Еволюція феміністичної інтерпретації у творі М. Етвуд “Розповідь служниці"

Феміністичний аналіз текстів представницями американської школи відбувається на основі психолого-біологічного й соціального «жіночого досвіду» та жіночого сприйняття літератури. Цей досвід закликає усвідомити сексуальні коди тексту, які наділені глибинним змістом, бо осмислюють чоловічу та жіночу психіку крізь духовно-біологічну призму. Згідно з уявленнями критиків, духовне начало цілком ототожнюється зі статевим. Ранні теоретики французького фемінізму М.Дюрас, А.Леклерк та І.Ксав’єр вважали, що мова надає жінці багато можливостей, адже жінка мислить не так, як чоловік, а отже, і пише по-іншому, так виникла ідея про існування жіночого письма. Сам термін «жіноче письмо» у науковий вжиток ввела французька письменниця і теоретик фемінізму Е.Сіксу. Розвиток другої школи з наведених пов’язують з ім’ям Е.Шовалтер, яка ввела в літературознавство термін «гінокритика» та подала власну класифікацію феміністичної критики на ідеологічну та гіноцентричну. Інтерпретування патріархальних текстів з погляду феміністичної критики включає нове прочитання, а саме перегляд попередніх поглядів письменників-чоловіків, пошуки нових способів аргументації. Проте таке інтерпретування обмежене чоловічою методологією, «ревізія, перегляд якої відновлює образ, робить жіночу критику залежною від раніше вибудуваних моделей, що затримує наш прогрес у розв’язанні теоретичних проблем» [12, с. 533]. Ще одна група феміністичних критиків (британських) у 1970-х – на поч. 1980-х років доводили, що вирішальні відмінності між жінками спричиняє різниця в класі, расі та культурі, а не спільність статі. У 1990-х роках французький, американський та британські підходи злилися в єдине річище ґендерних досліджень. Сьогоднішні критики рідко трактують лише жіночі проблеми, а й звертають увагу і на чоловічі.

Актуальною є теорія феміністичного перфомансу, заснована Д.Рівьєр у книзі «Жіночність як маскарад» (1929). Дослідниця доводила: «будь-які прояви фемінності включають гру як маскарад». Теоретики феміністичного перфомансу використали цю теорію з метою довести, що жіночність є соціокультурним утворенням.

Еволюціонувала також лесбійська критика. Таким чином, феміністична критика змінює об’єкт дослідження і уже асоціюється з ґендерною критикою. Під визначенням «феміністична критика» в сучасному літературознавстві розуміється наукова теорія із сукупністю власних методів та прийомів. Вона має мультикультурологічне спрямування і покликана передати проблематику чоловічих та жіночих образів у літературних текстах.

Категорія Іншого є стрижневою для дискурсів, які розгортаються в рамках літературознавчого фемінізму, головно його французького відгалуження. Категорію „Іншого”, яка, за словами С. де Бовуар, „така ж споконвічна, як і сама свідомість”, у феміністичних студіях розглядають стосовно жінки як „другої статі” (С.де Бовуар) та підвладної чоловікові [12, с. 534].

Апологети фемінізму зазначають, що в диспозиції чоловік/жінка остання упродовж віків залишалася „вічним додатком, доповненням, фоном, однак ніколи не головною дійовою особою, чи то як автор, чи як герой, чи як читач”.

На їхню думку, якщо суспільство й надалі буде патріархальним, то жіноча половина жителів завжди буде підпорядкованою: „Чоловіки будуть домінувати над жінками, старші чоловіки будуть домінувати над молодшими”.

Відтак, у феміністичному дискурсі , перш за все французькому, на передній план виходять поняття „тілесності” і „тіла”, які водночас є одними із центральних концептів соціально-філософського дискурсу ХХ–ХХІ ст.

Беручи до уваги багатогранність термінів „тілесність” і „тіло”, у нашому дослідженні ми опираємось на концепцію української дослідниці Н. Медвєдєвої, яка визначає тілесність як „субстрат людської життєдіяльності, що являє собою багатомірне утворення, яке існує в трьох вимірах: біологічне (природне) тіло, внутрішня тілесність (сукупність тілесних відчуттів людини, почуття „Я”), зовнішня тілесність (тіло як засіб самовираження та інтеграції в суспільство), і конструюється на їхньому перетині” [12, с. 536]. Також нам імпонує визначення О.Золотухіної-Аболіної: „якщо тіло – це організм, плоть, обмежена шкіряним покривом, то тілесність включає в себе також одяг, макіяж, зачіску, аксесуари, м’язову розвинутість та багато іншого” [12, с. 536].

Французький феміністичний дискурс сьогодення базується на концепціях С. де Бовуар, сформованих під впливом філософії екзистенціалізму Ж.-П.Сартра, та поглядах Ю.Крістевої, Л.Іріґаре, Е. Сіксу і С.Кофман, які виникли і розвинулися в рамках постструктуралістської і психоаналітичної думки 70-х рр. XX ст.

Предтеча ліберального фемінізму С. де Бовуар у праці „Друга стать” відштовхується від антифеміністичних положень психоаналітичної теорії З. Фройда, за якими жінка трактувалась як недосконала кастрована істота, позбавлена власної сексуальності. С. де Бовуар піднімає ключове для феміністичної критики питання: „Як жінка стала підвладною іншою?”.

У пошуках відповіді вона аналізує позицію жінки в різних епохах та цивілізаціях і приходить до висновку: підпорядкування жінки у патріархальному суспільстві здійснюється за тим самим принципом, що й колонізація Сходу Заходом – через створення характерних образів і міфів, простором для реалізації яких стає насамперед художня література. Аналогічне твердження висловила у своїй праці „Сексуальна політика” (1970) і американський критик К.Міллет. Отож, за словами дослідниць, саме у такий наративний спосіб чоловіки визначають та нав’язують жінці суспільну функцію підпорядкування.

Також і Ю. Крістева, чільна постать сучасної літературознавчої думки, наголошує на очевидності заміщення в літературних текстах позитивного негативним, позаяк жіночий образ пройшов шлях від обожнення до „експліцитного заперечення”: „В XVI ст. жінку було повністю усунено з дискурсу”, а згодом вона „постає як втілення зла та відьмацьких сил”. Ця матриця амбівалентності, на думку критика, лежить в основі жанру роману [12, с. 539].

С. Павличко з цього приводу зазначає: „Проблема полягає в тому, що коли рівність і декларується, як, наприклад, у нас в Україні, чи навіть функціонує, як у більшості країн Заходу, залишаються певні моделі поведінки та психології, які несуть на собі печать патріархального розподілу ролей і патріархальної субординації. Ці моделі часто підтримуються і відтворюються в літературі й загалом у культурі, до того ж різних рівнів, як в елітарній, так і в масовій. А саме останнє формує і живить масову психологію”. Адже літературний твір не лише відображає патріархальні цінності, але й подекуди трактує жінку „винятково в ролі сексуального об’єкта”[12, с. 540]. Жінка, за С. де Бовуар, хоча є, „як і кожна людська істота, вільною особистістю”, проте „опиняється у світі, де чоловік накидає їй роль Іншої”.

„Її жінку намагаються перетворити на річ, спрямувати до іманентності, оскільки її трансцендентальність постійно живила б у ній усвідомлення своєї достатності і суверенності. Драма жінки – саме в цьому конфлікті між настійним прагненням будь-якого суб’єкта утвердити свою достатність і її становищем, яке перетворює жінку на підлеглий об’єкт” [12, с. 540].

Врешті-решт, сутність полеміки С. де Бовуар зводиться до такого концептуального твердження: „Чоловіки завжди тримали долю жінки у своїх руках, вирішуючи її залежно від власних інтересів”. Для прикладу, впродовж століть згода дівчини на заміжжя чи розлучення взагалі не була потрібна, адже „все залежало від чоловікових примх – він мав право на її життя й смерть, поводився з нею, як із служницею” [12, с. 540]. Оскільки чоловіки, у свою чергу, керувалися амбіціями, потребами та страхами, то навіть шанували богиню-мати, бо їх лякала Природа.

Ідеолог зазначає, що законодавство завжди „захищало” жінку, хоча й виключно як власність чоловіка і як матір його дітей. Отже, друга провідна теза фемінізму така: основна функція жінки в суспільстві завжди зводилась лише до позиції матері.

С. де Бовуар розглядає зміну значення материнства залежно від політики держави. Вона вирізняє материнство як тягар, який може бути обтяжливим, якщо жінці доводиться багато разів народжувати і якщо вона повинна годувати й виховувати дітей без необхідної підтримки, та материнство як насолоду, коли жінка регулює народжуваність, а суспільство допомагає їй під час вагітності [12, с. 541].

Дослідниця К. Міллет зазначає, що відповідно до ролей статей побут і догляд за дітьми лягає на плечі жінки, тоді як усі досягнення й амбіції є цариною чоловіків, отже, обмежена роль жінки „ув’язнює її на рівні біологічного досвіду”[12, с. 541].

Сучасне ж суспільство, за С. де Бовуар, є надією для жіноцтва взяти під контроль власне життя, адже жінці пропонують брати участь у виробництві й шляхом планування вагітності звільнитися від рабства дітонародження, що й свідчить про певну еволюцію. Однак поодинокі зміни ще не є свідченням масового перевтілення. Тому, „щоб змінити обличчя світу, треба спочатку ґрунтовно закоренитися в ньому, але ґрунтовно закорінені в суспільство лише зневолені жінки”. Інші – поодинокі жінки, які „позначені провидінням” і виявляються не менш здібними, ніж чоловіки, за словами С. де Бовуар, сприймаються як „монстри: марнославна кар’єристка, героїня” [12, с. 542].

У свою чергу С.Павличко зазначає, що чоловіки створюють культ матері, аби зменшити конкуренцію з жінками у традиційно чоловічих сферах. Ю. Крістева (як і С.де Бовуар) також наголошує, що сьогодні існують різноманітні можливості для того, аби регулювати питання дітонародження, як-от за допомогою протизаплідних засобів. Проте, зауважує вона, популярність генних маніпуляцій, штучне запліднення та клонування свідчать: „більшість жінок прагнуть материнства” [12, с. 542].

У наш час, на думку Ю.Крістевої, не ведеться дискусія про суть материнства, хоча воно і залишається „чи не єдиним інститутом, який ще є святим”. Сучасне суспільство „не бачить материнської сексуальності, сприймає материнство як корисну функцію”.

Таке ставлення до материнства і спровокувало феміністичний рух, який, перш за все, озвучував „протест проти змалювання материнства як норми”. Дослідниця визнає, що різниця між жінкою-матір’ю та жінкою-коханкою існує, проте жінка-мати всупереч суспільній позиції, за словами Ю.Крістевої, не позбавлена сексуальності. Крім того, мати передає культуру від покоління до покоління. Якби вдалось пояснити суть материнського покликання, підсумовує психоаналітик, то „це було б великим внеском у нові основи гуманізму” [12, с. 544]. Ю.Крістева дотримується позиції, що чоловік та жінка за своєю суттю є непримиренними „істотами конфлікту”. Саме конфлікт, за словами дослідниці, характеризує людей та приносить їм задоволення. До певної міри фемінізм і виник з так ого конфлікту, з революції, в якій рушійною силою є не пролетаріат чи буржуазія, а жінки, котрі прагнуть свободи. Свободу (бунт) особистості Ю.Крістева вбачає не у подоланні кордонів та бар’єрів, а в усвідомленні „необхідності постійного оновлення” та розвитку, у створенні власного „психічного простору” як віддзеркалення врівноваженості та духовної свободи особистості. Дослідниця закликає індивіда протистояти своїй групі, адже лише завдяки одиничному та індивідуальному будь-який рух зможе набути повноти змісту. Вона підтримує рівність між чоловіками і жінками на універсальному рівні, адже це є запорукою „універсальної нації”.

Позаяк „ставлення жінки до закону, влади, до заборони інше, ніж у чоловіків” і походить від „ставлення до свого тіла, до чутливості та зачаття”, то жінка збагатить поняття універсального „витонченістю жіночого сприйняття”[12, с. 544]. Суголосно з Ю.Крістевою стверджує С.Павличко: „Суспільство, яке дає жінкам рівні права з чоловіками в усіх сферах життя, демонструє рівень своєї цивілізованості й культури” [12, с. 544].

На відміну від С. де Бовуар, К.Міллет і Ю.Крістевої, які аналізують тіло перш за все в ключі материнства, теоретики третьої хвилі феміністичного руху відстоюють кардинально протилежні позиції і розглядають концепт із позиції ринку розваг та сфери бізнесу. Зокрема, А.Дворкін, К.МакКіннон, Р.Морган, Д.Рассел, Е.Шворцер та ін. активно виступають проти порнографії та проституції як „сексуальної колонізації жіночих тіл” [12, с. 545], адже вважають їх принизливими заняттями і зараховують їх до насильства, яке чоловіки застосовують не лише у фізичному, психологічному й сексуальному плані, але й яке викликане економічним становищем жінки. Вони намагаються розвінчати патріархальний міф, що „повіями народжуються”.

Таким чином, першочергова мета радикального фемінізму, як слушно зауважує С.Павличко, полягає в тому, щоби „викрити порнографію як механізм домінування чоловіка”.

Натомість К.Акер, С.Брайт, А.Керол, Б.Додсон, Н.Хартлі, Б.Ховард та ін. обстоюють право жінки обирати порнографію і проституцію за професії, які можуть бути економічно прибутковими. Постулат „Тіло жінки – право жінки” [12, с. 547] вони тлумачать не як право жінки на аборт і заплановану вагітність, а як можливість самостійно обирати, що робити із власним тілом.

У межах феміністичної критики дискурс Іншого дає можливість проаналізувати функцію жінки в патріархальному суспільстві, яке обмежує її на політичному, юридичному, економічному і психологічному рівнях. Оскільки всі антижіночі міфи, проти яких виступають ідеологи фемінізму, сформовано письменниками-чоловіками, єдиним способом розвінчання цих міфів є створення жіночих текстів. Активна їхня поява особливо означує період другої половини ХХ ст.: М.Персі, С.Маккі Чарнас, Е. Вокер, У.Ле Ґуїн, М.Лоуренс, М. Етвуд та ін.

Прикметною рисою такої літератури, написаної головно в жанрі художньої автобіографії та літературної дистопії, стає викривальний дискурс Іншого як жіночого, підпорядкованого і підконтрольного.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ТВОРУ МАРГАРЕТ ЕТВУД  “РОЗПОВІДЬ СЛУЖНИЦІ”

• 2.1. Проблематика роману

Роман М. Етвуд «Розповідь служниці» — фантастика, надто подібна до реальності. Скомбінувавши, як уже зазначалося, жанри (феміністський, політичний, екологічний роман), письменниця обрала за основу дистопію, а події, що розгорталися, подала як жіночу художню автобіографію з науково-фантастичним забарвленням.