Соціологія релігії Макса Вебера

У ряді своїх пізніших Праць М. Вебер ставив за мету глибше вивчити ті причини,  внаслідок яких вчення про світську раціональну аскезу змогло виникнути саме в рамках західного християнства. Він доходить висновку, що це пов’язано з певними особливостями самої Християнської релігії та специфікою її вкорінення у господарське і культурне життя Заходу. Кожна із впливових світових релігій, до числа яких належить і християнство, має своїй специфічну господарську етику — систему приписів, які визначають ставлення віруючого до праці,  матеріальних цінностей,  багатства і т.  ін.  Зміст таких приписів, як правило, має аскетичне спрямування. Кожна зі світових релігій визнає, що порівняно з Божою досконалістю світ завжди недосконалий,  тому поведінка того,  хто прагне спасіння,  повинна якоюсь мірою бути,  як кажуть,  «не від світу цього». Кожна зі світових релігій на свій лад встановлює напрямок і міру такого дистанціювання від світу. Певну роль тут відіграє і такий фактор,  як соціальна позиція носіїв того чи іншого віровчення — тих, серед кого воно найбільш поширене. У зв’язку з цим М. Вебер вбачав принципову різницю між господарською етикою християнства іудаїзму —  з одного боку,  і відповідними приписами конфуціанства,  індуїзму та буддизму — з іншого.  При всіх досить глибоких відмінностях у характері віровчення і культу три вищезгадані релігії мають певну спільну рису:  їх аскетизм має пасивно-споглядальний характер.  Конфуціанство — це станова етика  «літераторів»,  високоосвічених імператорських чиновників,  що з погордою ставилися до простого люду.  Це етика  «порядку»,  пристосування до існуючої системи соціальних взаємин.  «Релігією інтелектуалів» називає М. Вебер й індуїзм, підкреслюючи водночас,  що на відміну від конфуціанців індуїсти не прагнуть до осягнення державних посад, а утворюють спадкоємну касту «фахівців з особистих і обрядових справ»  —  касту,  яка здійснює значний вплив на суспільне життя,  сприяючи закріпленню існуючих порядків.  Буддизм же,  який виник дещо пізніше,  був рухом жебруючих ченців, які пропагували аскетичний спосіб життя і прагнули взагалі не втручатися у світські справи. Таким чином, господарську етику трьох вищезгаданих релігій можна відповідно до її спрямованості назвати етикою пристосування до світу  (конфуціанство) або етикою втечі від світу  (індуїзм та,  особливо,  буддизм).  В останньому випадку ставлення релігії до всякої господарської діяльності може набирати відверто негативного характеру.  Принципово іншою була етична позиція щодо господарства і взагалі усього світського життя,  що її містили священні книги раннього іудаїзму та християнства.  Останнє виникло як релігія мандрівних ремісників,  ставши пізніше  «специфічно світською,  бюргерською релігією».  В силу ряду специфічних обставин носії цих двох релігій виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ,  аби поліпшити його,  і тому вважали за допустиме активно і водночас раціонально діяти у найрізноманітніших сферах — господарській, політичній, культурній і т. ін. Така раціонально-активістська установка властива також мусульманству,  однак тут вона не набула повного розвитку.  Християнська ідея раціонального  «поліпшення світу»,  потрапивши на сприятливий ґрунт західноєвропейської бюргерської культури,  стала могутнім інноваційним чинником.  Певне значення тут мала також і та обставина,  що етичні норми Старого і Нового Заповіту викладені у простій,  образній, приступній для масового сприйняття літературній формі. «Хоча кожна дитина легко зрозуміє зміст гомерівського епосу чи основні події  «Махабхарати», все ж етичні системи, Що їх містять антична міфологія, «Бхагавадгіта» чи вчення Будди,  не такі вже й прості для розуміння.  Натомість  «той етичний,  а також прагматично-космологічний раціоналізм,  що його містить давньоєврейське «Святе письмо»,  у принципі доступний для всіх...  Уявлення про трансцендентного монотеїстичного Бога, котрий править світом то як цар, то як батько, котрий буває ласкавим і буває суворим, котрий любить свій народ, але може і жорстоко його карати,  котрий дозволяє ублажнювати себе молитвою і діями у відповідності з його вказівками —  це та конструкція,  яка дає чітке раціональне тлумачення світу, доступне водночас розумінню простих людей і навіть дітей» . Таким чином, шляхом порівняльно-історичного аналізу господарської етики світових релігій М. Вебер підтвердив і поглибив висновки «Протестантської етики»  щодо стимулюючого,  або,  навпаки,  негативного впливу релігійних уявлень на економічну поведінку людей.  Він показав,  що духовні корені пуританської аскези сягають ще ветхозавітних часів,  коли давньопалестинські пророки обґрунтували і практично втілили в життя вимоги раціональної етики,котра вимагала не втечі від світу і не пристосування до його порядків,  а вселяла надію в майбутню радикальну зміну цих порядків і вимагала активно сприяти прискоренню цієї події.  Отже і тут релігійні уявлення стають чинником, який сприяє формуванню певної соціальної позиції — у даному випадку критичної щодо існуючого соціального ладу (ця проблема була всебічно досліджена колегою М. Вебера Е.  Трьольчем у його праці про соціальне вчення християнської церкви і християнських сект) [7, c.97].

Висновки  «Протестантської етики»  вже за життя М.  Вебера викликали жваву дискусію серед німецьких гуманітаріїв.  Завдяки Т.  Парсонсу,  який присвятив М. Веберові спеціальний розділ своєї праці  «Структура соціальної дії» (1937), а перед цим переклав  «Протестантську етику» англійською мовою (1930),  ідеї М.  Вебера здобули визнання в американській соціології —  насамперед серед прихильників функціоналізму та  «теорії конфлікту».  Веберівська праця стимулювала численні дослідження процесів раціоналізації у різних сферах суспільного життя і культури.  Соціологи  «франкфуртської школи»  зробили спробу віднайти спільні моменти між веберівською концепцією і психоаналізом,  зосередившись на вивченні впливу наслідківраціоналізації на процеси формування особистості в рамках європейської культурної традиції.  Вагомим доповненням до  «Протестантської етики»  стало фундаментальне дослідження Н. Еліасом довгострокових змін у поведінці вищих верств західного суспільства,  побудоване на аналізі численних літературних та історичних джерел .  Взагалі ж гострі суперечки на тему «раціональності»  і  «раціоналізації»  не вщухають у соціологічній,  культурологічній та філософській літературі ще й сьогодні.  Деякі сучасні автори, як наприклад М. Макіннон, розходяться з М. Вебером в оцінках змісту тих теологічних текстів — насамперед кальвіністських, —  які стали вихідним матеріалом для порівняння протестантської етики і  «духу» капіталізму. Протевисновки більшості дослідників у цілому свідчать на користь автора «Протестантської етики». Особливо зростає сьогодні дослідницький інтерес до тих проблем,  які підняті у веберівських працях з соціології конфуціанства,  індуїзму, буддизму, ісламу та іудаїзму. Зосередившись на аналізі відмінностей господарської етики аскетичного протестантизму від ортодоксальних католицьких поглядів на господарську поведінку людини,  М.  Вебер майже не торкався того,  як ставились до цих питань прихильники православ’я. Він мав намір всебічно вивчити господарську етику східного християнства,  однак передчасна смерть перешкодила йому це зробити.  Окремі побіжні зауваження,  які містяться у веберівських працях, свідчать про те,  що якоїсь суттєвої відмінності у цьому питанні між двома різновидами християнської ортодоксії він не вбачав, вважаючи їх позицію типово традиціоналістською.  В цілому ж православна антропологія далеко більш оптимістична, аніж кальвіністська. Тут більш акцентовані ті моменти, де йдеться про людину не як безнадійно гріховне створіння, а як об’єкт особливої ласки Божої, здатний навіть зрівнятися із самим Творцем  (ідея  «боголюдства»).  Однак оптимістичне розуміння людини не стало в рамках східної ортодоксії поштовхом до господарських і культурних перетворень насамперед тому, що православна аскеза мала містично-споглядальний характер і у цьому відношенні здебільшого все ж була аскезою «поза світом». Однак це питання не слід розуміти надто спрощено [12, c.184].

Отже, публікація  «Протестантської етики»  викликала гостру дискусію. М.  Вебер сам узяв участь у цій дискусії, пояснюючи і уточнюючи окремі свої тези і спростовуючи несправедливі,  на його погляд,  критичні закиди. «Протестантська етика і дух капіталі«протестантська етика», «дух капіталізму»  і сам капіталізм як економічна система виступають,  за М.  Вебером,   явища  «вибірково споріднені».  Це означає,  що між ними можна віднайти певну смислову адекватність — що не дає, водночас, підстав розглядати їх як ланки причинно - наслідкових зв’язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки.  Кожне із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку.  зму»  М.  Вебер працював протягом 1903 — 1904  років.

У  «Протестантській етиці» йдеться насамперед про релігійний,  духовний родовід капіталістичної економіки,  про її давні і сьогодні вже ґрунтовно призабуті корені.

 

 

 

 

 

 

  

 

   3.2 Проблема спасіння та шляхи її вирішення

          Проблема спасіння — одна з центральних у релігійній етиці. Шляхи розв'язання цієї проблеми усередині тієї чи іншої релігії у великій мірі визначають спосіб життя людей, що сповідують її. І тут Вебер аналізує релігійно-етичні установки в залежності від того, які шляхи спасіння вони припускають. Можливі, насамперед, два варіанти: спасіння людини через власну дію (у буддизмі), за допомогою посередника-спасителя (іудаїзм, християнство, іслам). У першому випадку методами порятунки є або ритуальні культові дії та церемонії, або дії соціальні (любов до ближнього, добродійність, турбота про близьких — у китайській релігії), або самовдосконалення. Що стосується другого випадку, тут також можливі кілька варіантів спасіння. Наприклад, спасіння через інституціоналізацію, тобто приналежність до церкви як умова спасіння. Це характерно для католицизму, православ'я. Інший варіант — спасіння через віру (іудаїзм, лютеранство). По-третє — спасіння через милість приречення (іслам, кальвінізм).

Вебер розрізняє шляхи спасіння, що залежать уже не стільки від виконання заповідей і від ритуальних дій віруючих, скільки від внутрішньої установки. Тут він також виявляє два різних типи: спасіння через активну етичну дію; через містичне споглядання.

У першому випадку віруючий усвідомлює себе як знаряддя божественної волі, а необхідною умовою етичного характеру його діяльності є аскеза. Причому можливі два варіанти: якщо метою є утеча від світу, тоді аскетизм є засіб звільнення від всіх кайданів, що зв'язують людину зі світом, якщо ж метою є перетворення світу, як це має місце в кальвінізмі, то аскеза служить цілям внутрішньо мирської економічної діяльності.

Другий шлях спасіння — споглядальний, і цей шлях має на меті досягнення стану містичного просвітління, спокою в божественному.

Католицизму, як традиційній формі релігійності, протиставляється протестантизм. Протестантизм, за Вебером, антитрадиційна релігія, що покладає на самого індивіда без посередників і без магічного елемента його спілкування з Богом. Традиціоналізм, а це, за Вебером, насамперед несамостійність індивіда і магізм, виступає як ірраціональний початок. Навпаки, антитрадиціоналізм, за Вебером, це звільнення від не прояснених свідомістю і розумом окремого індивіда елементів релігійності, у тому числі культово-зовнішньої сторони і від посередництва священства, що перетворює дію індивіда в раціонально-стичну. Звідси основна релігійна вимога полягає не в тому, щоб виконувати традиційні заповіді, а в тому, щоб здійснювати дії згідно з власним розумом, робити "добрі справи" [1, c.52].

Разом з тим у Вебера розум (раціональність) і добро (етичне) не були тотожними поняттями. Поняття раціонального й етичного виявилися такими, що збігаються тільки в одному відношенні, і такими, що розрізняються в іншому. А саме, вони збігалися тільки в тому плані, що етична установка також вимагала опосередкування через свідомість індивіда, як і раціональна. В іншому ж відношенні вони розійшлися. Ця розбіжність виявляється в тому, що раціональна дія може бути і не орієнтовано етичною, тобто не спрямована до блага інших індивідів, і, навпаки, етична дія може виявитися і нераціональною.

У такий спосіб можна виділити три основних моменти чи "центри", навколо яких концентрувалася веберівська думка:

1) "етика братерської любові" ("добро", "чиста суть");

2) звільнений від усяких цінностей і чисто функціональний "розум", формальна раціональність;

3) стихійно-екстатичний початок, харизма, основа магічних релігій (ірраціональна  сила, стихійна "міць").

           Зрозуміло, що всі ці три начала — ідеальні типи, які в емпіричній реальності у чистому вигляді не виступають. Примирення ворогуючих цінностей, за Вебером, неможливе. Він відзначає, що ніяке наукове мислення, ніякий філософський аналіз не зможуть знайти досить підстав для переваги однієї групи цінностей над іншою [14 с.203].

Отже, проблема спасіння — одна з центральних у релігійній етиці. Вебер розрізняє шляхи спасіння, також виявляє два різних типи: спасіння через активну етичну дію; через містичне споглядання. У першому випадку віруючий усвідомлює себе як знаряддя божественної волі, а необхідною умовою етичного характеру його діяльності є аскеза. Другий шлях порятунку — споглядальний, і цей шлях має на меті досягнення стану містичного просвітління, спокою в божественному.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Макс Вебер вніс істотний внесок у такі галузі соціального знання, як загальна соціологія, методологія соціального пізнання, політична соціологія, соціологія права, соціологія релігії, соціологія музики, економічна соціологія, теорія капіталізму. Свою концепцію Вебер називав " розуміючою  соціологією ". Соціологія аналізує соціальну дію і намагається пояснити його причину. Розуміння означає пізнання соціальної дії через його суб'єктивно котрого сенсу, тобто сенс, який вкладає в цю дію сам його суб'єкт. Тому в соціології знаходять своє відображення все різноманіття ідей і світоглядів, що регулюють людську діяльність, тобто все різноманіття людської культури.

М. Вебер виділяє чотири типи соціальної дії в порядку убування їх свідомості і осмисляемості: цілераціональний, ціннісно-раціональний, традиційний, афективний.

Соціологія релігії як наукова галузь виникла в середині XIX століття. Фундатором соціології релігії вважається М. Вебер. Теоретичними засадами його розуміння ролі релігії є концепція "про ідеальні типи соціальної дії", заперечення визначальної ролі економічного фактора, об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Проблема конфлікту в соціології релігії, перш за все була світоглядно – ціннісною установкою, яка закріплювала відповідні типи релігійного світогляду. У дослідженнях релігійних систем стародавніх Китаю, Індії, Ізраїлю Вебер переважне увагу звертає на проблему співвідношення релігійних вірувань і статусних та владних привілеїв (позитивного і негативного характеру) груп, що складають суспільство. Крім того, він аналізував діяльність лідерів відповідних релігійних рухів, які сформулювали ідейний ядро відповідних світових релігій.

З точки зору Вебера, світоглядні установки світових релігій створені цілком певними соціальними групами, які займали чітко зазначений соціальний стан і володіли відповідним статусом в суспільстві.

Теоретичні позиції Вебера при цьому мають явно виражену конфліктну спрямованість. Таким чином, Вебер підходить до вивчення релігійних ідей з точки зору їх ставлення до колективних дій і перш за все з точки зору вивчення тих соціальних процесів, завдяки яким прозріння і натхнення декількох стає переконанням багатьох людей. Він вважає, що кожна соціальна група характеризується схильністю до ідей певного напрямку, відповідним їх способу життя.

Публікація  «Протестантської етики»  викликала гостру дискусію. М.  Вебер сам узяв участь у цій дискусії, пояснюючи і уточнюючи окремі свої тези і спростовуючи несправедливі,  на його погляд,  критичні закиди. «Протестантська етика і дух капіталі«протестантська етика», «дух капіталізму»  і сам капіталізм як економічна система виступають,  за М.  Вебером,   явища  «вибірково споріднені».  Це означає,  що між ними можна віднайти певну смислову адекватність — що не дає, водночас, підстав розглядати їх як ланки причинно - наслідкових зв’язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки.  Кожне із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку.  зму»  М.  Вебер працював протягом 1903 — 1904  років.