Концепція психологічного двійництва особистості в літературі заходу XVIII - XIX століть

      Вступ

        Двійництво літературного героя  є окремим казусом проблеми  характеру, яка існує з античних  часів, коли особистість репрезентувалася  однією рисою поведінки. В середньовічній словесності «типові» ознаки виступали як найвищий прояв індивідуальності, що зреклася особистого, аби втілити в собі загальне. З розквітом ренесансного процесу в Європі, руйнацією обставин, які провокували застиглі й ідеалізовані моно характери, питання ускладнюється. Класицизм повернувся до античних принципів однозначності характера. Та з XVIII ст. з'явилися інші установки. Досягнення  романтиків та реалістів, утвердження ідеї «діалектики душі» ускладнюють літературознавчі оцінки. В історії й теорії літератури фігурували поняття характеру однозначного (наприклад, в Класицизмі та Романтизмі) та характеру складного (в Реалізмі), і це впливало на літературу будь-якої епохи. Прагнучи якось гармонізувати ситуацію, Л. Тимофєєв визначив характер як пануючу рису особистості, яка не виключає існування інших рис. Все це свідчить, що дана категорія до кінця все ж таки не вивчена. І ця проблемність зумовлює актуальність даної роботи.

      Також слід уважно вивчати зміст поняття «характер» , тут важлива категорія   «двійництва»,   тобто не просто складного, а саме дихотомічного характеру, який вимальовується в епоху руйнації авторитету класицизму.

      Проблемою двійництва людини в літературі Заходу займалися такі дослідники як Е. Райло, М. Півінська, М.Ладигіна, Д. Наливайко,                      Н. Берковський, І. Лімборський, Л. Гінзбург, Х. Левін, С. Павличко та інші. Дуже корисними є деякі твори відомих психіатрів (К. Юнга, К. Леонгарда,        Е. Ноймана), в яких описані випадки «розщеплення свідомості».

      Предметом дослідження даної роботи є явище психологічного двійництва літературного героя, ускладнення донедавна однозначного характеру, що відбиває значні зрушення в погляді на особистість та можливість її психологічної цільності.

      Об’єкт  дослідження даної курсової роботи – це репрезентативні моменти західноєвропейського та почасти американського літературного пошуку кінця XVIII- XIX століть, які демонструють ускладнення концепції людини; це художні твори таких письменників, як М. Льюїс, А. Радкліф, Ч. Метьюрін, Дж.Г. Байрон, Г. фон Кляйст, Е.А.Т. Гофман, А. Шаміссо, Р..Л. Стівенсон, Е. По, О. Уайльд, Ч. Діккенс, Н. Готорн, у яких мотив двійництва розгорнуто з максимальною повнотою.

     Мета  дослідження полягає в з’ясуванні ролі категорії двійництва в західноєвропейських літературах як важливого моменту ідейно-естетичного самоусвідомлення особистості європейця Нового часу.

      Досягнення  мети дослідження потребувало вирішення  таких завдань:

1. зробити загальну характеристику літератури заходу XVIII-XIX століть;
2. вивчити становлення уявлення про психологічну складність людини;
3. визначити романтичну концепцію людини-двійника та її зображення в англо-германській літературі;
4. встановити тему двійника в літературі англо-американського світу.

Для досягнення мети та вирішення завдань  було використано такі методи дослідження: критичний аналіз наукової літератури, порівняльно-історичний при загальному системному підході до матеріалу. 
 
 
 
 

ГЛАВА І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРИ ЗАХОДУ        ХVІІІ-ХІХ СТОЛІТЬ

1. Характеристика західної літератури ХVІІІ століття

   ХVІІІ століття охоплює умовний період в історії світової літератури,який має назву Просвітницький класицизм. Цей період позначений подальшим поглибленням нерівномірності літературного процесу у світі. У країнах Заходу це був досить чітко окреслений літературний період, що позначений пов’язаними між собою художніми та ідейними напрямами Просвітництва і Cентименталізму.

   У літературі ХVІІІ століття відбувається серйозний стильовий злам. Практика універсальних стильових систем залишається у минулому. Мистецтво, насамперед література, стають окремою сферою культурного життя і вже не виражають сукупні культурно-історичні прагнення своєї доби. Естетичні системи втрачають значення всезагальності. Розходяться шляхи різних видів мистецтва: літератури і театру, театру і музики. Митець більше не використовує спільний стильовий запас доби, він створює власну систему стилю і підпорядковує її своєму особистому задуму. У кожній країні література носила яскраво виражений національний характер у залежності від своєрідності історичного розвитку народу, його національних рис і традицій. Хоча для всієї епохи були характерні деякі спільні риси, виражені у явищі Просвітництва та течії Сентименталізму [27].

     Щодо  просвітницької естетики, просвітителі підпорядкували свою творчість завданню перебудови суспільства. Головним принципом просвітницької естетики стало утвердження виховної ролі мистецтва, демократичної ідейності. Використавши вчення Аристотеля про мистецтво, просвітителі заклали теоретичні основи критичного реалізму, що розвинувся вже у мистецтві ХІХ століття. Твори просвітителів вирізняє концептуальність, вони глибоко філософічні. У ряді випадків це своєрідні белетризовані філософські трактати. Звідси і певна раціоналістичність творчості просвітителів. Вони створили жанри публіцистичного філософсько-політичного роману, морально-політичної драми і гротескно-комедійного памфлету. При цьому широко використовували літературні форми старих майстрів: памфлети Лукіана, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу Ренесансу: твори Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Томаса Мора, котрих вони вважали своїми ідейними попередниками). Просвітники ввели у літературу героя-простолюдина у якості позитивного образу. Почали оспівувати його працю, мораль, співчутливо зображати його страждання. При цьому часто критикувались панівні стани, у літературу вводився критичний елемент, що окрім художнього мав і політичне значення. Просвітницький герой — діяльний, впевнений у собі [1, с 304].

     Сентименталізм  — явище складне і сповнене протиріч. Як ідейний і художній напрям він не тотожний Просвітництву  у цілому, але в той же час тісно пов’язаний з останнім. У ряді випадків він був кризою Просвітництва (Англія), в інших майже повністю злився з просвітницькою літературою (Франція, Німеччина). У європейській сентиментальній літературі герой був новою людиною доби руйнації феодального суспільства, зображеною то в буднях реального побуту, як Том Джонс, Фігаро, Луїза Міллер, то у певній відстороненості від цих буднів, або навіть в узагальнено-філософському плані (Робінзон Крузо, Натан Мудрий, Прометей, Фауст). Сентименталізм докорінно відрізнявся від класицизму, і частково випливав з Просвітництва. Якщо класицисти оповідали про видатних людей, видатні події та видатні пристрасті, то сентименталісти звернулись до людей простих, пригноблених, слабких. У їхніх героях немає нічого особливого. Страждання їх не дивують і не вражають, зате зворушують. Замість піднесеного і величного, що було у класицистів, сентименталісти принесли у літературу зворушливе. Сентименталізм був також і реакцією на Просвітництво, з його часто надмірною раціоналізацією сюжетів і персонажів. Хоч саме з Просвітництва випливала увага до звичайних людей. Класицисти природи не помічали, натомість у творах сентименталістів природа зайняла важливе місце. Споглядання її, мирне спілкування з нею простих, незлобивих людей — ось ідеал сентименталістів [9, с. 11].

     У західноєвропейській літературі просвітницькі  тенденції спочатку зародилися в  Англії на початку 1700-х років, досягли  своєї вершини у середині століття у Франції і перейшли в нову якість наприкінці століття в Німеччині. У літературі виділяється три основні ідейно-стильові напрями:

1. Література просвітницького раціоналізму, що найбільшою мірою відбила просвітницькі ідеї;
2. Література сентименталізму, до якого також відносять літературу штюрмерства в Німеччині;
3. Література веймарських класиків у Німеччині (Шиллер, Гете).

У західноєвропейській  літературі цього періоду виділяють  такі етапи:

      І. - Література просвітницького раціоналізму в Англії (Даніель Дефо (1661- 

        1731), Джонатан Свіфт (1667-1745));

     ІІ. - Література просвітницького раціоналізму у Франції (Монтеск’є (1689-  

           1755), Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Бомарше (1732- 

   1799));

     ІІІ. - Література сентименталізму в Англії (Семюел Річардсон (1689-1761),

          Генрі Філдінг (1707-1757),Лоренс Стерн (1713-1768),Едуард Юнг

         (1683-1765), Роберт Бернс (1759-1796));

     IV. - Література сентименталізму у Франції (Жан-Жак Руссо (1712-1778),

         Луї-Себастьян Мерсьє (1740-1814), Жан-Анрі Бернарден де Сен-П’єр

         (1737-1814), Ніколя Ретіф де ля Бретон (1734-1806);

     V. - Веймарська класика (Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1781) (предтеча),

        Штюрмерство (предтеча) Фрідріх Шиллер (1759-1805), Йоганн

        Вольфганг Гете (1749-1832)) [4, с. 180].

     В Північній та Південній Америці розвиток просвітницької думки взаємодіє з європейським, але також органічно пов’язано з визвольним рухом проти англійського (утворення США) та португальського (у Бразилії) колоніального панування. Відбувається важливий процес становлення національних культур континенту. Головні досягнення американської літератури цього періоду пов'язані з просвітницькою публіцистикою, найзначнішими представниками якої були: Томас Джефферсон (1743-1826), Бенджамін Франклін (1706-1790), Томас Пейн (1737-1809) [9, с. 13].

2. Характеристика літератури заходу XIX століття

   XIX століття один з найскладніших  періодів в історії літератури  країн Західної Європи і США  – визначене великою різноманітністю  письменницьких обдарувань, багатством  ідей та художніх форм. Межі епохи чітко визначаються двома всесвітньо-історичними подіями – Великою французькою буржуазною революцією 1789 – 1794 рр. і Паризькою комуною 1871 року. Цей час, майже століття, вмістив у собі піднесення, утвердження і початок занепаду буржуазного суспільства. Соціальні суперечності епохи породжували класову боротьбу. XIX століття ознаменувалось появою на історичній арені пролетаріату, що вступив у бій за свої інтереси. Передова література XIX століття  розвивалась у самій гущі класових битв, відбиваючи у художній формі соціальні суперечності часу, інтереси і сподівання широких народних мас. Дві течії, що прийшли на зміну класицизму й сентименталізму, посіли центральне місце в літературі XIX століття. Це – Романтизм і Критичний реалізм. В реалізмі відбилось невизнання нової буржуазної дійсності письменниками, що належать до найрізноманітніших верств суспільства. Непривабливій дійсності романтики протиставляли зображення ідеального за їх поняттями життя. Критикували буржуазію ці письменники з різних позицій. Були романтики консервативні і навіть реакційні, які заперечуючи буржуазний лад, мріяли про повернення до феодального минулого. Такий наприклад, німецький письменник Новаліс і родоначальник реакційного романтизму у Франції Шатобріан. Але були романтики і прогресивні. Вони розповідали про страждання народу і не тільки закликали його до боротьби за волю, але і самі ставали учасниками національно-визвольних і революційних рухів. Діяльними учасниками національно-визвольних рухів були геніальні поети Байрон і Міцкевич. Французька письменниця Жорж Санд брала активну участь у революційних подіях 1848 р. [13, с. 104]. Велике коло життєвих інтересів займало увагу письменників-романтиків, та яких би сторін життя вони не торкалися, в усьому виявлялась їхня ворожість до буржуазного світу. Вони писали численні твори, в яких яскраво змальовували часи рицарства і епоху панування дворянства. І це, і пристрасть романтиків до збереження природи і патріархального сільського побуту пояснювалось їх ворожістю докапіталістичного міста. Однак центральним питанням, яке цікавило письменників того часу, було питання про долю особистості. Спершу буржуазія боролась проти феодалізму під прапором свободи. Але дуже швидко виявилось, що буржуазний лад не визволяє, а поневолює людину. Романтики висловили в своїх віршах і романах протест проти пригноблення буржуазним суспільством людської особистості. Вони змальовували гордих, непокірливих героїв, які не визнавали над собою нічиєї влади, кидали виклик брехливій буржуазній моралі. Література прогресивного романтизму часто зображує конфлікт між людьми, що жадали повної свободи, і тими, хто посягав на цю свободу. У більшості творів, написаних романтиками, діють середньовічні персонажі, але конфлікти, в яких вони беруть участь, відбивають боротьбу буржуазних основ життя. Література романтизму відзначалісь великою різноманітністю жанрів. У ній знайшла розвиток ліро-епічна поема, наприклад, «Паломництво Чайльд Гарольда» Байрона; історична трагедія («Ернані» Гюго, «Маріно Фальєрі» Байрона); історичні романи («Айвенго» Вальтера Скотта, «Собор Паризької богоматері» Гюго, «Заручені» італійського письменника Александро Мандзоні, «Консуело» французької письменниці Жорж Санд). Дуже часто письменники-романтики, бажаючи сховатись від навколишньої пошлої дійсності, звертались до жанру фантастичної новели або повісті. Епоха романтизму також відзначалась розквітом лірики, що складала значну частину творчої спадщини таких всесвітньо відомих поетів, як Байрон, Шеллі, Гюго, Гейне, Міцкевич. Розвиток романтизму в основному припадає на кінець XVIII і першу половину XIX ст. поряд з романтизмом з’явилася нова течія – Реалізм. Точніше вона називається Критичним реалізмом. Критичною цю течію іменують тому, що духом своїм вона була ворожа до буржуазного суспільства і до його нелюдської моралі. Письменники-реалісти відрізнялись від романтиків тим, що вони не відмовлялись від зображення повсякденного життя буржуазного суспільства. Навпаки, саме його вони зробили основним матеріалом своєї творчості, зуміли розгледіти головне, закономірне в житті [5, с. 197-201].

     Головною метою реалістів було викривання пороків буржуазного світу. Ці письменники були переважно вихідцями з буржуазії, але завдяки розуму,  чесності й таланту зуміли піднестись вище інтересів і понять свого середовища. Однак справжнього шляху для вирішення суспільних суперечностей критичні реалісти не бачили, тому що, люблячи народ, все ж стояли далеко від революційного руху, що виник у їх час. І хоч деяка ідейна  обмеженість властива навіть кращим майстрам критичного реалізму, ми цінуємо їх за глибоко правдиве зображення дійсності, за сміливу  і нещадну критику панівних класів, за захист природних прав всіх людей і , нарешті, за високу художню майстерність. Порокам буржуазних хижаків, безсиллю тих людей, які підкорились бездушним законам буржуазного суспільства, реалісти протиставляли свою віру в кращі начала людини, в її здатність перемогти зло.  Найвидатнішими письменниками-реалістами в першій половині XIX ст. у Франції були Стендаль і Бальзак, а в Англії – Діккенс і Теккерей. Панівним жанром реалістичної літератури став роман сучасного життя. Герої реалістичних творів, як правило, люди, типові для тієї чи іншої соціальної верстви, зображувались письменниками в усій складності властивих їм суперечностей [21, с. 121].

ГЛАВА ІІ.  КОНЦЕПЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДВІЙНИЦТВА ОСОБИСТОСТІ В ЛІТЕРАТУРІ ЗАХОДУ XVIII - XIX СТОЛІТЬ

2.1.  Становлення уявлення про психологічну складність людини

      В літературі відбувається поступове  ускладнення «моно характеру», який був успадкований від класицистичних попередників. Протиріччя між моно характером і відчуттям реальної складності психіки людини створює передумови для виникнення концепції психологічного двійництва особистості. Поняття характеру може бути індикатором, який, в його історичних модифікаціях, свідчить про суттєві орієнтири літературного пошуку Нового часу.

      Проблема  двійництва людської істоти, психологічна складність людини є неослабним джерелом письменницького інтересу, починаючи з епохи кризи класицистичного характеру. Змінюється погляд на людину, яка, за Г. Флобером, має «священне право суперечити самій собі». Статус цільної особистості та психологічного двійництва в літературній думці Нового часу вимагає особливої уваги: ідеалом суспільства продовжують лишатися цільні, прямі люди з чітко визначеними аксіологією та діапазоном очікування вчинків. Проте насправді сучасна людина менш за все нагадує цей ідеал, що зберігає риси архаїчного нормативу. Художня література, починаючи з епохи Ренесансу, має справу з індивідуальністю роздрібленою, сповненою протиріч, інколи вражаючих. Категорія «характер» насичується в різні періоди Нового часу достатньо різним змістом. Різко окреслених характерів, позитивних та негативних героїв потребують  вже лише архаїзуючі напрямки в новітній літературі, на ґатунок «соціалістичного реалізму». В основному ж сучасна європейська літературна свідомість зосереджена на проблемі «складності» людини [19, с. 176]. Піонером в цьому відношенні виступила передромантична  готична  література, яка поставила проблему роздвоєння психіки людини, що підпадає магії зла. Такий мотив   розробляється  в «готичному романі» А. Радкліф, М. Льюїса, Ч. Метьюріна.