Екзистенційний дискурс буття людини

Важливу роль в осмисленні художньої моделі буття в аналізованому романі В. Підмогильного відіграє образ поета Вигорського. Як екзистенціальний герой він сповідує ідею скінченності й абсурдності людського буття, почуття розчарування, безнадії, розгубленості в цьому світі, розуміння марності будь-яких дій. Відтак істотною ознакою людської екзистенції поет уважає страждання, яке є невідворотним. Прагнення до щастя для нього є чимось занадто тривіальним, несумісним із внутрішньою катастрофічністю людського існування. Утім, незважаючи на трагічне світосприйняття, герой шукає власний вихід із даної ситуації, прагне перебороти настрої зневіри й розчарування. Подібно до Степана Радченка, Вигорський прагне вийти з абсурдної ситуації через акт творчості. Він переконаний, що саме в художньому (а не науковому) пізнанні людина проникає в світ мрій і хоча б на деякий час звільняється від болю й страждання. Спасіння від світу суєти й печалі, на думку Вигорського, можливе також в аскетизмі. Філософсько-екзистенціального значення в даному контексті набуває образ «дороги», «шляху», «путівця», «мандрівника» як символу пошуку людиною власної самості, природного й автентичного буття, а також надії на подолання відчуження людської екзистенції від абсурдної навколишньої дійсності [16, 12].

Суть людської екзистенції в романі «Місто» В. Підмогильного розкривається і через образ Зоськи. Так, особливістю екзистенціального світобачення героїні є відчуття страху (метафізичного страждання) перед своїм безповоротним зникненням. Усвідомлюючи, що «ми всі помремо» і «не вмерти не можна», дівчина все-таки мала якусь таємну надію стати винятком із «холопської долі живого». Проте повільне «охолодження» коханого ставить її в «межову ситуацію» – екзистенційний вибір між буттям і небуттям. Кохання без взаємності, без міцного духовного зв’язку розцінюється як абсурд. Відтак Зоська обирає єдиний, на її погляд, вихід із беззмістовної, абсурдної ситуації – самогубство [7, 35].

2.2 Філософія жіночого існування в романі «Невеличка драма»

 У романі «Невеличка драма» зображено колізію жіночої та чоловічої поведінки в добу соціалістичних перетворень кінця 20-х рр. ХХ ст. Провідні бінарні опозиції даного твору (духовного – тілесного, раціонального –ірраціонального) розкриваються за допомогою різних типів маскулінної й фемінної самостей. Для розуміння гендерних стосунків героїв В. Підмогильного вельми важливим у світлі екзистенціалістських інтенцій є критерій любові, що окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності в з’єднанні з іншою особистістю та світом. Так, головна героїня твору Марта Висоцька як романтична натура відмовляється від приземлених, прагматичних стосунків, натомість прагне пристрасного, неповторного почуття з усією його інтимністю, замкненістю радісного пориву, поділом світу на двох і решту. Утім ці дівочі мрії, як виявилося, є нереальними у світі, де домінують чоловіки, які уособлюють у собі тілесне, раціональне начало людської екзистенції [18, 312]. Так, наприклад, Юрій Славенко як «механізована» особа соціалістичного суспільства, запрограмована на певні дії, вчинки і навіть думки, зрікається почуттєвих і романтичних стосунків, приносить їх у жертву раціоналістичним стратегіям буття. Внутрішня сутність його особистості, індивідуальність світовідчуття та світосприймання підпадають під вплив абсурдної дійсності 20-х років, яка сповнена парадоксальних ситуацій, що не піддаються логічному осмисленню. У добу соціалістичного будівництва особиста сфера, на його думку, повинна відходити на другий план. Шлюб для нього – це не союз двох, в основі якого – кохання, духовна близькість, а лише прагматична спілка задля продуктивної праці і «спільного будівництва». Що ж до образів Іванчука та Безпалька, то для них жінка – це лише об’єкт почуття, а кохання – лише екзистенційний пошук самоствердження, виключна сексуальність, яка виявляється жорстокою, руйнівною силою для жінки. Відповідно, драма жіночої екзистенції, яку В. Підмогильний ще в заголовку твору номінує як «невеличку драму», полягає у даному контексті саме в конфлікті між настійним прагненням «сильної» статі утвердити свою самодостатність через жінку і становищем жінки у патріархальному  суспільстві, яке перетворює її в підлеглий об’єкт [16, 13].

2.3 Виокремлення філософії екзистенціалізму «Повісті без назви»

Останній твір Підмогильного «Повість без назви» побачив світ аж у 1988, що, як твердить В. Мельник, позбавило українську прозу першої половини ХХ століття ще один раз гідно заявити про своє існування у світових параметрах [14, 108]. «Повість без назви», як ніякий до цього твір В. Підмогильного, пронизана філософією екзистенціалізму. Зокрема, чітко виражена поетика абсурду, втілена в образі героя твору фізика Анатолія Пащенка, котрий, досліджуючи людське життя, доходить висновку, що існування людини у реальному світі не лише випадкове, а й непотрібне. Неможливо не помітити спорідненість ідей В. Підмогильного з концепціями французьких екзистенціалістів, зокрема Ж.-П. Сартра та А.Камю. Як і французи, В. Підмогильний бачить стимул до справжнього існування у таких відчуттях, як страх, тривога, нудота, нудьга. Лише слід сприймати їх не в фізіологічному розумінні, а саме в екзистенціальному. Тобто такому, коли, наприклад, страх – це не боягузтво, не малодушність, а жахливе прозріння, сутність якого полягала в тому, що людині раптом розкрилася зяюча безодня буття, яка губилася раніше за сум’яттям повсякденності, а тепер змушує прийняти ризиковане кардинальне вирішення [6, 390].

Паралель вираження абсурдності між «Повістю» та французьким варіантом екзистенціалізму проводить В. Шевчук, але він розглядає її дещо ширше, залучаючи для кращого розуміння героя Сковороди. У Г. Сковороди герой приходить в сад і ловить птаха, якого ніколи не піймає. У Підмогильного герой (Городовський) у величезному місті шукає незнайому жінку, яка справила на нього мимохідь велике враження, хоч добре знає, що ніколи її не знайде. У Камю Сізіф через зневагу до богів, ненависть до смерті, спрагу до життя приречений займатися справою, якій немає кінця [17, 362].

У всих трьох випадках абсурдність лежить на поверхні людських вчинків, саме вона є тим гвинтиком, що рухає машину людського існування.  

2.4 Герой та його оточення в зображенні В. Підмогильного (на матеріалі малої прози)

У своїх творах В.Підмогильний прагнув збагнути й художньо змалювати людину конкретної історичної епохи, бо усвідомлював, що концепція людини і світу постійно змінюється, що зміни в житті суспільства часом кардинально, а здебільшого непомітно змінюють світогляд, психологію і навіть побутові звички окремої особистості.

Саме під таким кутом Валер’ян Підмогильний і змальовує свого героя – людину першої третини ХХ століття, при цьому особливо ретельно досліджує внутрішній світ персонажів і через їх думки, почуття, настрої показує сприйняття звичайною людиною таких історичних подій, як революція та громадянська війна («Третя революція», «Гайдамака», «Повстанці», «Іван Босий»). Людина складної доби суспільних потрясінь зображується новелістом найчастіше не в її зовнішніх проявах, а через духовність, емоційне сприйняття цих подій, бо вона тільки свідок, а не активний учасник баченого й пережитого. Революційні події, хаос в Україні, невпевненість, зневіра людей у завтрашньому дні, породили, зазначає новеліст, нову особистість – людину з розколотою, роздвоєною психікою [94, 11].

Підвищена увага до проблеми сенсу життя у Валер’яна Підмогильного пояснюється намаганням письменника зобразити окремого індивіда як частину всесвіту. Людина цього періоду якісно відрізняється від людини ХІХ століття. Герої української прози 20-х років віку ХХ-го перебувають у трагічній суперечності із зовнішнім світом. Саме такого героя бачимо й у новелістиці В. Підмогильного, дійові особи якої є художнім аналогом певного суспільного типу, показаного в різних ракурсах розмаїтими художніми засобами. В. Підмогильний використовував багатющі резерви поетики для змалювання внутрішнього світу своїх героїв. Почуття, думки, дії, портретні деталі стають виразниками їхнього психологічного стану. Діалоги, монологи відіграють значну роль у розкритті духовного світу кожного з них, і є важливим засобом характеротворення, оскільки в розмовах з іншими людьми, у власних роздумах герої шукають відповіді на ті питання, які бентежать їхню душу [12, 5].

В. Підмогильний переконливо показує, як тісно переплітаються душевні поривання людини, її намагання жити у відповідності з певними ідеалами, із суворою реальністю революційної доби, яка вимагає від індивіда якихось інших нетрадиційних рішень, корегує почуття, руйнує ілюзії та оманливі переконання.

У центрі уваги В. Підмогильного – звичайна людина, позбавлена навіть натяку на характерну для української прози цього періоду романтичну екзотику. У ранніх творах прозаїка («На іменинах», «Ваня», «Гайдамака», «Добрий Бог», «Важке питання») – це молодь (діти, підлітки, юнаки), що свідчить про інтерес Валер’яна Підмогильного до процесів вікової еволюції людського характеру. Такий герой, долаючи спершу нескладні та щодалі важчі зовнішні, але переважно внутрішні перепони, поступово входить у великий світ, намагається осягнути, зрозуміти доросле життя. Так, наприклад, Костик («На іменинах») показаний як змалечку затуркана істота, без будь-яких спроб самовиявлення [19, 423]. Дитина дорослішає, змінюються її стосунки з навкіллям, змінюється світосприйняття, тому автор зосереджується вже не на відображенні зовнішніх чинників, а на відтворенні її внутрішнього світу – почуттів та настроїв персонажа. Так, змальовуючи Ваню в однойменній новелі, В.Підмогильний спробував виявити зародження почуття персональної відповідальності особистості за вчинений злочин, а відтак і показати, як внутрішньо дорослішає дитина. Письменник спромігся на це, майстерно відтворивши не лише мовні особливості, специфіку мислення, а й ціннісні орієнтації та світоглядні уявлення юного героя, котрі мають зовсім інший (здебільшого інтуїтивно-чуттєвий), ніж у дорослих, характер. Зацікавленість В.Підмогильного беззахисними, вразливими натурами виявляється й у новелі «Гайдамака». Саме такі індивіди дозволяють письменникові збагнути й художньо відтворити прояви підсвідомого в психіці молодої людини [19, 437].

У новелі «Добрий Бог» автор осмислює та художньо відтворює таку складну проблему, як невизначеність становища молодої людини у світі, спроби її самоствердження та самовизнання, протистояння юнак – світ. Тут показано двох героїв-антиподів: Віктора Хобровського та його товариша Юрка. Перший – людина зі слабкою волею й численними релігійними забобонами, дуже «аморфним» моральним чуттям і помітно заниженою самооцінкою. Юрко навпаки – життєлюб, не обтяжений комплексами власної гріховності, нормативною мораллю, тип, який сприймає дійсність та інших людей тільки як джерело задоволення власних потреб [18, 369].

Коли ж героями новел В. Підмогильного є люди дорослі з певним життєвим досвідом і світосприйняттям («Історія пані Ївги», «Військовий літун», «Проблема хліба», «П’ятдесят верстов», «Син», «Сонце сходить», «Третя революція» та інші), зображення їх внутрішнього світу, психіки ускладнюється тим, що ззовні здається, що вони є ніби творцями власного життя, аналізують свої вчинки, приймають якісь часто доленосні рішення. Насправді ж (і це добре показано новелістом) самодостатність поведінки таких героїв нерідко залежить від інших чинників. Справжнє єство таких людей у В.Підмогильного розкривається в їхніх сумнівах, самоаналізі та духовних пошуках, при цьому зумовлюючими чинниками нерідко є підсвідомі прояви людської психіки. Поряд з реалістичним зображенням дійсності це дозволяє письменнику художньо переконливо показати, що життя окремої людини – це діалектична єдність тіла й духу, що кожен індивідуум являє собою поєднання фізичного й духовного, ідеального й матеріального [5, 278].

Валер’ян Підмогильний, як ніхто інший, розумів і прагнув виразити, що в усі часи людина залишається самотньою, хоча перебуває з-поміж інших до себе подібних. Тому-то більшість героїв його новел показані в критичних, хай і не масштабних, ситуаціях, які однак вимагають від неї самої (без будь-чиєї допомоги) прийняття важливих, навіть життєвонеобхідних рішень («Історія пані Ївги») [1, 216].

Герої новел В. Підмогильного демонструють різні етапи формування людського характеру. При цьому автор спромігся визначити й художньо відтворити важливу роль у цих процесах підсвідомого, предковічних вірувань і традицій, розмаїтих форм самооцінки персонажа, його надприродних здібностей, фізичних вад, випадковостей, емоційних та психологічних стресів тощо. Досить виразно показано й те, що людина не завжди залежить від свого оточення, тому середовище, у якому жив або живе герой, люди, з якими він спілкується, описуються здебільшого ескізно, фрагментарно або й взагалі не згадуються («Іван Босий», «З життя будинку», «Проблема хліба», «Старець» та ін.) [19, 189].

Бувши ревним поборником класики, В.Підмогильний разом з цим виступає проти узаконеної в українській літературі ідеалізації народу як єдиного апологета істини, борця за соціальну рівність і правду на землі. За В.Підмогильним, народ (маса, натовп, юрба) складається з окремих особистостей, кожну з яких і треба оцінювати (захищати чи осуджувати) в залежності від її конкретних дій і вчинків. Не погоджуючись із традиційним зображенням народу – єдиного праведника на землі, В.Підмогильний фактично розвінчував більшовицький державний лад, однією з підвалин якого було саме таке визначення ролі народу в суспільному житті, і водночас опосередковано доводив неправомірність найменування новостворюваної літератури – пролетарською, тобто виразницею інтересів трудящих [5, 160].

В. Підмогильний, залишаючись переважно реалістом, використовував у новелістиці деякі прийоми і засоби модерністської поетики. Передусім тут слід назвати зацікавленість автора героями маргінального типу як мало поширеного об’єкту психологічного дослідження (Тимергей, Сергій Данченко та інші). В. Підмогильному імпонує і така особистість, яка не просто дотримується загальноприйнятих норм моралі, а й перебуває в борні із самим собою, долаючи більш чи менш успішно рефлекси, потяги свого підсвідомого (Олесь – «Гайдамака», Петро Зубченко – «На селі», Грицько Васюренко – «Син»). Суттєво важливими ознаками авторської аргументації, які помітно виявляються в морально-етичній концепції письменника є скептично-критична спрямованість, іронічність, антидогматизм, прагнення переосмислити деякі ідеологічні догми та моральні або класові нормативи, потяг до естетичної сублімації, прихований характер авторської оцінки, готовність до виваженої полеміки, апеляція до гуманістичних цінностей та класичних канонів («Добрий Бог», «Важке питання», «Третя революція», «Історія панів Ївги») [6, 181].

2.5 Оповідання «Ваня» В. Підмогильного у світлі екзистенційного сприйняття

У цьому творі письменник зображує процес пізнання дитиною світу і самого себе. В.Підмогильний майстерно відтворює незвичайний внутрішній світ Вані, зосереджуючи увагу на його поведінці у стані нервового збудження. У дитини спостерігається надмірна схильність до «реальних страхів» [22, 404]: «Ваня боявся степу …» [21, 58]. Так само хлопчик лякається і рівчака, в якому знаходився город. В оповіданні ці страхи пояснюються безпорадністю дитини перед ворожою їй природою. З.Фройд твердить, що усвідомлення власної слабкості і безпорадності, меншовартості може виявлятися з дитинства і привести пізніше до неврозів. Не просто страх, а жах відчуває досить часто Ваня, його уява створює жахливі картини оточуючого світу, хлопчику здається, що його схопив у рівчаку людожер. Стан дитини не можна назвати нормальним: «Заходячись від диких покриків, котрі похмуро підхоплював рівчак, чуючи, що ззаду тупотить щось важке, він упав на розсипчасту землю, бився об неї головою, дряпав її руками з передсмертного жаху» [21, 59]. Отже «невротичний страх з’являється інколи як супровід істеричного симптому» [22, 404]. Цей хворобливий стан дитячої душі проявляється і в нападах жорстокості – В.Мельник твердить, що оповідання «Ваня» – дослідження з’яви ірраціональних інстинктів, прихованих у незвіданих глибинах людського єства. [15, 56].