Еволюція феміністичної інтерпретації у творі М. Етвуд “Розповідь служниці"

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Помітним явищем у літературному процесі сучасної Канади є творчість М.Етвуд. Письменниця здобула світову популярність як виразник жіночої теми, феміністського напряму в канадській літературі, що викликало інтерес зарубіжних літературознавців (П.Брайнс, Дж.Вудкок, Ш.Грейс, М.Ф.Гудон, М.Дворак, Ф.Дейві, К.Мойзан, Дж.Мосс, Б.Поув, Б.Рігні, Н.Ричлер, Л.Хатчен, Дж.Хенкок) і спонукало до широкого вивчення її творів. Дослідження творчості видатної письменниці у вітчизняному і пострадянському літературознавстві, на жаль, обмежено: це роботи С.Бєлова, О.Злобіної, В.Івашевої, Є.Калмановського, Н.Овчаренко, М.Пальцева, І.Прохорової. Слід зазначити, що коло проблем, порушених літературознавцями, залишається незмінним протягом тривалого часу. Особливий інтерес викликає літературний герой М.Етвуд, що втілює як загальні тенденції, так і характерні риси героя сучасної канадської  літератури. Таким героєм виступає сильна жінка, яка прагне перебороти відчуження і знайти власні джерела, яка здатна гостріше й емоційніше відчувати протиріччя буття і своєї душі, чий внутрішній світ сублімує ознаки індивідуальної і національної специфіки свідомості людини кінця ХХ століття. Це особистість, занурена у внутрішню боротьбу із собою, носій одночасно вікових національних цінностей і символ змін сучасного канадського суспільства. У центрі романів М.Етвуд, як правило, жіноча доля і жіноче світовідчуття, образи, що допомагають письменниці втілити універсальні для канадської дійсності проблеми: національної свідомості, літературної творчості, «виживання». Останній присвячене літературознавче дослідження письменниці («Survіval: A Thematіc Guіde to Canadіan Lіterature», 1972), де вона сфокусувала основні проблеми і художні пошуки канадських письменників 60-70-х років.

Інтерес канадської романістки до жіночого образу багато в чому пояснюється її бажанням спростувати сформоване у ХХ столітті «твердження, що дихотомія  «чоловік – культура, жінка – природа» лежить в основі статі, що жіноче не може  бути реалізоване в культурі».

Тема: «Еволюція феміністичної інтерпретації у творі М. Етвуд “Розповідь служниці».

Мета: розкрити еволюцію феміністичної інтерпретації у творі М. Етвуд “Розповідь служниці».

Завдання роботи:

-     показати феміністичний  характер творів Маргарет Етвуд;

- оцінка творчості Маргарет  Етвуд в сучасному зарубіжному  літературознавстві;

-     аналіз твору  М. Етвуд  “Розповідь служниці».

Об`єктом дослідження є роман Маргарет  Етвуд “Розповідь служниці».

Предмет дослідження — феміністична інтерпретація роману Маргарет  Етвуд “Розповідь служниці».

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (18 найменувань) та має загальний обсяг 30 сторінок друкованого тексту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. МАРГАРЕТ ЕТВУД ТА ОЦІНКА ЇЇ ТВОРЧОСТІ ПРЕДСТАВНИКАМИ СУЧАСНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

• 1.1. Феміністичні аспекти в творах Маргарет Етвуд

 М. Е. Етвуд письменниця, яка  була добре відомою не лише  в себе на батьківщині —  в Канаді, а й поза її межами  — в Німеччині, Франції, Голландії, Росії. Увагу читачів і критиків привертали захоплюючі сюжетні колізії, широкий спектр порушених проблем, ліризм поетичних творів, вишуканий стиль і драматургія прози, глибина й науковість її літературознавчих праць. Світобачення М. Етвуд вирізнялося філософічністю. Її романам, як і характерам персонажів, були притаманні синкретизм і аналітичність, відсутність прямолінійної конкретики, сплав художньо-стильових рис і реалістичність у вирішенні мистецького завдання водночас.

На початку 70-х років XX ст. Маргарет Е. Етвуд брала активну участь у відродженні канадської літератури, будучи редактором видавництва «Анансі прес» і політичним карикатуристом у «лівому» журналі «Зіс мегезін». Її «Щоденники Сюзанни Муді» («The Journals of Susanna Moodie», 1970) стали поетичною обробкою автобіографічних нарисів, зроблених у 30-х років XIX ст. першими поселенцями в провінції Онтаріо, жах яких перед дикою та ворожою переростав врешті-решт у любов, хоча й ціною великих жертв. Вірші збірки «Як поводитися під землею» («Procedures for Underqround», 1970) також були побудовані на метафорах «замкнутості». З похмурою в'їдливістю М. Етвуд сформулювала свій войовничий фемінізм у поетичній збірці «Політика з позиції» («Power Politics», 1971).

Другий роман М. Етвуд «Осягнення» («Surfacind», 1972), дав привід критиці порівняти її з Дж. Конрадом і Дж. Дікі: як і в них, безжальна і таємнича природа поставила людину (в даному випадку — жінку) перед моральною дилемою. Саме тоді, на початку 70-х років, М. Етвуд опублікувала новаторське дослідження «Виживання: Тематика канадської літератури» («Survival: A Thematic Guide to Canadian Literature» 1972) і поетичну збірку «Ви щасливі» («You Are Happy», 1974), з переробкою гомерівської «Одіссеї», начебто написаної Цірцеєю, що свідчило про прагнення переглянути міфологічні сюжети й образи з феміністичних позицій [11, с. 166].

Роман «Жінка — оракул» («Lady Oracle», 1976) привернув увагу спробою у сюрреалістичній манері показати відтворені та спародіювати дешеву псевдоготичну романістику. Суперечливий статус жінки став темою оповідань, які ввійшли до збірки «Дівчата, які танцюють» («Dancing Girls», 1977). Некваплива розповідь у романі «Життя до появи людини» («Life Before Man», 1979) була побудована на подіях внутрішнього життя, об'єднаних ліричним підтекстом і детально змальованим місцем дії — Королівський музей Онтаріо.

Громадсько-політична діяльність М. Етвуд на посаді віце-голови Канадської асоціації письменників (1980), президента англо-канадського національного ПЕН- центру (1984—1986) і члена організації «Міжнародна амністія» зумовила її участь у 80-х роках у боротьбі з тоталітаризмом і цензурою на міжнародному рівні, визначила зміст її поетичної збірки «Правдиві історії» («Тrуе Stories», 1981), знайшли зображення також у романі «Тілесні ушкодження» («Bodily Harm», 1982), дія якого відбувалася під час політичних заворушень на одному із островів Карибського моря. В обох книгах були наявні в'язниці та катування, але звучала переконаність у тому, що за існуючі беззаконня відповідадимуть усі люди.

Статті та рецензії М. Етвуд склали збірку «Вторинні слова» («Second Words», 1982). У другій збірці оповідань «Замок Синьої Бороди» («Blue-bird's Castle», 1983) художні прийоми із казкового арсеналу підкреслювали жорстокість і справжню сутність казкових образів, що полягала в ненависті до жінок. На ту саму тему (насильництво «за статевою ознакою») письменниця розмірковувала у віршах у прозі, що ввійшли до складу збірки «Вбивство у темряві» («Murder in the Dark», 1984) [11, с. 167].

У 1985 році вийшов друком найвідоміший твір М. Етвуд «Розповідь служниці» («The Handmaid's Tale»), Відгуки преси на нього були одностайно захопливими. Як і романи «Цей дивний новий світ» О. Хакслі та «1984» Дж. Орвелла цей роман став класикою сучасної літератури. Жанр твору трактували як «фентезі» на тему майбутнього, казку — попередження, феміністичний трактат. У романі письменниця змалювала жахливу патріархальну теократію, яку створили чоловіки за допомогою жінок, і яка позбавлена свободи тих та інших. «Розповідь служниці» принесла М. Етвуд другу премію генерал-губернатора (1986), вона була вдало екранізована в 1990 р. Перу М. Етвуд належали також романи «Котяче око» («Cat's Eye», 1988), «Наречена — злодійка» («The Robber Bride», 1993) та ін. У 2000 р. вона отримала престижну премію «Букер» за роман «Сліпий убивця» («Blind Assassin») — сімейну сагу, в сюжет якої було вмонтовано науково-фантастичний зміст [11, с. 167].

Після «Вибраних віршів» («Selected Poems», 1976) і нової поетичної збірки «Повня» («Inter-lunar», 1984) вийшли друком «Вибрані вірші II» (1986), «Вибрані вірші. 1966 — 1984» (1990) і «Вірші Маргарет Етвуд. 1965 — 1975» («Margaret Atwood Poems. 1965—1975»; 1991). «Ранок у згорілім домі» («Morning in the Burned House», 1995), перша поетична збірка 1985 — 1995 pp., засвідчила про нові джерела натхнення Етвуд — поетеси. Вона написала також дві збірки оповідань — «Поради туристові у глушині» («Wilderness Tips», 1991) і «Гарні кості» («Good Bones», 1992), а також декілька дитячих книжок і телевистав.

Жанрову належність психологічної прози письменниці однозначно визначити було важко, адже у ній знаходимо елементи історизму, фемінізму, психологізму, детективу та фантастики, взаємодоповнюючи один одного, вони увиразнили водночас певну домінанту.

Роман — антиутопія «Розповідь служниці» (1985) і «Оріс та Крейк» (2003). Саме в антиутопіях М. Етвуд переконливо аргументувала свої теоретичні висновки щодо властивих канадцям, на її думку, світоглядних позицій «жертовності» й «виживання» в умовах політичної та культурної експансії США. Вона доводила, що канадська література не мала вигляду імпортованої англійської чи адаптованої американської, а вирізнила ознаки власної традиції.

Основне для М. Етвуд — «заперечувати факт, що ти виступав жертвою». Письменниця якщо й визнавала факт жертовності, то пояснювала його як Божу волю, біологічний закон, необхідність, зумовлену історичним чи економічним розвитком, існуванням підсвідомої чи будь-якої іншої загальної, всеосяжної ідеї. Обравши джерелом власної жертовності чиюсь волю, а не на власну провину, жертва не чекала на осуд. Вона не противилася долі, бо хто ж наважився б виступити проти Провидіння. Ось чому для М. Етвуд важливо було відмовитись від прийняття неминучості подібної ролі, тобто навчитися бачити об'єктивні причини жертовності, щоб зрозуміти, яку частку об'єктивного досвіду можна змінити, доклавши певних зусиль. Іншими словами, активно плекати в собі антижертовність. М. Етвуд виробила модель, засновану не на соціальному, а на індивідуальному досвіді. Канадська традиція, на думку письменниці, — це не історія принижень і поразок, її слід розглядати в ракурсі жертви в оточенні колоніальної культури. При цьому М. Етвуд наголошувала, що тема «Канада як колективна жертва» у творах більшості письменників розкривалася через міфологічну драматизацію певних життєвих фактів (Ю. Акен, Р. Сміт). Це властиво, до речі, і творчості самої письменниці, яка визнала, що література її країни мала темне тло, її часто супроводжували похмурі тони, що було зумовлено специфікою національного світобачення [11, с. 171].

 

• 1.2. Оцінка творчості Маргарет Етвуд в сучасному зарубіжному літературознавстві

Серед літературознавців, які займаються аналізом її романів за кордоном, варто виділити Дж.Вудкока, Ш.Грейс, М.Дворак, Ф.Дейві, К.Дентон, К.Мойзана, Дж.Мосса, Б.Поува, Б.Х.Рігні, Л.Хатчен, Дж.Хенкока. При всій розмаїтості аспектів вивчення романістики письменниці, особливий інтерес становлять для них проблемно-тематичний зміст її творчості, втілений у національних концептах «виживання» і «жертви» з новими акцентами екологічної свідомості; своєрідність героя, виявлення його типологічних і унікальних ознак, що забезпечують упізнаваність персонажа М.Етвуд незалежно від жанру твору; особлива форма оповіді від імені жінки з властивим їй поглядом на проблеми сучасності, пов'язана з екзистенціальними проблемами буття і фемінізмом [3, с. 4].

 Досліджуючи прийоми моделювання  етвудівського типу героїні, дослідники (П.Брайнс, К.Дентон, Б.Поув, К.Херманссон) стикаються з дискусійною проблемою  творчої, естетичної орієнтації  автора: причетності до ліберального фемінізму, що спростовує сама М.Етвуд. Ми поділяємо думку зарубіжних літературознавців про те, що письменницю можна зарахувати до послідовників ліберальної гілки фемінізму, філософські основи якого були розроблені С. де Бовуар і Б.Фрідан. У цьому переконують особливості її прози: гострий «жіночий погляд» як виразний художній прийом, що дозволяє яскравіше відтінити проблеми сучасної Канади, де жінка стає каталізатором змін; проблема стосунків чоловіка і жінки; становище жінки в суспільстві; більш емоційне, порівняно з чоловічим, сприйняття навколишнього світу. Свою перевагу у виборі літературного героя-жінки М.Етвуд пояснює тим, що, по-перше, їй легше писати про подібних собі, вона має право жорсткіше й об’єктивніше судити про них. По-друге, «психологічний ряд жіночих типів ширший чоловічого». По-третє, вона хоче створити новий образ жінки, яка не стає жертвою, а відстоює свою незалежність. Суть фемінізму М.Етвуд полягає в тому, що образ жінки, жіночий погляд – лише проекція її творчості, яку варто розглядати у комплексі з іншими проблемами і ракурсами зображення у канадській літературі [12, с. 531].

Аналізуючи проблемно-тематичну своєрідність творчості М.Етвуд, дослідники відзначають характерні для нєї «жіночі» й вічні теми – взаємодія природи і цивілізації, людини і суспільства, деперсоналізація особистості, протистояння американської моделі культури. У роботах І.Заславської, Н.Овчаренко відзначено домінуючу роль у романах М.Етвуд жіночого варіанта «жертви» і пов'язаних з ним аспектів «виживання», самоідентифікації людини, національної свідомості. Однак у вітчизняних і пострадянських літературознавців усе-таки є і свій погляд на вирішення  цих  проблем у творчості письменниці, у дослідженнях акцентується прагнення етвудівського героя дістатися джерел соціального, етичного, емоційного дискомфорту в пошуку нового життя [11, с. 166].

Враховуючи внесок зарубіжних і вітчизняних дослідників творчості М.Етвуд,  слід зазначити незавершеність розкриття теми, що вимагає уточнення, коригування у різних аспектах дослідження. Ані особливості героя в контексті еволюції романістики письменниці, ані специфіка проблемно-тематичного плану її творів не стали предметом спеціального монографічного опису у вітчизняному літературознавстві.

У сучасному феміністичному дискурсі виділяють дві основні школи − французьку та американську. Першу започаткувала Сімона де Бовуар, овіявши на довгий період французький фемінізм духом екзистенціалізму та психоаналізу.