Екзистенційний дискурс буття людини

В.Підмогильний не випадково почав з малої прози, яку можна вважати своєрідною школою вироблення власної манери художнього відтворення світу і людини. Його новелістика представлена розмаїтими жанровими різновидами – від коротенької новелетки («Дід Яким», «На іменинах», «За день») до розгорнутої, близької до повісті розповіді («Третя революція», «Проблема хліба»). Твори Валер’яна Підмогильного є об’єктивним і чесним зображенням дуже складного й суперечливого життя трагічних років громадянської війни та голоду.

 

1.3 Своєрідність зображення світу героїв Підмогильного-новеліста

У малій прозі В. Підмогильного своєрідність поетики виявляється в різновидах конфлікту, характеротворчих та формотворчих засобах. Роздуми та спостереження над стильовою манерою письма прозаїка, дозволяють говорити про те, що темпоритм художніх нарацій В. Підмогильного динамізується, прискорюється в порівнянні з описово-аналітичною конструкцією частини української новелістики початку ХХ ст. Це досягається завдяки рухові понять, думки та настрою героя в системі часових та просторових координат літературного твору. Одначе, на відміну від літератури «потоку свідомості», В. Підмогильний не намагався у своїх творах імітувати ірраціональну, дословесну хаотичність психічних процесів; він висловлював думки й почуття свого героя так, як сам герой не зміг би цього зробити. Його текст чіткий і організований синтаксично, ритмічно та інтонаційно [6, 291].

Суб’єктивність та об’єктивність оповіді ніколи не була для прозаїка ані художньою, ані естетичною самоціллю. Авторська настанова на те, щоб об’єктивізувати психологію персонажа, яскраво виявляється у використанні засобів невласного прямого мовлення. Смисл цього прийому полягає в непомітному переході від авторських розмірковувань до внутрішнього мовлення дійової особи і навпаки. При контекстуальному аналізі новелістики В.Підмогильного констатуємо, що в більшості випадків вістря конфлікту спрямовується не у сферу зовнішню – сюжетних перипетій та колізій, а у внутрішню – психологічної мотивації дії героя (героїв) [5, 172].

Найбільш поширений тип конфлікту в новелістиці В. Підмогильного – внутрішньо-інтроспективний, який вповні реалізується на рівні свідомості головного героя чи кількох інших персонажів. Разом з тим у більшості новел 1923–1928 рр. («Військовий літун», «Історія пані Ївги», «Третя революція» та інші) цей тип конфлікту істотно ускладнюється проблемами громадсько-політичного, а не лише морально-етичного спрямування, у чому виразніше виявляється авторське розуміння культуротворчої місії мистецтва. У новелістиці В. Підмогильного характеротворчі та формотворчі засоби функціонують в філософсько-естетичному й наративному просторі, досить чітко окресленому системою творчих принципів і теоретичних поглядів письменника. Так, людина в його творах не є однозначною – тільки такою або іншою. Письменник змальовує свого героя як особистість розмаїту, неодномірну [2, 71]. Письменницьке світосприйняття, засноване на критичному осмисленні й діалектичному запереченні, базується на соціальних обставинах і на суто людських (внутрішніх) факторах, дозволяє художньо досконало і філософськи обґрунтовано вирішувати те чи інше мистецьке завдання. З цієї причини (відстороненого осмислення подій) символ у єдиній образній структурі художнього мислення В. Підмогильного виконує одну з першорядних ролей – використовується найчастіше в пейзажних замальовках. Бо саме в природі архаїчний, полісемантичний зміст символу як породження глибин людського підсвідомого виявляється найповніше і з усіх можливих словесних засобів найточніше передає нетипову й неадекватну до зовнішніх характеристик внутрішнє виявлення людського «я». Так, імпресіоністична традиція (І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський) культу живої природи знаходить у В. Підмогильного подальший розвиток і реалізується в небагатьох промовистих символах (земля, вода, ніч, сонце, степ). Світ символів у В. Підмогильного відображає архетипічні мотиви, занурені в глибини людської підсвідомості і функціональні в архаїчній системі символів «нічного» і «денного» ладу («Син», «Сонце сходить» та інші) [10, 8].

В. Підмогильний-новеліст торував стежину на порубіжжі двох сфер – модерністського та реалістичного літературного письма. Збагативши своє світобачення, систему творчих принципів деякими набутками модернізму, прозаїк разом з тим не зійшов з орбіти реалістичної сюжетної прози, а лише збагатив її новими художніми прийомами, поглибив інтроспективність, витончений психологічний малюнок і поліфункціональну риторичність. З огляду на все, сказане вище, В. Підмогильного слід вважати чільним представником тієї плеяди літераторів (Г. Косинка, М. Куліш, Є. Плужник, М. Хвильовий та інші), котрі у двадцяті роки ХХ ст. намагалися вивести українську літературу на загальноєвропейський рівень [17, 231]. На жаль, більшість їхніх художніх набутків не було реалізовано, а довгий час замовчувано або взагалі спаплюжено. В. Підмогильний був одним з тих художників слова, котрі добре розуміли загрозу комуністичних міфів, і намагався розтлумачити, попередити українську спільноту, але, як не прикро, його голос свого часу не був почутий.

Сьогодення дає змогу, хоча б, у ретроспективному огляді творчості В. Підмогильного, зрозуміти проникливість, гуманізм, високу художню майстерність цієї трагічної постаті в історії нашого письменства [].

 

1.4 Життя як абсурд у творах Валер’яна Підмогильного

В романах В. Підмогильного докладно розкрито життєву концепцію, згідно якої  герої по-своєму бачать і пізнають світ. Цей світ у їхньому сприймані складний, незрозумілий, абсурдний, та й життя в ньому теж абсурдне, бо це буття для смерті. Закинута у вир ірраціонального, недоступного для розуму буття, людина шукає свою сутність. Ці шукання викликають жах, відчай, відчуття трагедії життя, його абсурдності. Героя-песиміста, розчарованого, самотнього, невлаштованого в житті В.Підмогильний легко міг знайти серед своїх сучасників.

На відміну від більшості тогочасних письменників, він бачив зворотний бік соціально-економічних та культурних перетворень на Україні в 20-30-тих роках [13, 97].

Соціальні негаразди, руйнація традиційних моральних цінностей породжували в свідомості людей безвір’я, відчай, трагічні, навіть есхатологічні настрої. Занепокоєний втратою особистістю сенсу буття, віри в силу людського розуму, прозаїк змушував людину зазирнути в себе, замислитися над власним існуванням. І в цьому він був близький до екзистенціалізму. Тобто, вже тоді, в двадцяті роки, український письменник виявляв підходи, що дозволяють твердити й про його художній внесок як у це філософське вчення, так і до філософії абсурду.

Шляхи виходу його героїв із ситуації абсурду різні: від спокійного споглядання абсурду та замирення з його перемогою,  звернення до єдиного порятунку, до Бога («Добрий Бог», «Іван Босий»), аж до бунту проти абсурду, який із самого початку приречений на поразку, і, нарешті,   до самогубства, що є виявом безсилості індивіда, але й свідченням того, що уникнути абсурду неможливо. З усіма  цими шляхами ми зустрічаємося в романі «Місто» [4, 145].

Останній із них був обраний героїнею роману – дівчиною Зоською. Автор вводить цей образ у другій частині твору.  Змалювуючи його, В.Підмогильний залишається вірний своїй традиції: не подає детального портрета. Декількох промовистих деталей, які  повторюються (маленький зріст, худе обличчя, кінчик носа на ньому, глибокий погляд) достатньо, щоб перед читачем постав цілісний образ героїні, за невиразною зовнішністю якої прихована  глибока натура. Тому й не дивно (наголошує О.Гриценко у статті «L’etranger у ролі попутника»), що на долю Зоськи припадає намагання розв’язати серйозну філософську проблему – самогубство [7, 35].

Якщо дівчина Зоська лише констатує абсурдність життя, то  Максим Гнідий всебічно усвідомлює її, і це увсідомлення переростає в справжні філософські роздуми й пошуки, внаслідок яких герой приходить до розуміння того, що завжди існує конфлікт між задумом і його реалізацією, між актором і тлом,  між реальним життям і нашими уявленнями про дійсність. Розумний і начитаний, він прагне знайти відповідь на питання: що є життя та яке місце людини в ньому? Максим розуміє, що жити слід «не так» і «так жити не слід». Але як? – на це питання відповіді не знаходить [4, 167].

У романі є ще одна постать, чиї пошуки теж близькі до пошуків філософів-екзистенціалістів, – це поет Вигорський. Він, як і Максим Гнідий, інтроверт. Специфічна спрямованість психологічної  установки на внутрішній світ визначає увесь психічний склад цього героя. Він зосереджений на власних думках, переживаннях, стриманий і відсторонений від багатьох. Підкреслювані В.Підмогильним  занепокоєння й тривожність, які відчутні в уповільнених рухах і роздумах Вигорського, ускладнена соціальна адаптація – ось що ріднить його із Максимом Гнідим. Ці персонажі репрезентують цікавий для української літератури тип інтелігента-філософа, героя-інтелектуала. Погляди Вигорського на людину, сенс її життя, на долю світу та можливості його пізнання близькі до філософських сентенцій Г.Сковороди, А.Шопенгауера, М.Бердяєва [1, 152].

Поет Вигорський – один із найскладніших образів роману В.Підмогильного «Місто». Його численні висловлювання (часто досить-таки суперечливі) свідчать про постійні пошуки цієї особистості. Аналізуючи їх,  не можемо не звернути уваги на еволюцію героя: це – шлях від реального усвідомлення абсурду, а потім страх, відчай, що приходить як наслідок, і, нарешті, звільнення через творчість. Тільки так, на його думку, можна віднайти той цілісний світ, куди слід втікати від абсурду, знайти свободу не поза собою, а в собі.

Варто згадати ще одного персонажа – Льову Роттера – з роману «Невеличка драма», симпатичного, незграбного, беззахисного й самозаглибленого філософа із особливим світосприйняттям та світобаченням. Аналіз песимістичних настроїв Льови пояснює джерела його філософських вподобань: юнак звертається (і на цьому наголошує прозаїк) саме до вчення К’єркегора. Льова об’єктивно оцінює людину і її можливості, знає, що її велич нерідко межує з ницістю й підлістю [4, 165].

Як і Максим Гнідий та поет Вигорський, Льова  розкривається в сумнівах, самоаналізі, у своїх духовних шуканнях. Ці персонажі-філософи  є  носіями важливих авторських думок.

В. Підмогильний був занепокоєний втратою сенсу буття своїми сучасниками. Долі його героїв Зоськи, Максима, Вигорського, Льови – різні варіанти виходу із ситуації абсурду. За задумом автора, кожен з героїв обирає свій неповторний шлях, виходячи з власних переконань. При цьому письменник  наголошує,  що рабське примирення не є виходом із становища, як не є виходом пияцтво (Максим) й наркотики (Пащенко), а тим більше смерть (Зоська). Адже зі смертю людини не зникає абсурд. Людина повинна, хоч це й надзвичайно важко, знайти й реалізувати себе в хаосі абсурдного світу, залишивши при цьому  домінуючими такі етичні цінності, як чесність і щирість перед собою й ближніми, почуття відповідальності за їхню долю [1, 204].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ Екзистенційний дискурс буття людини

2.1 Філософія людської екзистенції в романі «Місто»

Дослідницький інтерес викликає ряд екзистенціальних мотивів твору: абсурдність навколишнього світу, «нудота», яку відчуває людина при зіткненні з ним, відчуття відчуженості, самотності, актуалізація пошуків сенсу буття. Усі ці екзистенціальні проблеми пов’язані передусім із буттям головного героя твору Степана Радченка, який прямує на пароплаві із села на навчання до Києва. Стан відчуження, що характеризується емоційними хвилюваннями втрати, розлуки, зростає в міру віддалення героя від «свого» простору (села) та наближення до «чужого» (міста). Ознаки відчуження на початку роману набуває образ ріки, який в контексті міфологічних уявлень людства трактується як своєрідна межа (кордон) між двома світами, що в даному випадку виступають як бінарні опозиції «свій» – «чужий». Так, по дорозі до міста перед Степановими очима відкривається уся безмежність сільського («свого») простору. Усвідомлення ж відсутності в міському («чужому») просторі таких природних об’єктів, як «квітуча земля», «безмежне небо» та «свіжа вода», що все життя давали герою відчуття небувалої легкості, розкутості та свободи, породжує в його душі відчуженість та абсурдність, а отже, суперечність між «буттям у собі» та «буттям у світі» [17, 154].

Мотив відчуженості й абсурдності на початку твору фокусується навколо ще двох образів-символів – «розведений міст» і «пронизливий гук пароплава». Загальновідомо, що міст в міфопоетичній традиції виступає перш за все як образ зв’язку між різними точками сакрального простору. У цьому сенсі міст є «ізофункціональним» щодо шляху, точніше, – найбільш складної його частини; він сприймається як певна імпровізація ще невідомого, не гарантованого шляху. У даному ж контексті міст є своєрідним символічним пунктом переходу головного героя з минулого в майбутнє, від одного світу «свого» до іншого «чужого». Так, наближаючись до «чужого» міста і залишаючи позаду «свої» рідні сільські береги, Радченко відчуває ворожість і небезпеку. Подібне конотаційне значення має й гук пароплава, що озвався в Степановому серці «болісною луною» і дав «останній сигнал його минулому» [3, 100].

Сам же топос міста, до якого потрапляє Степан, зійшовши з пароплава на берег, також сприймається як абсурдний, хаотичний простір, що прагне знищити людину, загрожує її особистісній автентичності. Герой перебуває у стані тривоги, переживає загрозу наближення небезпеки. Утім, загострюючи відчуття власного «Я», тривога й небезпека згодом перетворюються на своєрідний індикатор, який допомагає герою В. Підмогильного краще оцінити ситуацію, відчути необхідність позбутися суперечності між собою і світом. Протидія цьому зовнішньому, ворожому світу в свідомості Степана Радченка породжує так звану «лиху віру» – стан інтенціональності, нещирості, ілюзії існування. Герой обирає стиль міського «ворожого», «чужого» життя, що зовсім не відповідає його стереотипам поведінки, його ментально-світоглядним установкам. Як пригнічена й відчужена особистість він прагне знайти притулок і штучний комфорт, вживаючись у нову роль міського жителя [22, 180]. Згідно з екзистенціальними міркуваннями  
Ж.П. Сартра, подібне існування нещирості людської екзистенції досить нетривке, оскільки вона (нещирість) належить до того виду психічних структур, які можна назвати «метастабільними». Тож «розсіювання» нещирості головного героя В. Підмогильного відбувається в момент переоцінки власної системи цінностей, думок і вчинків. Важливого семантичного значення в даному контексті набуває фінальна сцена твору. Так, сходи, якими Степан Радченко «притьмом збіг на шостий поверх», символізують собою послідовні «кіркеґоріанські» стадії сходження (самопізнання і самоутвердження) героя в абсурдному світі: від естетичної (коли його життя визначалося зовнішнім світом, він «плив за течією» і вимагав від життя лише задоволень), етичної (на цій стадії він зробив свідомий вибір, усвідомлено обрав свій подальший шлях, керуючись почуттям обов’язку) до релігійної стадії (герой глибоко усвідомлює своє покликання, він досягає такого ступеня, коли зовнішній світ уже не має для нього особливого значення, принаймні не може стати перешкодою на шляху до реалізації його творчих планів). «Відкритий» фінал аналізованого твору черговий раз засвідчує, що людська екзистенція, творчо спрямована на трансцендентне буття, здатна піднятися над абсурдною буденністю і подолати її. Автор вказує на так зване «зцілення» головного героя від нещирості, «лихої віри», що виявляється в написанні «повісті про людей» [14, 107].

Проблема абсурдної людини в абсурдному світі розкривається в романі «Місто» й через образ Максима Гнідого, який постійно знаходиться в пошуках відповіді на важливі онтологічні питання: що є життя і яке місце людини в ньому? Пошуки героєм відповіді на ці основоположні питання обумовили захоплення художньою літературою. На відміну від музики, що розчиняє людину в бутті у світі, книжка, як відомо, сповнює її прагненням до самопізнання. Внаслідок філософських роздумів хлопець доходить висновку щодо існування конфлікту між задумом та його реалізацією, між реально існуючим життям і людським уявленням про нього. Усвідомлення ж цієї суперечності «буття у собі» та «буття у світі» породжує в душі героя відчуття самотності як постійної ознаки людської екзистенції в умовах абсурдної дійсності. Втікаючи від цього тотального, руйнівного стану, герой шукає порятунку в алкоголі як заміннику духовних потреб, чим і дозволяє абсурду перемогти над собою [23, 139].