Концепція психологічного двійництва особистості в літературі заходу XVIII - XIX століть

        Згодом завоював уяву читачів  байронічний  герой, що розриває з традиційними моральними цінностями, аж до епатажних фігур на зразок Каїна, але водночас цей герой трагічно переживає власне богоборство й одинокість. Подальший розвиток ситуації двійництва призводить до ще напруженіших психологічних конфліктів. Характерно, що у романтиків  ми натрапляємо на численні описи божевілля: вважалося, що у  цьому  стані розкривається  душа, звільнена  від пут  розуму. Романтичний герой розкриває свої прагнення і пізнає незвичні обрії в стані екзальтації, натхнення, сну. Психологізм з часів романтизму стає дуже характерною орієнтацією літератури. Про це  переконливо писав німецький психіатр К. Леонгард. Характерний  надзвичайний  інтерес, з яким вивчає психіатрію, наприклад, романтик         Т.А. Гофман (повість «Магнетизер», «нічні» оповідання письменника, роман «Еліксир диявола»). Передумови ідеї про двоїстість людини знаходяться у вченні романтиків  про «природний  дуалізм» свідомості  художника, який носить  у своїй душі обриси ідеального світу, і, разом з тим, пов’язаний і з земним світом «жалюгідної чуттєвості». Постать двійника  з’являється в творах Т. Кляйста, репрезентує творчість Е.А.Гофмана, Е. По, Р. Стівенсона,              Ч. Діккенса, Н. Готорна. Але вона  варіюється  в залежності  від національних  особливостей прояву  романтичної  свідомості  в  літературах різних  країн та авторського підходу. Герой може подвоюватися або розщеплюватися, боротися з своїм другим «я» тощо. Все це ускладнювало поняття про літературний характер, яким воно склалося в епоху класицизму [15, с. 34-36].

         Об'єктом уваги як романтичної  філософії, так і романтичної   художньої творчості відтепер стає не абстрактна людина взагалі, а жива особистість, в якій формуються і часом борються між собою протилежні властивості. Ця особистість подана в призмі психологізації і вирішує, звичайно, екзистенціальні проблеми людини при глибокому зосередженні на власному «я».

       Проте епоха не стимулювала відчуття цільності  особистості. Гармонійна єдність людини і суспільства, природного та культурного  вже було безповоротно порушено. Саме тому романтична людина глибоко психологічна, зосереджена на собі і своїх переживаннях. Зрозуміло, що в таких умовах перш за все вимальовується певний дуалізм психіки, коливання людського «я» між полюсами Добра і Зла. Далі реалістична література середини ХІХ століття ускладнить цю картину динамічним малюнком характеру та численними нюансами. Але починалося розуміння складності людського «я» саме через дуалістичне змалювання характеру, розщеплення психіки ще донедавна цільного (класицистичного) героя.

       Романтичний герой успадковує від своїх класицистичних попередників «моно характер», але тут накопичуються потенції руху та протиріч, оскільки внутрішнє життя персонажа знаходиться в полі напружених метафізично-екзистенціальних борінь [19, с. 187].

       Водночас  такий персонаж вже динамічний, рухливий і начебто не мириться з роллю, яку йому надано. Цей конфлікт між моно характером як стильовою установкою романтизму і відчуттям реальної складності психіки людини є першою стадією осягнення реальної непростоти психіки. Тут відбивається криза просвітницько-класицистичних уявлень про характер людини та літературного героя, які базувалися на принципах античної характерології і ігнорували складнощі внутрішнього життя особистості, що їх принесло з собою християнське Середньовіччя.

       Можна сказати, що тут наріжним каменем  виступає проблема індивідуалізму, нове почуття вартості особистості, розвиток. Ідеал дедалі частіше поступається вільному літературному пошуку.

       Ідея  «двійництва» переходить з романтичної літератури й до концепції людини класиків  реалізму ХІХ ст. (Ч. Діккенс). Тут воно виявляється у макабристичному відчутті  руйнації морального стереотипу, у виявленні безодень душі. Коли в літературі з’явились Діккенс, реалістичний роман запропонував нові шляхи вираження підсвідомого та ірраціонального, другого «я» [11].

2.2.  Романтична концепція людини-двійника та її зображення в англо-германській літературі

     Якщо  проаналізувати внутрішнє ускладнення моно характеру в англійському готичному романі («Чернець» М. Льюїса, «Італієць» А. Радкліф, «Мельмот-блукач» Ч.  Метьюріна), можна встановити, що хоча в готичному романі художнє узагальнення залишалося, якщо ужити терміну В. Днєпрова, ідеалізуючим, і герой цього роману врешті решт  являє певну однозначність своєї життєвої та сюжетної позиції («злочинець», «жертва» тощо) внутрішньо він вже зовсім не однорідний, не усталений на одній точці. Його особистість та поведінка стають дисгармонійними, сповненими внутрішнього напруження.

      Характерно, що в цей період ускладнення характеру  персонажа іде по лінії накопичення  енергії зла, що було, безперечно, епатуючим розривом з моралістичними установками як літератури християнського середньовіччя, так і класицистичної нормалізуючої світської літератури. Це яскраво виявляється в психологічному двійництві Амброзіо, головного персонажа роману М. Льюїса. Злочин і гріх стають тут  формою виявлення метафізичного Зла, яке підкорює собі людей всупереч їх волі і свідомості. Льюїс крок за кроком простежує шлях поступової спокуси ченця дияволом, хоча не ставить за мету з’ясувати сутність зла. Його цікавить процес укорінення Зла в душі нормальної людини. В романі показано конфлікт між статусом Амброзіо як священика та його реальною натурою (який походить від класицистичної колізії боротьби почуття та обов’язку). Амброзіо порушує норми поведінки священика і керується лише своїми бажаннями. Він розуміє, що покарання неминуче, і свідомо стає на шлях зла, щоб взяти від життя якнайбільше насолоди. Крок за кроком суккуб Матільда веде його шляхом спокуси, який закінчується для ченця вбивством Ельвіри, викраденням і зґвалтуванням Антонії. Але якщо передумови падіння головного героя виносяться за межі реального світу і мотивуються виключно безмежністю Світового Зла, то механізм переродження психології Амброзіо простежується Льюїсом детально і послідовно.

      А. Радкліф в романі «Італієць» створює більш ускладнений образ священика-лиходія. На відміну від Амброзіо, подвійність характеру якого сформувалася як результат монастирського виховання, герой Радкліфа – Скедоні скоїв свої злочини в період світського життя і змінив його на духовне, щоб приховати минуле. Присутній в усіх романах А. Радкліфа образ лиходія психологічно ускладнюється в романі «Італієць». На початку роману чернець Скедоні змальовується як характерний «готичний монстр», який під маскою стриманого ченця приховує порочну і хижу натуру. Але з розвитком подій акценти змінюються. Показано конфлікт суперечливих почуттів в душі Скедоні, він аналізує свої вчинки, рефлектує.

      Подальше  ускладнення ідеї роздвоєності людини спостерігається в романтичній  поезії Дж. Байрона, яка виразно втілила такі риси англо-германського менталітету, як схильність до самоаналізу та увагу до фуріозних начал людини. У східних поемах «Гяур», «Наречена з Абідосу», «Корсар», «Лара» Байрон створює складний характер гордовитого бунтівника, який страждає від самотності, тягаря провини перед близькими людьми, але не скоряється перед оточуючим світом і сліпою долею. До проблеми двоїстості особистості Байрон звертається у творах «Сон», «Потвора перетворена», й, особливо розгорнуто, в філософсько-символічній поемі «Манфред».

      Герой поеми, вражений контрастом між прекрасним світом природи і пеклом власної  душі, говорить про роздвоєність людини, яка одвіку сама себе розпинає, виключно через етику. Гордовита самотність Манфреда не виключає духовної діалектики, “свідомої оцінки героєм власних поривань, крайнощів, почуттів” [16, с. 106]. Крізь призму душевної трагедії героя поет показує трагедію сучасника як конфлікт між притаманною від природи схильністю до добра – і розтлінним суспільством, що її нівечить. У поемі майже відсутня зовнішня дія.

        Увага автора зосереджена на  внутрішніх переживаннях і пошуках  героя. Білий вірш, метафоричні  порівняння, риторичні звертання,  вигуки, експресивні повторювання  – всі ці ознаки високої  риторики притаманні монологам  Манфреда, й ця риторика покликана передати діалогічність думки, всі її «за» і «проти». Трагедія Манфреда визначається не стільки зіткненням з людьми, яких він зневажає, але його власним моральним судом над собою. Згубними є не обставини, які оточують Манфреда, а структура його власної психіки. Взаємини героя з Астартою символізують його внутрішні протиріччя. Астарта – краще «я» Манфреда, загублене егоїзмом. Драматичний конфлікт з ворожим світом визначає динаміку психології героя. Байрон вступає в напружений діалог з цінностями Біблії, прагнучи зняти з людини відчуття первородної провини – тяжіння до незалежності від Бога й володарювання у світі. Але весь художній лад образів Байрона свідчить про жагу «втраченого раю», прагнення цільності та гармонії, що приходить в суперечність з самою ідеєю моно характеру і внутрішньо ускладнює його.

      «Мельмот-блукач» Ч. Метьюріна став кульмінацією готичного роману, що «поєднав досягнення “готичної літератури” і проблиски майбутнього реалізму з романтичними рисами...» [18, с. 18]. Таємнича особа Мельмота може бути сприйнята як демонічне проявлення прихованого ворога, іншого «я», що існує, за концепцією автора, почасти в свідомості героїв, а почасти – об’єктивно. Мельмот сигніфікує композицію образів, вказує на взаємозалежність людських доль.

      Подібно до Фауста, Мельмот продав душу дияволу  за обіцянку довгого життя і знання, недоступне звичайним смертним. Як і Мефістофель, Мельмот блукає по світу і шукає зневірених і  безпорадних, які звільнили б його від цього закляття. Він пропонує порятунок тим, хто знаходиться на межі божевілля чи голодної смерті. Умова Мельмота – помінятися з ним долею, тобто відмовитися від надії на «вічне спасіння». Він є одночасно страдницькою і зловісною фігурою. Свобода від моральних зобов’язань, байдужість до болю  інших робить образ Мельмота зловісним. У той же час відвага, активність дії, вміння страждати – становлять другий бік його натури і викликають справжнє співчуття. Двійництво людини у Метьюріна художньо канонізується, набуває значення концептуальності. Для вмотивування цієї ідеї автор спирається як на архетип «мага», пошукувача темного знання, так і на  біблійну ідею гріховності такого пошуку.

      Також  мотиви психологічного двійництва простежуються в творах німецьких романтиків Г. фон Кляйста, А. Шаміссо, Е.Т.А.Гофмана.

      Головне в драматургії Кляйста – внутрішня  ускладненість. У героях п’єс Кляйста  немовби  співіснують дві особистості, і кожна з них існує самостійно, але  конфліктує із своєю другою половиною. У драмі «Пентесілея» в героїні борються дві сили – пристрасть  до Ахілла і ненависть до нього. Автора цікавлять моменти переходу від однієї особистості до другої, конфлікт – свідомого і підсвідомого, які постійно  міняються місцями, борються між собою. Цариця вбиває Ахілла, але її друге «я» не  може  зрозуміти, хто це скоїв. Коли боротьба між свідомим  та підсвідомим досягає кульмінації, тільки смерть  може розв’язати  цей конфлікт. У драмі «Кетхен із Гейльброна» кожний  з трьох головних героїв існує одночасно в двох іпостасях. Суттєвим компонентом драми Кляйста є таємничість, фантастичність. «Чудо» дозволяє графу фон Штралю побачити  справжню Кетхен. Сон також допомагає героям побачити підсвідоме «я» один в одному. В трагедії «Принц фон Гомбурзький» герой-принц в першій і заключній сценах знаходиться немовби між сном  і дійсністю, поведінка і особистість його побудовані на протиріччях. Він – відважний герой, який одержує перемогу в бою з ворогом. Одночасно це перелякана  людина, яка немовби зазирнула у власну могилу й ладна  відмовитись  від коханої, щоб зберегти життя. Світ  спілкування  персонажів  немовби подвійний: між ними  існують  родинні,  дружні, соціальні зв’язки, але водночас тут стикаються і взаємодіють два поля: емоційне і логічне. Концепція  людини  у Кляйста і структура  образа-персонажа в його художньому світі  несуть  виразну печать  дихотомічності, активного розщеплення на непримиренні начала.

      Своєрідно трактований А. Шаміссо в «Незвичайній історії Петера Шлеміля» архетип тіні. Тінь, це зовнішнє «я» Шлеміля, в його очах спочатку не має самостійного значення, що служить зав'язкою сюжету, побудованому в плані змалювання психологічної боротьби. Мотив тіні  покликаний  акцентувати момент встановлення  зв’язку Петера з дияволом, його гріхопадіння. Самостійна  роль  двійника-тіні починається пізніше, коли читач  дізнається, що, на відміну від Шлеміля, власну тінь має вся поважна публіка. Але в центрі  уваги  лишається  внутрішня динаміка «я». Попри всю значущість  соціальної проблеми, центральну  увагу  в повісті приділено  не романтичному  конфлікту особистості і «натовпу», а проблемі  внутрішньої гармонії особистості, і конфлікт цей розгорнуто  в колізії усвідомлення  цією особистістю власної вартості.

      Мотив двійництва в творчості  Е. Гофмана  зустрічається  в трьох основних варіантах. Показано внутрішнє «роздвоєння» героя («Мадемуазель де Скюдері», «Еліксир диявола»), «повторення» його характеру в інших персонажах («Вибір нареченої», «Піскова людина»). У свідомості Медарда, протагоніста роману  «Еліксир диявола», часом зникає  різниця між «я» та «не я», в результаті чого  відбувається втрата героєм своєї особистості і в той же час до «не я» відрносяться власні почуття і думки. Це друге темне  обличчя людини  відповідає підтекстовому змісту романтичної драми [3, с. 525]. Сам двійник в цьому романі  Гофмана теж зазнає  роздвоєння. Це – і цілком реальний божевільний чернець, з яким Медард зустрічається в будинку лісничого, і жахливий привід  з обличчям Медарда, який передав Медардові фатальний  ніж для вбивства. В «Еліксирі диявола» Гофман подолав інерцію готичної форми. У Гофмана немає природжених лиходіїв. Лиходійство в його романі – наслідок сильних пристрастей, нестримне буяння темних джерел душі. Демонічне в душі Медарда жахає більше, ніж демонічне в об’єктивній дійсності.

      Подібними рисами відзначається і герой повісті Гофмана «Мадемуазель де Скюдері» Кардільяк – вдень поважний громадянин і зразковий батько, вночі – жорстокий вбивця. Та вже сама поведінка його жертв говорить про подвійне життя як норму існування суспільства; у героя з’являється  бажання покарати тих,  хто не відповідає його ідеалу, хоча він усвідомлює, що далеке від ідеалу і його власне «я». Конфлікт розв'язується появою «акустичного» двійника героя, що провокує вбивства, тобто виявленням його власної роздвоєності. В повісті Гофмана «Вибір нареченої» мотив двійництва покликаний передати механістичні ритми людської поведінки, в оповіданні “Піскова людина” він підкреслює невичерпність зла як рушійної сили «я». Під пером Гофмана двійництво романтичного  героя набуває максимальної різноманітності й глибини. Гофман, підсилюючи і доводячи до повного розквіту характерні для німецького романтизму  фантастичні вмотивування, підводить читача  до питання про плинність характеру, зміну особистості та можливість  морально-світоглядного вибору людиною власного «я». Цьому сприяє й послідовне  роздвоєння персонажа,  двійник якого матеріалізується в окрему істоту.