Екзистенційний дискурс буття людини

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….3-5

 

І Вивчення світу людини: естетичні засади реалізації. Теоретичні дослідження та рецепція української екзистенційної прози (твори В. Підмогильного)…………………………………………………………………..6

1.1 Українська екзистенцій на проза у європейському контексті…………………………………………………………………….…6-8

1.2 Філософсько-мистецькі  погляди В.Підмогильного (на матеріалі  новелістики письменника)…………………………………………………..8-10

1.3 Своєрідність зображення світу героїв В. Підмогильного-новеліста …………………………………………………………………….10-13

1.4 Життя як абсурд у творах Валер’яна Підмогильного………………………………………………………………..13-16

 

ІІ Екзистенційний дискурс буття людини…………………..........................17

2.1 Філософія  людської екзистенції в романі  «Місто»…………..17-20

2.2 Філософія жіночого існування в романі «Невеличка драма»………………………………………………………………………...20-21

2.3 Виокремлення  філософії екзистенціалізму «Повісті  без назви»…………………………………………………………………………….22

2.4 Герой та його оточення в зображенні В. Підмогильного (на матеріалі малої прози)……………………………………………………...23-27

2.5 Оповідання «Ваня» В. Підмогильного  у світлі екзистенційного сприйняття………………………………………………………………….27-28 

Висновки……………………………………………………………………..29-31

 

Список використаних джерел……………………………………………..32-33

Вступ

Актуальність теми дослідження. Творчість Валер’яна Підмогильного – помітне явище в історії української прози ХХ століття. Письменник-інтелектуал, вихований на кращих зразках національної та європейської класики поставив людину в центр своєї творчості. Недаремно Г.Костюк наголошував на тому, що «…за багатством суспільних подій свого часу він не загубив людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній складності».

У часи суспільно-історичних переломів та духовних стресів український прозаїк не міг оминути складних філософських проблем. Його творчість відзначалася філософською глибиною, зображенням психологічно-рельєфних характерів. Філософічність – характерна властивість прози письменника. Недаремно на сторінках більшості його творів згадуються імена  мислителів: Арістотеля, Гегеля, Eпікура, С.К’єркегора, Лао-Цзи, Ф.Ніцше, Платона, Руссо, Сократа, Г.Сковороди, А.Шопенгауера та ін. На філософські аспекти творів В.Підмогильного вказували такі літературознавці, як І.Михайленко, Г.Костюк, Ю.Шерех, М.Тарнавський, В.Мельник, В.Шевчук, Р.Мовчан,  Л.Коломієць, О.Гриценко, А.Матющенко та ін.

Твори В.Підмогильного «Місто», «Невеличка драма» «Повість без назви» займають особливе місце в художньому доробку прозаїка. Зрозуміло, що вони від першої своєї публікації й донині цікавили й цікавлять критиків та літературознавців.

Дослідження В.П., М.Доленго, П.Єфремова, С.Єфремова, П.Колесника, П.Лісового, І.Михайленка, А.Мотузки, М.Муся, Н.Ф., Л.Підгайного, М.Степняка, А.Хуторяна, М.Чиркова, Ф.Якубовського (20–30-ті роки); Ю.Бойка, З.Голубєвої, Г.Костюка, Ю.Шереха, (50–60–70-ті); М.Тарнавського,  В.Мельника, Р.Мовчан, В.Шевчука, Л.Коломієць, К.Фролової, Л.Сеника, О.Гриценка, В.Коцюка, С.Павличко, О.Ковальчука (80–90-ті) – яскраве тому свідчення.

Письменник зображав  людину, яка перебуває в складних стосунках із світом та оточенням. Намагаючись пізнати таємниці світу, розгадати одвічну загадку людини, а також осмислити її ідеали та прагнення, Валер’ян Підмогильний  створив героїв з різними ціннісними орієнтаціями в житті.

Український прозаїк намагався проникнути в глибинні процеси насамперед внутрішнього  життя особистості. Кожен з героїв – особлива точка зору на життя та призначення людини в ньому, це своєрідна грань у пізнанні дійсності. У поглядах та уявленнях героїв сконцентровані світоглядні шукання письменника-філософа Валер’яна Підмогильного.

Екзистенційний дискурс у творах письменника тісно пов’язаний з пильною увагою до внутрішнього світу особистості. В. Підмогильний зосереджує увагу на психіці персонажів. У статті про письменника С.Єфремов підкреслював, що «завдання його не висновки, а шлях до них, психіка сучасної людини, як вона є». На цій рисі прози В.Підмогильного наголошував і Ю.Лавріненко.

Український прозаїк використовував різні художні засоби для змалювання внутрішнього світу своїх героїв. Почуття, думки, дії, портретні деталі стають виразниками їхнього психологічного стану. Діалоги відіграють значну роль у розкритті духовного світу кожного з них, виступають важливим засобом характеристики. Адже глибини людської душі розкриваються в спілкуванні. І цим український письменник нагадує свого літературного вчителя Гі де Мопассана. Його герої теж дискутують, шукають, осмислюючи в такий спосіб важливі проблеми. Тому не випадково, що вчинки та погляди персонажів, їхні роздуми, висловлювання, оцінки тих чи інших подій та явищ найбільше цікавлять авторку дисертації. Крім цього, варто взяти до уваги, що характеристика одних персонажів іншими теж відіграє значну роль. Внутрішнє життя героїв В.Підмогильний майстерно розкриває через зовнішній стан: голос, вираз обличчя, ходу, мову. Про них  розповідають їхні речі та помешканя, в яких вони живуть.

Метою курсової роботи  виступає розгляд особливостей екзистенційного дискурсу творів Підмогильного.

Об’єктом дослідження є твори Валер’яна Підмогильного.

Предметом дослідження є екзистенцій ний дискурс творів, який відтворює концепцію життя та людини, екзистенціальні критерії людського буття, екзистенційні мотиви.

Поставлена мета зумовлює потребу розв’язання таких завдань:

– простежити зміни у світогляді, життєсприйманні персонажів під впливом пізнання себе, життя й людей у цьому житті;

– дослідити взаємозв’язок системи морально-етичних цінностей героїв на індивідуальному рівні та їх співвідношення із цінностями суспільними;

– розглянути важливе значення психологічних імпульсів й підсвідомості у мотивації вчинків героїв;

– розглянути особливості філософії екзистенціалізму, який є основою аналізу екзистенціального дискурсу;

– розкрити філософію екзистенції (на матеріалі творів Підмогильного);

Методи дослідження: системний, філософський, історико-соціальний та порівняльно-описовий аналіз.

Теоретико-методологічною основою є роботи вітчизняних та зарубіжних літературознавців, філософів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І Вивчення світу людини: естетичні засади реалізації. Теоретичні дослідження та рецепція української екзистенційної прози (твори В. Підмогильного)

1.1Українська екзистенцій на проза у європейському контексті

Екзистенціалізм – філософський напрямок, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX століття. Вважалося, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки. І не дивно, адже XX століття принесло людству дві світові війни, багато локальних конфліктів, революцій, переворотів, світову економічну кризу 1929–1933 років. Це все зробило актуальною проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності. Представники екзистенціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; нема людини, в чиїх сокровенних надрах не приховувалась би якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимсь таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовніш ні події, вони можуть їх поглибити і загострити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою індивідуальність, своє «я», свою екзистенцію. Філософія екзис тенціалізму – це філософія людського існування [11, 510].

Екзистенціалізм як філософська концепція та літературний напрям – одне з найбільш поширених явищ світового літературного процесу ХХ століття. Важко знайти письменника минулого століття, творчість якого не була б позначена впливом екзистенціалізму. І хоча апогеєм розвитку цього напряму вважаються 30-50-і рр., екзистенціальні ідеї відчутні вже у письменників кінця ХІХ ст., а особливо у 20-х рр. ХХ ст. – періоду розвитку літератури «втраченого покоління» [19, 134].

Українська література у зв’язку з ідеологічними заборонами та обмеженнями, які існували у період радяньщини, була, як відомо, відірвана від європейського культурного процесу, тому багато явищ доходили до нас із

великим запізненням. І все ж завжди знаходились проникливі митці, які внутрішнім чуттям вловлювали нові віяння і намагались передати їх у власній творчості, наражаючись при цьому на утиски з боку офіційної влади.

Дослідники схиляються до думки, що у середині 20-х років ХХ ст. визначальним стає модерністський експериментальний роман, схильний до жанрової «відкритості», «здатності до будь-яких модифікацій», котрий має низку означень, які доповнюють одне одного (філософський, екзистенційний, інтелектуальний, урбаністичний, любовний) [11, 346]. І саме творцю української інтелектуальної прози – В. Підмогильному притаманний екзистенціальний тип світовідчуття. У творчому доробку письменника чітко простежуються основні аспекти екзистенційної естетики: ясперівська теорія «межових ситуацій», бердяївська концепція самотності, сартрівська діалектика «Я» та «Іншого», тлумачення абсурдності людського існування А. Камю тощо, і це при тому, що пік популярності цього явища в Європі розпочався на десятиліття пізніше [9, 2].

Якщо поглянути на романи Підмогильного «Невеличка драма» та «Місто», то можна помітити, що спільною темою творів є проблема розчарування у розумі, проте у «Місті» вона звучить дещо віддалено, тоді як у «Невеличкій драмі» висувається на перше місце. Об’єктом зображення у романах є міське життя, а саме воно, на думку екзистенціалістів, уособлює абсурд буття. У «Місті» В. Підмогильний акцентує увагу на сприйманні світу як абсурдної комедії, де все довкола є зайвою декорацією. У тексті роману цей мотив найкраще реалізується крізь відчуття головного героя: «Край кручі

стоячи, він почував страшну зумовленість життя, що полишає людині так маловибору… дитяча гра в Панаса, де одного, що з зав’язаними очима, ціла юрба жартунів смикає звідусюди, не даючись в руки, ставала йому символом, повним найглибшого змісту, втіленням основного становища людини на землі» [20, 367]. Ще однією спільною рисою двох згаданих романів В. Підмогильного є просторова організація творів, котра знову ж таки покликана підкреслити мотив абсурдності та обмеженості. У «Місті» знаходимо протистояння двох планів: багатолюдного міста та обмеженого простору кімнати головного героя.

Бажання Степана перетворити свою оселю на острівець спасіння від метушні і суєти зазнає поразки, герой усвідомлює, що зовнішній спокій – ніщо у порівнянні з боротьбою, котра присутня у душі. На відміну від Степана, Марта – героїня «Невеличкої драми», переносить шум та неспокій міста у свою оселю. Практично усі центральні сцени роману відбуваються у замкненому просторі її маленької комунальної кімнати. Вона зовсім позбавлена особистого простору, все, що відбувається у її житті, нероздільно пов’язано з суєтою та непотрібною метушнею. Така художня щільність простору роману дає письменнику можливість дослідити найдрібніші коливання людської душі. Ю. Шерех, у свою чергу, називає «Невеличку драму» «перед-екзистенційним твором», порівнюючи з «Нудотою» Сартра [24, 340].

Валер’ян Підмогильний використовував ідеї екзистенціалізму інтуїтивно, не стараючись при цьому виокремити філософське підґрунтя своїх творів.

 

1.2 Філософсько-мистецькі погляди В.Підмогильного (на матеріалі новелістики письменника)

Перекладаючи французьких митців (Вольтер, Дідро, Руссо, Мопассан, Франс та ін.), В. Підмогильний не тільки критично осмислював художні набутки, а й поступово вибудовував концепцію власного світобачення і мистецької техніки. У новелістиці В. Підмогильного відчутні елементи німецького песимізму, зокрема теорій А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Проголошена Ф.Ніцше ідея смерті Бога як морального абсолюту, як генеруючого начала високої людської гідності та єдності моралі-свідомості-діяльності не могла не зацікавити В. Підмогильного, підтвердженням чого можуть бути такі твори, як «Старець», «Собака», «В епідемічному бараці».

Ніцшеанський ракурс дослідження письменником певних політико-культурних і соціально-духовних проблем 20-х років поєднувався з теоретичними засадами інших філософських шкіл, зокрема фрейдизмом. Таке поєднання найбільш очевидне в новелі «З життя будинку» (1933) та в «Повісті без назви» (1934). Валер’ян Підмогильний був переконаний, що справжнє мистецтво зобов’язане не просто стояти «на варті страждання», а боронити світ, захищати людину. Це прагнення в його новелах виявлене досить виразно [5, 128].

У своїй новелістиці В. Підмогильний реалізував сказане на диспуті 1925 року щодо необхідності збереження кращих літературних традицій минулого. У переважній більшості його творів зберігаються традиційні ознаки цього жанру (лаконізм, строга й усталена композиція з яскраво вираженою кульмінацією, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів, вишуканість художніх засобів, мінімум персонажів, високий динамізм сюжетної дії, несподівана, часто драматична кінцівка). Та разом з цим В.Підмогильний збагачує новелу, вводячи в її поетику елементи психоаналізу, імпресіоністичного та екзистенціального осягнення складних життєвих проблем періоду революції та громадянської війни, а точніше сказати – доби суцільної руйнації усталеного життя не тільки економічного, а й духовного. В.Підмогильний, не залишаючись у рамках однієї якоїсь стильової школи чи напрямку, використовував усе, що здавалося йому найбільш продуктивним і доцільним для реалізації власної мистецької концепції людини і світу [3, 99]. Зображення внутрішнього стану людини, вибитої з нормальної життєвої колії в новелах В. Підмогильного було правдивим й оригінальним, чого не помітила (чи не хотіла помітити) «правовірна» марксистська критика. Для його розповіді характерна двоплановість, при якій почасти зберігається зображення сфери ірреального, наявність архаїчних інстинктів, непередбачувальних емоцій. Така форма викладу була потрібна митцеві для утвердження художніми засобами переконання, що суспільне буття формує лише зовнішню свідомість людини, однак керується вона у своїх діях фактично неконтрольованими внутрішніми імпульсами. Саме таким чином Валер’ян Підмогильний реалізовував учення З.Фрейда [5, 159].