Сучасні напрями зайнятості інвалідів

Соціальне забезпечення (соціальний захист) – система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо).

Кінцевою його метою є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної чи расової належності, можливостей вільно розвиватися, реалізувати свої здібності, а також запобігання соціальній напруженості, що виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю та виявляється у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між окремими групами населення [27].

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку відповідно до особливостей інвалідів.

Система соціального захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми) [21, с. 233].

Термін “реабілітація” стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності.

Реабілітація може включати заходи для забезпечення і відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального бмеження. Реабілітаційний процес не включає першої медичної допомоги. Він залучає широке коло заходів, програм і видів діяльності, починаючи від більш основної та загальної реабілітації і до дій спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад професійної реабілітації. Для інвалідів мають бути широко доступними різноманітні об’єкти загального користування: дороги, житлові будинки, комунальний транспорт, культурні, навчальні, медичні заклади, спортивні споруди.

Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями [5, С. 301-309].

Пенсії за інвалідністю – це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, що призначаються медичним органом на основі однієї з трьох груп інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату працездатності.

В основі пенсії за інвалідністю, на відміну від пенсії за віком, лежить чітко виражена непрацездатність громадянина. Для пенсійного забезпечення за інвалідністю правове значення також має причина інвалідності. Причинами інвалідності можуть бути загальне захворювання, трудове каліцтво або професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців – поранення, контузія, каліцтво або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті.

Законодавство передбачає два види пенсії з інвалідності в залежності від причин інвалідності:

- пенсії за інвалідністю внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання;

- пенсії за інвалідністю внаслідок загального захворювання, в тому числі не пов'язаного з роботою (наприклад інвалідність з дитинства).

Законодавством встановлені мінімальні і максимальні розміри пенсії за інвалідністю, вони залежать від причини інвалідності, а іноді й від умов праці.

Максимальна пенсія за інвалідністю не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на підземних роботах і роботах з особливо шкідливими й важкими умовами праці, чотирьох мінімальних пенсій за віком.

Щомісячна пенсія інвалідам встановлена у таких розмірах:

- інвалідам першої групи – 70% зарплати;

- інвалідам другої групи – 60 % зарплати;

- інвалідам третьої групи – 30 % зарплати.

Інвалідам працездатного віку призначається мінімальна пенсія у розмірі:

- інвалідам першої групи – 200% мінімальної пенсії за віком;

- інвалідам другої групи – 100% мінімальної пенсії за віком;

- інвалідам третьої групи – 50% мінімальної пенсії за віком.

Дітям – інвалідам призначається соціальна пенсія, що дорівнює мінімальній пенсії за віком.

При визначенні розміру пенсії враховується ступінь втрати працездатності, розмір попередньої заробітної плати, тривалість трудового стажу.

Пенсії за інвалідністю потерпілим від наслідків Чорнобильської катастрофи призначаються громадянам, інвалідність яких наступила внаслідок каліцтва або хвороби, отриманої внаслідок Чорнобильської катастрофи. Пенсії призначаються в підвищених розмірах.

Пенсії за інвалідністю аспірантам, студентам, ординаторам призначаються незалежно від того, працювали вони чи не працювали до навчання. Пенсії за інвалідністю призначаються і в тому випадку, якщо інвалідність наступила в зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням при проходженні виробничого навчання, практики або практичних занять.

Пенсії за інвалідністю при неповному стажі роботи призначаються тим працівникам, у яких відсутній необхідний для призначення повної пенсії за інвалідністю стаж роботи. У цьому випадку розмір пенсії визначається пропорційно стажу роботи, але не менш соціальної пенсії, встановленої за відповідною групою інвалідності.

Згідно з Законом України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам” право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства І і II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти - інваліди у віці до 16 років. Причина, група інвалідності, термін, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціапьної експертизи відповідно до законодавства України [8, С. 254-285].

Основним законом України із соціального захисту інвалідів є Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 12 березня 1991 р. № 875-12. Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами. У законі зазначається, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Групи інвалідності в Україні визначаються відповідно до Інструкції про встановлення груп інвалідності від 28 грудня 1991 р. № 16.01/20. Залежно від важкості інвалідності встановлюється перша, друга, третя група інвалідності. Питання про встановлення груп інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення ґрунтується на оцінюванні комплексу клінічних, психологічних, соціально-побутових і професійних факторів. При цьому враховуються: характер захворювання, ступінь порушення функцій, ефективність лікування і реабілітаційних заходів, стан компенсаторних механізмів, клінічний і трудовий прогноз, можливість соціальної адаптації, потреба в різних видах соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, професійна підготовка, вік та інші.

При винесенні рішення про інвалідність складається індивідуальна програма реабілітації, що передбачає послідовність з проведеними раніше медико-соціальними заходами, розглядається питання про потребу в різних видах реабілітації, соціально-побутових послуг, матеріальної допомоги.

Правові аспекти щодо освіти інвалідів містяться в Законах України “Про освіту”, “Про дошкільне виховання”, “Про загальну середню освіту” тощо. Законодавством України про працю передбачена система пільг для працюючих інвалідів, працівників, які мають дітей-інвалідів. Встановлення цих пільг спрямовано на створення умов для реалізації інвалідам повною мірою свого конституційного права на працю [17, с. 348].

Загальна кількість інвалідів в Україні станом на 1 січня 2010 року становила 2 639 001 особа, в тому числі:

- інвалідів І групи – 311 747 осіб;

- інвалідів ІІ групи – 1 070 820 осіб;

- нвалідів ІІІ групи – 1 091 070 осіб;

- дітей-інвалідів – 165 364 осіб.

Чисельність працюючих інвалідів станом на 01.10.10 становила 602 745 осіб (працює майже кожний другий інвалід працездатного віку або майже кожний четвертий інвалід від їх загальної кількості) [26].

ВРУ ухвалила Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зайнятості інвалідів”. Зокрема, законом внесено зміни до ст. 188-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з якими невиконання посадовою особою, яка користується правом приймати на роботу і звільняти з роботи, фізичною особою, яка використовує найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, ухилення від реєстрації або несвоєчасна реєстрація у відділенні Фонду соціального захисту інвалідів, неподання або несвоєчасне подання до відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів – тягнуть за собою накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Також законом внесено зміни до Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, згідно з якими, зокрема, інвалід реалізує своє право на працю шляхом безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, чи за сприяння територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах зайнятості населення та трудової міграції, або самостійно забезпечуючи себе роботою.

Підбір робочого місця (у тому числі шляхом розумного пристосування існуючого або створення нового робочого місця) здійснюється переважно підприємством, установою, організацією, фізичною особою, яка використовує найману працю, де (в якої) настала інвалідність, з урахуванням наявних у інваліда професійних навичок і знань, а також індивідуальної програми реабілітації.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти, створювати та розумно пристосовувати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, працевлаштовувати інвалідів на вакантні або створені та розумно пристосовані робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі на спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, звітувати відділенням Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, а в разі невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів сплачувати відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Згідно із законом, інваліди можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою [25].

Переліки професій, що враховують медичні показання та протипоказання за кожним видом і групою інвалідності, відповідно до яких здійснюється професійне навчання та працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, є застарілими. Незадовільним залишається кадрове забезпечення фахівцями з професійної реабілітації зазначених осіб.

Структура зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями за період з 1994 року істотно не змінювалася. Найбільша частина їх зайнята у сфері матеріального виробництва: у промисловості, сільському господарстві та будівництві, а також у невиробничих сферах – у системі охорони здоров'я та освіти. З числа зайнятих 39 % становлять жінки.

Створення і функціонування належної виробничої, соціальної та реабілітаційної інфраструктури громадських організацій інвалідів допоможе громадянам з обмеженими фізичними можливостями працевлаштуватися, пристосуватися до самостійного життя і за наявності державної підтримки відчувати себе корисними для суспільства [19].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ СТАНУ ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ В УКРАНІ

 

 

2.1. Форми захисту та напрями зайнятості найбільш вразливих верств населення

 

Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли максимального розміру, становище найбільш вразливих верств населення оцінюється як критичне. Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантної поведінки: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Росте кількість тяжких злочинів. Набувають поширення інфекційні та психічні захворювання. Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії.

Інтенсивність процесу розшарування суспільства веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, що є дуже небезпечним. У будь-якій країні завжди є найвразливіші соціальні групи, які потребують підвищеної уваги з боку суспільства та держави. Практика розвинених країн свідчить, що захист соціальне вразливого населення повинен бути пріоритетним напрямком соціальної політики держави.

Соціально-вразливі верстви населення – це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя [2, с. 201].