Еволюція феміністичної інтерпретації у творі М. Етвуд “Розповідь служниці"

         Роман М. Етвуд  ,,Розповідь Служниці» – це модель суспільства, що побудовано  на  основі  християнського  фундаменталізму.  Сам  термін „фундаменталізм»  уперше  з‘являється  та  набирає  обертів  у  Сполучених Штатах Америки у 70–80-х рр. XX ст. як характеристика низки соціальних християнських  груп,  організованих  ортодоксальними  представниками Євангелістських  церков.  Пізніше  цей  термін,  як  зазначає  І. Папаяні, входить до понятійно-категоріального апарату релігієзнавства [13, с. 88].

У  романі  простежено  місце  та  призначення  чотирьох  складових релігії: Бога, Біблії, церкви, молитви. Релігійні сюжети роману – це перш за все біблійські, які подані як ціла низка символіко-алегоричних картин. Текст  роману  дозволяє  висунути  припущення,  що  авторка продовжує в художній формі розвиток ідей З. Фрейда та Е. Фромма про авторитарну сторону релігії. М. Етвуд змальовує та акцентує увагу саме на  авторитарній  функції  релігії.

З огляду на останні політичні події, що мали місце у світі, твір, написаний 1985 року, можна назвати певною мірою й романом — передбаченням. За словами самої письменниці, усі події вона перенесла «в інший час і до іншого місця», однак мотиви твору залишилися історичними. У ньому йшлося про формування на північному сході Сполучених Штатів, у вигаданій Республіці Джілеад, теократії, підтримуваної релігійними фундаменталістами. У загальній атмосфері розповіді, в організації побуту мешканців Джілеаду, в деяких мовних зворотах, іменах героїв не було східних мотивів. Усталений світопорядок було зруйновано, мешканці Америки перетворилися на рабів-полонених, кожен з яких виконував відведену йому роль, на гвинтиків — біороботів абсолютної у своїй жорстокій організації системи. Нова імперія — це імперія сили й жорстокості, що виникла внаслідок екологічного лиха (значну частину території колишньої Америки було знищено внаслідок ядерним вибухом у спричиненого неконтрольованим використанням хімічних засобів та експериментів на генному рівні). М. Етвуд «створила похмуру картину Джілеаду, привівши ідеології кінця XX ст. до їхнього логічного завершення»: «Це було після катастрофи, коли застрелили Президента і піддали бомбардуванню Конгрес, а армія оголосила готовність номер один. Вони тоді звинуватили ісламських фанатиків. «Зберігайте спокій, — казали вони по телебаченню. Все під контролем». У це важко було повірити. Цілий уряд було знищено. Як вони це допустили, як могло таке статися?» [13, с. 90]

Лідери Джілеаду прагнули створити морально досконалий світ, побудований на етичних засадах християнства та ісламу. Отож патріархальність влади тут виправдовувалася Божим Законом. На подібній етиці будувалася структура найбільших екстремістських сект, у середовищі яких архаїчна мова патріархів становила один із механізмів соціального контролю. Назва Джілеад асоціювалася з ім'ям патріарха Якова, який склав із каміння гору, щоб спостерігати за Богом. Тут же він заснував і свій рід. Перший епіграф до твору (Книга Буття 30: 1 — 3) стосувався старозаповітної історії про Якова, його двох дружин, Рахіль і Лею, і двох служниць, які мали народити Якову дітей.

У романі молитва відбувається через примус, не особистою  потребою. Молитвонади  виконують  каральні  функції щодо тих, хто втратив віру в офіційну релігію Республіки Галаад. 

Але  зовсім  інше  призначення  мають  молитви  для  дружин Командорів, вони їх замовляють. Замовлення молитов у Свитках Духу – ознака набожності й вірності режиму; звичайно ж, Дружини Командорів замовляють  їх  понад міру. Це  дуже  корисно  для  чоловічої  кар‘єри.  ,,Є п‘ять  різних  молитов:  на  здоров‘я,  багатство,  смерть,  народження  та гріх.  Замовляєш  яку  ти  хочеш,  набираєш  номер,  потім  власний телефонний  номер,  щоб  гроші  зняли  з  рахунка,  а  потім  набираєш, скільки разів ти хочеш повторити її» [18].

         Молитвонади  та  їх  функції  спрямовані  на  те,  щоб  знецінити найвище  досягнення  людства  –  свободу  думки.  Така  техніка  постійно практикується  в  різних  релігійних  конфесіях  сьогодення. Наприклад,  у Церкві  Ісуса  Христа  Святих  останніх  днів,  яка  існує  в  Сполучених Штатах  Америки.  Мета  її  полягає  в  тому,  щоб  парафіяни  перестали ставити  запитання.  Їм рекомендується лише молитися й не піддаватися гріховним  думкам. Аналогічна  ситуація  змальована  в  романі М. Етвуд.

• 2.2. Герої твору

Твір М. Етвуд — це водночас і роман — сповідь, і біографічний роман — розповідь головної героїні на ім'я Офред про свою долю. Офред (справжнього її імені читач так і не дізнається, як і імен інших мешканців Джілеаду) — жінка, якій на вигляд приблизно тридцять років. Колись у США в неї була родина — чоловік Люк, п'ятирічна донька і робота (вона переписувала в бібліотеці тексти книжок на комп'ютерні дискети). У період формування нового режиму родина здійснила невдалу спробу втекти до Канади. Доля дитини й Люка Офред і дотепер невідома. Сама ж вона потрапила до будинку багатої та впливової людини — одного з джілеадських Командорів.

Офред,  головний  персонаж,  говорить  про  ілюзії,  полонянкою  яких виявилася вона сама. Авторка з тонким психологізмом показує зовнішню та  внутрішню  поверхню  релігійного  кокону  світосприйняття. Метафора платонівської „печери» добре маніфестує зовнішній бік „світу релігійного фанатизму» або псевдореальності, в якій перебуває героїня. На противагу ж  зовнішньому,  внутрішній  світ  та його  істинна  сутність  залишається  в самій людській душі, яка постійно перебуває у протистоянні із зовнішнім світом.  Внутрішній  її  стан  вже  змирився  з  таким  станом  речей  і  лише один  раз  вона  звертається  до  Бога.  ,,Господи.  Існуючий  в  Царстві Небесному, що  є  всередині. Я б  хотіла, щоб  ти  сказав мені  Ім‘я Твоє  – справжнє. Але й Ти підійде. Я б хотіла знати, що Ти замислив. Але щоб там не було, прошу Тебе, допоможи мені пережити це. Але, можливо, Ти тут ні до чого, але я ні секунду не сумніваюсь, що Ти саме це й планував –  все, що  тут  відбувається»  [18]. Сама  героїня  в  такій  реальності частіше нагадує не живу  людину,  а  „ляльку»,  „тінь для  самої  себе»,  яка функціонує  за сценарієм, що скоро повинен  закінчитися. Вона – символ людини,  яка  за  своєю  суттю  не  є  справжньою,  оскільки  не  має можливості бути сама собою, все, що можна попрохати у такої людини, – це усвідомити штучність свого стану і визнати його [10, с. 214].

         Екзистенційні складові релігійної свідомості – віра, любов, надія – втрачають своє значення в житті головної героїні. Їх просто немає у світі Республіки Галааду. Не дивно, з нашої точки зору, що вона втрачає віру і надію. Використовує Старий Заповіт, адже Новий, виходить з любові до „самого себе», веде до прийняття себе реального  і возз‘єднання  із собою істинним –  значить актуалізування Бога в собі, а в романі відсутня  така сюжетна  лінія.  Натомість  ,,Віра  –  це  лише  вишите  слово»  [18].

Офред  втратила  не  лише  віру,  надію,  любов,  які  були  в  неї,  що закінчилося  трагедією.  Зневіра  стає  однією  з  головних  рис  її  існування. Не зазнає вона й добра, а зло постає перед нею в різних проявах. Звернення  до  теми  добро/зла  невипадкове.  Адже  зло  має глобальний характер.

Командор із дружиною Сереною були бездітними, тому, згідно із законами Джілеаду, мали право на служницю — утриманку, обов'язок якої полягав у народженні дитини від господаря. Відразу після народження Командор і Серена забрали дитину від сурогатної матері, дали їй ім'я й виховували як рідну. При цьому акт запліднення, так звана «Церемонія», що складався з низки ритуалів, а згодом і самі пологи проходили за присутності дружини вельможі. Однак не всі Командори Джілеаду мали таких утриманок, адже деякі дружини були самі спроможні народити дітей. Така ситуація певною мірою нагадувала життя за комуністичним принципом «Від кожного за його можливостями, кожному — за його потребами» [18].

У будинку Командора жила й інша прислуга з чітко визначеним колом обов'язків — куховарка Рита, прибиральниця, водій Нік, охорона.

Кожному мешканцеві Джілеаду було відведено в суспільстві конкретну роль. Чоловіки (до речі, усі вони поділялися на касти — Командори, Янголи, Охоронці, Очі) здійснювали керівництво державою, жінкам у патріархальній суспільній ієрархії в основному відводилася роль або дружин Командорів, або служниць, що народжували дітей.

Стосунки Офред з мешканцями будинку складалися по-різному. Її ненавиділа Серена, за нею стежила, хоча по-жіночому й співчувавала, куховарка Рита. Для самого ж Командора Офред з безправної служниці поступово перетворилася на єдиного друга. Він таємно запросив її до своєї кімнати (адже законом це було суворо заборонено, і за таку провину Офред могла потрапити до касти Нежінок, тобто тих, кого за недотримання законів Джілеаду направляли до «Колоній», де вони прибирали токсичні відходи виробництва, від чого невдовзі помирали), де вони ночами вели довгі розмови про життя. їхні зустрічі були далекими від романтичних побачень. Командор подарував Офред давно забуті речі — старі (ще американські) жіночі журнали, косметику. Він цінував в Офред, жінці розумній, освіченій, цікавого співрозмовника. їхні зустрічі під час Церемонії перетворилися на нудну, але водночас необхідну «роботу». Щось схоже на кохання (справжні почуття Офред залишила в минулому, згадувавши свої відносини із Дюком) виникло між Офред і водієм Ніком. Наприкінці роману вона зізналася, що чекала на дитину від нього.

Нік, щиро захоплений Офред, допоміг їй втекти з будинку Командора та з Джілеаду взагалі. Подальша її доля була невідомою. Через деякий час з'ясувалося, що Офред вдалося врятуватися й залишити цю розповідь про своє життя у Джілеаді і водночас про історію самого Джілеаду на комп'ютерній дискеті. Невизначеність фіналу мала символічне значення.

У розділі «Історичні нотатки», дія якого розгорталася через 200 років, учені, до рук яких потрапила дискета Офред, розглядали питання про історію Джілеаду на науковій конференції. їхні доповіді дали можливість визначити ті історико-політичні особливості життя країни, про які не здогадувалась ізольована від світу героїня роману.

Професори — нащадки перших джілеадців — знайшли виправдання репресивній політиці Джілеаду і дозволили собі висловлювання, пройняті ненавистю на адресу жінок — служниць. Академічний світ 2195 р. поглибив дистопічність твору і водночас відобразив прикметну рису «доджілеадського часу» (охоплював другу половину — кінець XX ст.) — «найяскравіше відтворення неспокійної сучасності». Крім того, учені — тодішні учасники конференції, мали індіанські імена (Джонні Собака — Що — Біжить, Маріанн Серп Місяця), що підтверджувало думку про те, що нащадки колишньої європейської імміграції зникли разом зі своєю цивілізацією, що самозруйнувалася, знищивши природну базу свого істеблішменту, а тубільці- індіанці почали відігравати керівну роль у науковій і освітній системі Заходу. Символічною була й назва міста, де проходила наукова конференція, — Денай-Наневіт.

У  романі  М. Етвуд  персонажі  сприймають  настанови  Біблії  як примус. Вони  не  вбачають  у  ній  книгу життя,  ,,моральний  кодекс»,  за яким  слід  жити.  Чому?  Тому  що  настанови  Біблії  і  реального  життя Республіки  Галаад  вступають  у  конфлікт  між  собою.  У  республіці недозволено  вільно  користуватися  Біблією.  ,,Вставляє  ключ,  відкриває скриньку, виймає Біблію – звичайна Біблія, чорна обкладинка й золотий обріз. Біблію тримають під замком, щоб челядь не вкрала  її. Біблія – це вибуховий  пристрій:  хто  знає, що  ми  звідти почерпнемо,  якщо  до  неї доберемося? Нам не дозволено зачитувати  із неї – зачитує Командор, – нам  недозволено  читати.  Наші  голови  повертаються  до  нього,  ми завмерли в очікуванні: а ось і наша казка на ніч‘‘ [10, с. 219]. 

Епіграфом  до  роману  стали  цитати  Біблії  із  книги  ,,Буття‘‘. Лейтмотивом  роману  є  така  теза:  ,,І  побачила  Рахіль,  що  вона  не народжує дітей Іакову, й позаздрила Рахіль сестрі своїй й сказала Іакову: дай мені дітей, а якщо не так, я помираю. Іаков розгнівався на Рахіль й сказав:  хіба  я  Бог,  який  не  дав  тобі  зачатку  черева? Вона  сказала:  ось служниця моя Валла: піди до неї: хай вона народить на коліна мої, щоб і я мала дітей від неї» [18].

У Біблії наголос  зроблено на добровільнім бажанні мати дітей як своїх  від  служниці  Валли.  Підкреслимо,  вільне  бажання.  У  романі  ж М. Етвуд  змальовує  картини  примусового  народження  дітей  та материнства,  для  чого  створюється  особлива  група жінок  ,,Служниці».

М. Етвуд  репрезентує  біблійні  трактати  як  дихотомію  чоловіче/жіноче. Вона  проводить  думку,  що  біблійні  настанови  про  те,  що  жінка походить  із  ребра  Адама,  стають  домінантою  в  Республіці  Галаад. Доказом  цього  є  і  те,  що  ім‘я  головної  героїні  –  це  лише  прізвище, номінальна  частина  від  імені  того  джентльмена  й  присвійний  суфікс.

Такі  імена давалися цим жінкам при прийнятті їх у будинок Командора й залишалися при виході із цього будинку [10, с. 219].  

У  Республіці  Галаад  має  місце  полігамія,  яка  практикувалась  на ранніх етапах розвитку людської спільноти. Цей світ патріархальний за своєю  формою.  Жінка  в  такому  суспільстві  перетворюються  на служницю для чоловіка. Вона в романі стає виконавцем чоловічої волі, другом  людини,  іншою  статтю,  а  не  людиною. Таким  чином,  у  романі порушуються гендерні питання. 

Охарактеризувавши побут і спосіб життя мешканців Джілеаду, вчені провели недвозначну паралель із звичаями, властивими суспільству давніх (як для 2195 р.) північнокавказьких народів у період різкого падіння народжуваності. Отже, М. Етвуд піддала сатирі не лише американське суспільство, не лише технократичну західну цивілізацію. Тиранічна практика Джілеаду була заснована на багатьох моделях — режимах латиноамериканських країн, Іраку, Ірану, Філіппіни, Афганістану, Радянської імперії часів Сталіна. Коріння того, що сталося в Джілеаді, було приховане в минулому, як вважали історики. «Як ми знаємо з історії, — йшлося в одній із доповідей, — жодна нова система не формується на уламках іншої, не увібравши в себе елементів попередньої. Скажімо, елементи язичництва простежуються в «Розповіді служниці» — це «антитеза сучасному канадському суспільству, у природний елемент і не опановані дикі простори надзвичайно реальні», — зазначив В. Рот. У романі природа поставала важливою ланкою в досить парадоксальному значенні (вона була повністю зруйнованою й існувала лише в штучній формі — у вигляді газону чи клумби) [10, с. 221].

Дослідник творчості письменниці Ч. Банерджі наголошував, що М. Етвуд створила в романі дві рівнозначні реальності: «Одна стосувалася наївних ілюзій, інша — елітарної гри з ілюзіями і пародіюванням». Наївні ілюзії — це віра Офред у повернення до колишнього життя, до Люка й доньки; елітарна гра — розмови із Командором. Водночас уся структура твору — складної алегорії сучасного життя, викривленого дзеркала Всесвіту, що бездумно прямувала до власного завершення — пройнята гірким пародіюванням.