Еволюція феміністичної інтерпретації у творі М. Етвуд “Розповідь служниці"

2.3. Символіка роману

Офред сприймала своє тіло, як щось таке, що більше їй не належало («я стала землею, до якої прикладаю вухо, дослухаючись до звуків майбутнього»), У романі знайшла увиразнення подвійна концепція тіла й душі, якої дотримувалися в Джілеаді. Тіло жінки, призначене винятково для продовження роду, ретельно оберігалося, доглядалося, тоді як її емоційні, соціальні, інтелектуальні, духовні запити знехтувані були повністю. У подібному бездуховному механістичному світі дивною видавалася турбота дружин Командорів, зокрема занепокоєння Серени квітами, однак лише вони, на перший погляд, виглядали дріб'язковими. Квіти в романі — не тільки символ надії, щастя, краси, а й горя та втрат, як їх сприймала Офред. Цей рівень сприйняття становив собою асоціативний ланцюг, сполучною ланкою якого став незмінний колір убрання служниць, приречених народжувати дітей своїм господарям, — червоний («усе на мені червоне: колір крові, яким ми позначені»), У місті кожного дня на загальний огляд виставляли тіла страчених опозиціонерів режиму, серед яких Офред із острахом шукала свого чоловіка: «Я дивлюся на червону посмішку. Червонястість посмішки — те саме, що червонястість тюльпанів у саду Серени. Червоний колір той самий, та тут немає зв'язку. Тюльпани — то не тюльпани крові. Червоні посмішки — не квіти. Тюльпан — не причина зневіри в людині, яку повісили, чи навпаки. Кожна річ має свою ціну і своє місце. Крізь поле оцінених так речей я кожного дня пробиваю собі шлях...» [18].

Серед усіх квітів у саду Серени саме тюльпани, випромінюючи колір крові й кохання водночас, стали уособленням сили і свободи природи, давали відчуття життєвого ритму й певної усталеності структури того суспільного порядку, що обмежував її життя дітородною функцією. Насправді ж серце Офред було прикутим до кульбаби, що якимсь дивом видерлася з організованої ієрархії дому Командора і виросла край шляху, «уникнувши контролю Джілеаду», «весела й плебейська, з якої ми робимо кільця, корони й намиста». Не випадково кульбаби повсюди квітли у Джезебелі — місці опору режиму імперії; вони стали символом повстання проти неприродного етичного кодексу Джілеаду.

Джілеад — це насамперед пародія. «Я — говорила про себе героїня твору, — пародія на щось, якась казкова постать у червоній мантії... Сестра — послушниця, що занурилась у кров». Дотримуючись усіх законів Джілеаду, Офред водночас постійно дистанціювалася від них, споглядаючи ніби збоку. Вона з іронією сприймала слова тітоньки Лідії, що «Джілеад не знав кордонів, Джілеад у нас самих». Проте в цих словах вміщена і гірка іронія автора роману — попередження. З іронією сприймала Офред і постать Командора: «На Командорові була чорна форма, в якій він нагадував музейного охоронця. Напіввільна людина, доброзичлива, але обережна, та, що вбивала час. Однак лише на перший погляд. Він мав вигляд президента банку з середнього Заходу з ретельно зачесаним сріблястим волоссям, спокоєм у рухах» [18].

На тлі такого життя Офред мріяла про те, щоб знайти Люка, повернути собі власне ім'я, відчувати повагу до себе. Це бажання було «рівноцінним крадіжці», проте вкрасти самого себе неможливо.

Ще один вимір художньо ускладненої оповіді Офред засвідчував постмодерністську природу нарації М. Етвуд. Героїня постійно звертала увагу свого майбутнього читача на самий процес розповіді, коментувала зміни в його реальному досвіді, пояснювала існування самої розповіді як такої. Для Офред розповідь — звіт очевидця й заміна діалогу водночас. Крім того, письменниця ніколи не забувала, що вона канадка і з цього погляду роман, дія якого розгорталася на території США, сприймався як зразок канадсько-американського діалогу. Невипадково, на думку критики, «визначальною рисою прози М. Етвуд був експеримент» [6, с. 52].

Ніч поставала найважчим часом для Офред. У нічній тиші її огортали спогади про минуле. Безпорадність і відчай панували на той час у її серці. «Я похована», — говорила героїня. І попри все вона була переконана: люди щось зроблять, щоб не говорила героїня. І попри все вона була переконана: люди щось зроблять, щоб не допустити, «щоб їхні життя втратили значення, сенс, сюжет».

Під час таємних побачень з Командором, який стверджував, що в Джілеаді жінки були захищеними й могли виконувати Богом дану їм функцію (це підтверджувало, що джілеадці повернули речам їхню природну основу). Офред намагалася відкрити йому справжній, як на її думку, сенс життя. «Тепер скажи мені, — запитував Командор, — ти розумна людина, я б хотів знати, чого ми не врахували?» «Кохання, — відповідала Офред. — ...Якщо цього ніколи з вами не станеться, ви уподібнитеся мутантові, істоті з іншого виміру» [18].

Для самої ж «утікачки з минулого», яка розуміла, що «свобода, як і все інше, річ відносна», сенсом життя став довгий монолог — сповідь — єдина можлива для неї форма відвертого спілкування зі світом. Проте це так звана «свобода заперечення»: Офред відмовилася вірити в доктрину Джілеаду, забула про своє колишнє життя, мовчала. Розповідавши свою історію, вона продовжувала балансувати між теперішнім і минулим, реконструювавши в уяві не лише певні події, а й власне розбите життя: «Я хотіла, щоб ця розповідь була іншою, більш цивілізованою. Я хотіла, щоб вона висвітлила мене з кращого боку, якщо й не щасливішою, то хоча б більш активною, більш рішучою, розчарованою у буденності. Я хотіла б набути виразніших обрисів. Я прагнула розповісти у ній про кохання, чи про несподівану реалізацію задумів, важливу в житті людини, можливо, хоча б про захід сонця, пташок, грозу чи сніг... Натомість я продовжувала розповідати цю сумну, огидну і потворну історію, оскільки попри все хотіла, щоб ви її почули».

Її і справді «почули» учасники конференції, що відбулася двісті років потому. Виходячи з досвіду своєї епохи, вони дали історії Джілеаду абстрактно-академічні визначення й характеристику, однак «зрозуміти», а тим більше «відчути» її була спроможна лише людина епохи Офред, адже, врешті-решт, саме до неї зверталася вустами героїні авторка роману: «... Як відомо усім історикам, минуле вкрите темрявою і пронизане відлуннями. Звідти до нас можуть долітати голоси. Однак те, що вони нам кажуть, нам не завжди вдається розшифрувати в ясному світлі сьогодення...» [18]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Літературознавці  класифікують   роман  Маргарет  Етвуд «Розповідь служниці» як фантастику, надто подібну до реальності. Скомбінувавши жанри (феміністський, політичний, екологічний роман), письменниця обрала за основу дистопію, а події, що розгорталися, подала як жіночу художню автобіографію з науково-фантастичним забарвленням.

Ми поділяємо думку зарубіжних літературознавців про те, що письменницю можна зарахувати до послідовників ліберальної гілки фемінізму, філософські основи якого були розроблені С. де Бовуар і Б.Фрідан. У цьому переконують особливості її прози: гострий «жіночий погляд» як виразний художній прийом, що дозволяє яскравіше відтінити проблеми сучасної Канади, де жінка стає каталізатором змін; проблема стосунків чоловіка і жінки; становище жінки в суспільстві; більш емоційне, порівняно з чоловічим, сприйняття навколишнього світу. Суть фемінізму М.Етвуд полягає в тому, що образ жінки, жіночий погляд – лише проекція її творчості, яку варто розглядати у комплексі з іншими проблемами і ракурсами зображення у канадській літературі.

Аналізуючи проблемно-тематичну своєрідність творчості М.Етвуд, дослідники відзначають характерні для нєї «жіночі» й вічні теми – взаємодія природи і цивілізації, людини і суспільства, деперсоналізація особистості, протистояння американської моделі культури.

Роман М. Етвуд  ,,Розповідь Служниці» – це модель суспільства, що побудовано  на  основі  християнського  фундаменталізму.  не  лише  як  роман-дистопію, але й як роман-попередження, як роман-фантастику.  І кожне визначення жанру цього роману має сенс, бо в ньому поєднані всі вищеназвані жанрові  особливості.  І  не можна  не  погодитися  з  точкою  зору Н. Овчаренко,  що  роман  „втікає»  від  визначення  певних  жанрових рамок. ,,М. Етвуд створила жахливий портрет суспільства, витоки якого стали  особливо  наочними  після  приходу  до  влади  США  адміністрації Рейгана – жорстокої, репресивної, небезпечної‘‘.

М. Етвуд виробила модель, засновану не на соціальному, а на індивідуальному досвіді. Канадська традиція, на думку письменниці, — це не історія принижень і поразок, її слід розглядати в ракурсі жертви в оточенні колоніальної культури.

М. Етвуд піддала сатирі не лише американське суспільство, не лише технократичну західну цивілізацію. Тиранічна практика Джілеаду була заснована на багатьох моделях — режимах латиноамериканських країн, Іраку, Ірану, Філіппіни, Афганістану, Радянської імперії часів Сталіна. Коріння того, що сталося в Джілеаді, було приховане в минулому, як вважали історики. 

Отже,  в  романі  М. Етвуд  ,,Розповідь  Служниці»  подана  картина християнського  фундаменталізму  в  різних  аспектах.  У  творі  показані жахливі  наслідки  авторитарної  функції  релігії,  яка  в  житті  мешканців Републіки  Галаад  будується  на  примусі.  Офіційна  релігія  Республіки Галаад – це спотворена ілюзія життя її мешканців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баталов Э. Я. В  мире  утопии : Пять диалогов об утопии, утопичном сознании и утопичных экспериментах. – М. : Политиздат, 1989. – 319 с.
2. Бодрияр Ж. Прозрачность Зла / Ж. Бодрияр. – М. : Добросвет, 2000. – 258 с.
3. Воронцова М. Ю. Своєрідність романістики Маргарет Етвуд : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук: спец. 10.01.04 “Література зарубіжних країн” /  М. Ю. Воронцова. – Д., 2005. – 21 с.
4. Геворкян Э. Антиутопии XX  века :  Евгений  Замятин, Олдос Хаксли, Джордж Оруэлл. – М. : Кн. палата, 1989. – С. 612
5. Горлач М. Основи філософських  знань  : підручник  / Горлач М., Кремень В., С. Ніколаєнко. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 1082 с.
6. Ковтун А.  Проблеми  лексикографічної  репрезентації  релігійно-християнської лексики / А. Ковтун // Дивослово. – 2010. – № 8. – С. 49–54
7. Марчук М.  Криза  релігійності  –  проблема  сучасності  / Михайло Марчук  // Науковий  вісник  Чернівецького  університету  :  збірник наукових  праць.  – Чернівці : Рута, 2005. – Вип. 242–243. Філософія. – С. 75–78
8. Овчаренко Н.  Альтернативна історія та канадський художній дискурс у романі Маргарет Е. Етвуд "Пенелопіада" / Н. Овчаренко // Всесвіт. - 2014. - № 5-6. - С. 177-187
9. Овчаренко  Н.  Ф.  Романиантиутопії  Маргарет  Е.  Етвуд  // Слово  і Час. – 2006 (лютий). – №2 (542). – С. 46 – 55
10. Овчаренко Н.  Канадський  літературний  канон  на  зламі  століть  / Н. Овчаренко. – К. : Видавництво гуманітарної літератури, 2006. – 311 с.
11. Овчаренко Н. Ф. Творчість М. Етвуд 1990х років // Інститут Літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – 2003. – C. 166173
12. Павлишин М. Постколоніальна теорія і критика // Антологія світової літературнокритичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів : Літопис, 1996. – 644 с.
13. Папаяні І.  Ідея  повернення  в  релігійному  фундаменталізмі: загальна характеристика / І. Папаяні. – Чернівці : Рута, 2005. – С. 87-91
14. Платон Государство / Пер. А. Н. Егунова. – М. : Наука, 2005. – 572 с.
15. Саїд Е. Орієнталізм  // Антологія світової літературнокритичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів : Літопис, 1996. – С. 544–558
16. Тузовский  И.  Светлое  завтра?  Антиутопия  футурологии  и футурология антиутопии / И. Тузовский. – Челябинск, 2009. – 321 с.
17. Уэллс Г. Современная утопия // Завтра: Фантаст. Альманах. – Вып. 1. – М. : Текст. – 1991. – С. 120130
18. Этвуд М. Рассказ Служанки / Маргарет Этвуд. – М. : Эксмо, 2006. – 352 с.