік автора було спрямовано чимало критичних зауважень.  М.  Вебер сам узяв участь у цій дискусії, пояснюючи і уточнюючи окремі свої тези і спростовуючи несправедливі,  на його погляд,  критичні закиди. Водночас він став учасником дослідження професійних орієнтацій і професійної адаптації робітників у різних галузях важкої промисловості,  яке здійснювала німецька «Спілка соціальної політики».  Разом з її головою,  відомим економістом Т. Шмоллером і своїм братом Альфредом М.  Вебер розробляє програму та методику дослідження.  Передбачалося,  зокрема,  вивчити вплив капіталовкладень у різні галузі промисловості і обігу капіталу в них на зміни у професійній структурі робітничого класу і професійних та  «людських» якостях робітників,  а також пояснити явища,  пов’язані з негативним впливом рівня професійної кваліфікації робітників на технічний прогрес в окремих галузях промисловості.  Досліджуючи цю проблематику,  М.  Вебер звертається до новітніх здобутків психології, фізіології, антропології, тривалий час перебуває безпосередньо на виробництві.  Написана ним на матеріалі цих досліджень праця «До психофізіології індустріальної праці» (1910)  поклала початок розвитку соціології праці у Німеччині [2, c.158].

Над рукописом  «Протестантська етика і дух капіталізму»  М.  Вебер працював протягом 1903 — 1904  років.  Такі досить стислі строки певною мірою зумовлені прагненням «підготувати», як він сам говорив, часопис «Архів соціальних наук і соціальної політики»,  у якому двома поданнями було надруковано цю працю.  Безпосереднім поштовхом до її написання стало знайомство М.  Вебера з опрацьованим його учнем М.  Оффенбахером статистичним матеріалом,  який свідчив про перевагу протестантів серед баденських фінансистів,  підприємців та кваліфікованого робітництва.  Дані освітньої статистики Бадена,  Баварії,  Вютемберга,  Рейнських земель і Угорщини також говорили про те,  що число осіб протестантського віросповідання серед тих, хто отримав вищу і середню технічну освіту, значно більше, ніж число католиків та представників інших конфесій.

Вчений надав цим фактам принципового значення. Зіставивши їх із своїми особистими спостереженнями під час вивчення становища сільськогосподарських робітників у Східній Пруссії, М. Вебер висунув кілька гіпотез щодо причин,  які спонукають протестантів надавати більшого,  порівняно з католиками, значення таким фактам,  як рівень своєї професійної кваліфікації,  рівень заробітку і соціальний статус у цілому.  Найбільш переконливим йому видалось припущення щодо існування певної внутрішньої «вибіркової спорідненості»  між догматичними засадами протестантизму (особливо його аскетичних різновидів)  і тим,  що Веберів колега і опонент,  відомий економіст В. Зомбарт, називав «духом капіталізму» [9, c.265].

Не буде перебільшенням сказати,  що якраз В.  Зомбарт був,  поряд із Г. Зіммелем, одним з найближчих ідейних попередників автора  «Протестантської етики».  Саме він висунув і обґрунтував концепцію капіталізму як системи господарювання, яка ґрунтується на прибутковості і економічному раціоналізмі,  тобто доцільності, планомірності і обліку. «Капіталізм, — писав В. Зомбарт, — виріс з глибин європейської душі». Це трапилось тоді, коли притаманне новоєвропейській людині прагнення до діяльності, до влади і багатства злилося воєдино з прагненням до порядку і організованості. Погоджуючись із деякими висновками В.  Зомбарта і Г.  Зіммеля,  автор «Протестантської етики»  більшої ваги надавав питанню про специфіку того типу капіталістичних відносин,  які утвердились у господарському життірозвинених країн Заходу. Це відносини, в рамках яких господарська поведінка власників засобів виробництва орієнтована не на задоволення їх традиційних потреб,  а на одержання прибутку,  на збагачення —  однак на збагачення шляхом раціональної організації виробництва й мінімізації непродуктивних затрат.  Сучасне капіталістичне підприємство ґрунтується на засадах рентабельності,  уявлення про яку відсутнє як у традиційному селянському господарстві, так і в  «капіталізмові» колонізаторів, авантюристів, завойовників і т.  п. «Духом»  же сучасного капіталізму М.  Вебер називає певний,  як сказали б сьогодні, «менталітет»,  коли люди цілеспрямовано прагнуть до збагачення в рамках своєї професійної діяльності,  водночас свідомо обмежуючи себе у витратах на споживання і надаючи, знову ж таки цілком свідомо, своєму способові життя певних аскетичних рис. Люди з такою ментальністю здатні без особливих внутрішніх труднощів адаптуватись до вимог капіталізму як раціонально діючої економічної системи; з іншого боку, сама ця система швидко впроваджується і ефективно функціонує там, де такий менталітет набув масового поширення.  У протилежному ж випадку розвиток «раціонального капіталізму» наштовхується на серйозні психологічні перепони, пов’язані з невмінням чи небажанням людей «раціонально» перебудувати свою економічну поведінку і, до деякої міри, весь життєвий уклад [20, c.93].

Таким чином  «протестантська етика», «дух капіталізму»  і сам капіталізм як економічна система виступають, за М.  Вебером,  як явища  «вибірково споріднені».  Це означає,  що між ними можна віднайти певну смислову адекватність — що не дає, водночас, підстав розглядати їх як ланки причинно - наслідкових зв’язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки.  Кожне із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку.  Флоренція доби Відродження,  підкреслював М.  Вебер,  була центром тодішнього капіталістичного розвитку, ринком грошей і капіталів усіх великих держав того часу —  однак її життя ще не було пройняте духом капіталізму.  Водночас цей дух панував серед жителів провінції Пенсільванії XVIII ст., де не було ні скільки-небудь значної промисловості, ні великих банків. Схилившись на бік Реформації,  населення багатих західноєвропейських міст відчуло не знану раніше  «духовну тиранію» —  однак терпіло її,  не зменшуючи свого прагнення до нагромадження капіталів, і т. ін.  Зрозуміло, що відому тезу про «надбудову як відображення базису»  М.  Вебер розглядав як надто сильне спрощення неймовірно складних взаємозв’язків між матеріальними і духовними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками історичного розвитку [6, c.112].

Праця М. Вебера спрямована не на обґрунтування того чи іншого варіанта філософії історії,  а на розв’язання чисто емпіричної проблеми —  пояснення механізмів впливу релігійних мотивацій особистості на її економічну поведінку.  Визначаючи глибоку внутрішню несумісність між економічним раціоналізмом і відверто ірраціональними мотивами поведінки людини, яка прагне потойбічного спасіння, дослідник на основі фактичного документального матеріалу показує, як внутрішня логіка розвитку аскетичного протестантизму —  зокрема його вчення про предестинацію —  стимулювала формування уявлень про професійне покликання і професійну самореалізацію,  під впливом яких складався новий стиль життєвої поведінки економічно активних верств населення.  Протестантська етика не була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної системи,  вона її не творила і не могла створити;  однак вироблені ідеологами Реформації нові цінності сприяли  «прориву»  системи традиціоналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників.  А це, зі свого боку, сприяло утвердженню у масовій свідомості нових,  відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну та ін., без яких неможливе нормальне функціонування сучасних економічних інститутів.

Не забуваймо і про те, що у  «Протестантській етиці» йдеться насамперед про релігійний,  духовний родовід капіталістичної економіки,  про її давні і сьогодні вже ґрунтовно призабуті корені. У міру того, як ця економічна система утверджувала себе,  ці корені поступово відмирали і сама пам’ять про них пригасла.  Сучасне господарське життя,  писав М.  Вебер на початку нашого сторіччя, як і вся сучасна культура, вже дуже далеко відійшли від духу аскези.  Вони,  як правило,  відверто орієнтовані на зовнішні світські блага,  і лише уявлення про  «професійний обов’язок»  несе на собі певний відблиск давніх релігійних ідей. Варто згадати також і ту обставину, що пуританська система цінностей,  найбільш адекватна духові капіталізму,  сама по собі вельми неоднозначна, і пряме наслідування її може привести до висновків,  які важко узгодити з гуманністю. М. Вебер і не приховує цієї обставини, тому його окремі репліки на адресу капіталізму не поступаються у своїй гостроті Марксовим.  Однак не забуваймо й того трагічного досвіду нашого сторіччя,  який показав,  що спроби насильницьким шляхом  «відмінити»  капіталізм чи якось його «обійти» ведуть до наслідків устократ жахливіших, аніж ті, про які вели мову К. Маркс і М. Вебер [16, с.61].