Образ абсурдного світу, що втрачає сенс і мету існування, абсолютизація зла у творчості Ф. Кафки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

З ПРЕДМЕТУ: „Iсторiя зарубiжної лiтератури”

НА ТЕМУ: „ Образ абсурдного світу, що втрачає сенс і мету існування, абсолютизація зла у творчості Ф. Кафки”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Краматорськ, 2012

 План

Вступ

1. Творчість Ф. Кафки

2. Сторінками творів митця

3. Аналіз роману Ф. Кафки "Процес"

 Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Третім великим письменником-модерністом  після Пруста й Джойса був Кафка. Йому пощастило менше, тому що його ім'я завжди згадується третім у цій "святій трійці" - це три "кити" модернізму.

Твори Кафки придбали певну популярність тільки в межах  Німеччини й Австрії – німецькомовних країнах. Його романи "Процес", "Замок" й "Америка" були опубліковані в 1926 - 27 роках, незадовго до кризи, потім був 33-тий рік і це стало вже нецікавим. Третім "китом" Кафка став уже після війни, коли його, ніби вдруге, відкрили американці. І через Штати він приходять спочатку в Англію, потім у Німеччину, Австрію, Італію. І 40-50-ті роки називають часом "кафківського ренесансу". У його літературної спадщини трохи особливий шлях, хоча він і був сучасником попередніх героїв і навіть написав свої літературні твори трохи раніше, ніж вони.

Як і Пруст, він прожив недовге життя, більше того – останні  роки дуже хворів і вмер від туберкульозу. Це збільшувало його світовідчування  в останні роки життя, і те, що він жив і вмирав з повним відчуттям  того, що він пише нікому не потрібно й не цікаво. Його життя і схоже, і не схоже на життя Пруста, у якого його ранні твори, публікації все-таки привернули увагу. Кафка існував в інших, життєвих обставинах, що теж наклало свій відбиток, тому що його сім'я хотіла що б він зробив кар'єру (а він закінчив університет у Празі й став доктором права), а він на протязі багатьох років задовольнявся скромними посадами, і насамперед у державній страховій компанії, що дуже дратувало його батька.

Перш за все доцільно наголосити, що  Франц Кафка - письменник  дуже екстраординарний. Можливо, найдивніший з тих, що творили у -ХХ ст. Він належить до тих письменників, творчість яких досить складно зрозуміти і  розкрити .   Це пояснюється  насамперед тим , що  його прижиттєва і посмертна доля   своєю неординарністю  нітрохи не поступається його творам. Хтось бачить в ньому  іудейського віровчителя, а хтось – пророка екзистенціаліста, хтось – авангардиста, а хтось – консерватора, хтось шукає ключ до його таємниць в психоаналізі, а хтось – в аналізі семіотичному або структуральному. Але реальний Кафка завжди ніби вислизає з меж чіткого світовідчуття.

Письменник дійсно став однією з найвидатніших постатей у європейській літературі XX століття. Уявити без його творчості цей  період просто неможливо. Проте мало статися так, що ніхто і не дізнався б ні про нього, ні, тим більше, про його творчість. У своєму заповіті чоловік визначив долю свого творіння, щоденників та листів: вони повинні були віддатися вогню. На щастя, товариш письменника Макс Брод насмілився не виконати цю умову заповіту. І таким чином до сучасного читача дійшло майже все, що було створено ним.

Про нього після II Світової війни говорили, що він жив у трьох світах: світ, де він раб і підкорявся законам; світ його батька, який наказував і обурювався з приводу невиконання наказів; світ, у якому жили вільні і щасливі люди.

1. Творчість  Ф. Кафки

У літературному пантеоні XX ст., мабуть, важко знайти особистість, парадоксальнішу за Ф. Кафку. Відомий  за життя вузькому колу цінувальників  художнього слова, він за чверть століття після своєї смерті перетворився на одного з відкривачів цілого літературного материка - модернізму, який завзято їхноіовали представники літератури, мистецтва, філософії, психології та інших галузей світової гуманітаристики. Кафку вважали пророком XX ст., основоположником теми абсурду в Літературі XX ст. та релігійним мислителем, твори якого слід розглядати «у категоріях святості, а не літератури»; письменником, що його творчість надавала невичерпний матеріал для психоаналітичних студій і містила глибокі викриття механізму тоталітарної влади. Давно увійшли до лексикону інтелігенції вирази: «кафкіанськаситуація», «кафкіанськийабсурд», «каф-кіанський кошмар».

Парадоксально, що у кафківських  творах, які нерідко справляли  враження «незрозумілих», «чудних», навіть «хворобливих», впізнавали себе різні покоління читачів. Це здається тим більше дивним, якщо взяти до уваги, що Кафка, як зазначав український дослідник його творчості Д. Затонський, завжди писав «про себе і для себе».

Кафка дуже мало публікувався за життя - опубліковано всього кілька його оповідань. Кафка був настільки невпевнений, що те, що він пише, коли-небудь, кому-небудь знадобиться, що він, по-перше, не готував свої рукописи до друку, тобто практично немає готових рукописів, авторизованих варіантів, підготовлених до друку. Існує значна кількість різних варіантів різних епізодів, початків, середин. Він лише залишив своєму другові заповіт, у якому наказував всі ці рукописи спалити. Усе, що він писав, створене тому, що не міг цього не робити, але не думав, що це коли-небудь, кому-небудь придасться. І тільки завдяки тому, що його друг Макс Брод не виконав умови заповіту, не спалив його рукописи, а розібрав їх і підготував до друку, романи "Процес", "Замок" і "Америка", а також ще кілька оповідань були опубліковано. Але складність полягає в тому, що у виборі остаточних варіантів видно руку Брода. Тому ми не знаємо, у тому вони існують вигляді, як це хотів Кафка, чи ні. І ми також не знаємо, не можемо говорити, який роман був написаний раніше, а який пізніше. Можемо говорити про час написання тільки тих оповідань, які були опубліковані. Ми точно знаємо, що одне із найбільш знаменитих оповідань Кафки "Перетворення" було опубліковане в 1912 році. Тому виникає не тільки бажання, але й необхідність розглядати творчість Кафки, як щось цілісне. Кафка ніби безупинно працював над цими творами, повертався, виправляв, знову повертався, тобто, можна сказати, що вони жили в його свідомості разом. І до останнього моменту вони були не дороблені. Зокрема ніхто не знає кінець роману "Замок", чи це кінець, якого хотів Кафка, або ж він виявився просто недописаним. Ці твори – як єдине ціле, і становлять те, що ми називаємо світом Кафки.

Відсутність причинно-наслідкових  зв'язків, відсутність логіки. Це й не добре, і не погано - це так і все. Ми традиційно живемо, і ми до цього звикли, і на цьому Кафка й працює, що ми освоюємо світ за допомогою логічного аналізу, і перша головна операція якого - це встановлення цих причинно-наслідкових зв'язків, послідовностей. І навіть випадковість ми йменуємо "непізнаною закономірністю''. Усьому є початок і продовження. Виходячи ж з почуття абсурду це зовсім необов'язково. Кожна подія, явище відбувається саме по собі. Кафка вводить у нашу свідомість й у свій світ цю категорію, константу абсурду дуже ощадливими художніми засобами, але надзвичайно ефективно.

Візьмемо наприклад його відоме оповідання "Перетворення". Воно починається з того, що дрібний  коммівояжер Грегор Замза один раз  ранком просинається ніби й самим  собою – Грегором Замзою, свідомість Грегора Замзи, але зовні він величезна комаха. Він перетворюється в комаху, і далі йде клінічний опис життя цієї комахи й людей, які його оточують. Там і жах, і обурення, і відраза, і страх Замзи тощо. Усе описано надзвичайно докладно, усе окреслено, все сказано, як його служниця, що прибирає в кімнаті намагається щораз шваброю його шваркнути за голову, тому що він їй страшно не подобається, нишком, природно, тому що він все-таки хазяїн, хоча й комаха. Усе описано, такі дрібні деталі, крім однієї єдиної речі - ніхто, ні Замза, ні ті, хто його оточує не задаються жодного разу одним єдиним питанням: "Чому?", "Як так вийшло, що Замза став комахою?". Кожен з них, у принципі, приймає це, як кошмар, трагедію, як ганьбу сім'ї, і так далі, але ніхто не задає питання: "Чому?". Усі приймають це, як даність. А у світі, де як даність приймається перетворення людини в комаху, цей світ ми "своїм" визнати не можемо. Наше читацьке "Я" цьому буде пручатися. І звідси виникає відчуття того, що це світ й "наш", і "не наш". Це світ Кафки. Він знайомий, і він чужий. У ньому є все, що є в нас, і є щось, не можна сказати фантастичне, це не фантастика, звичайно, у ньому є щось дивне, у ньому є щось абсурдне у цьому філософському змісті, так відбулося. Ніхто не запитує: "Чому?" просто тому що подія відбувається. Усе це і є абсурдизм. Подія відбувається. Воно не гарна, ні погане, вона ні чим не викликана, але вона є, і ми її приймаємо.

Те ж саме в "Процесі". До Йозефа Каа у день народження, у день його 30-річчя приходять якісь  люди, і кажуть, що він перебуває під слідством і судом. І він повинен виконувати якісь певні дії, він їх виконує, ходить по канцеляріях, все прекрасно. Там він довідається, що виявляється, практично всіх у цьому місті судять, і всі підвали, всі горища - все це, виявляється, зали судових засідань, і так далі, про що він і не підозрював раніше. Він довідається, що величезне число народу засуджено, і що таке ж величезне число народу – ведуть суд, які варіанти існують, теоретично може бути виправдання, але фактично там нікого не виправдували. Можна одержати обвинувачувальний вирок. Як робити, що робити, він повинен в усі це проникнути. І жодного разу не виникає одне єдине питання: "За що?", "У чому він винен?''. Йому сказали, і він винуватий. Але далі йде величезний потік, знову усе тих же асоціацій, конструкцій, які вже можемо зробити ми, і звідси ця параболічноіть. А власне кажучи, що це таке? Та й сам Йозеф, адже він теж замислюється над цим, зрештою він доходить до того, що в нього виникає думка, що так, він винуватий, і в нього така екзистенціальна провина. Він винуватий, як усяка існуюча людина, винуватий ніби фактом свого народження (пригадується первородний гріх). Тобто можна цю винуватість, провину виводити із чого завгодно. Її немає в тексті, вона у світі ніби відсутня, але саме навколо того: "у чому?", "як?", "чому винуватий Йозеф?", і взагалі будь-яка людина в цьому світі, і вибудовується ланцюжок наших міркувань, суджень, коли ми читаємо цей твір. Він може заперечувати свою провину, він може визнавати свою провину, проходити різні стадії ставлення до своєї провини, крім однієї - у чому конкретно. Провина є провина, якийсь факт провини. Винуватий він конкретно, або він винуватий взагалі, своїм фактом свого існування - на цьому читачі починають вже вибудовувати свої додаткові здогади.

І тому ми можемо проникнути в світ Кафки, і цьому багато в чому завдячує його успіх, але ми ніколи не будемо там "своїми". І тому ставлення  до романів Кафки трохи інше, ніж  до "Улісса" Джойса, там якось  увесь час хочеться стати "своїм", а при читанні романів Кафки увесь час домінує відчуття тривоги, відчуття себе у ворожому стані. І цьому можна надавати масу пояснень: те, що це могло бути так і задумано автором з якихось певних, конкретних причин, те, що це був результат ніби відбиття, втілення світовідчування самого Кафки, людини, що жила у світі теж дуже конкретному, насиченому масою деталей, і разом з тим дивному, і загалом нелогічному, у чомусь протиприродному. І ця дивність його власного світу, абсолютно реального світу, вона й стала основою створення його дивного світу творчості.

Зрілі роки митця  припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, галасливого,  протестуючого. Як і експресіоністи, Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення і структури. Але його творчість не можна віднести до певного літературного напрямку, швидше він стикається з літературою абсурду, але теж лише «зовні». Стиль Кафки абсолютно не співпадає з експресіоністичним, оскільки його виклад підкреслено відчужений,, аскетичний, в ньому присутня алогічність, яку автор використовує як стилістичний засіб для «прикрашання» своїх  творів.

Про Франца Кафку можна говорити, як про письменника відчуження. Ця риса, що була властива літературі ХХ ст., повною мірою проявилася у творчості геніального письменника. Відчуження і самотність стали філософією життя автора. Це можна пояснити, проаналізувавши певні біографічні факти. Відносини письменника з батьком були складними. Батько погано розумів сина, а Франц вважав, що не виправдав сподівання свого батька, для якого основним було збагачення та накопичення  капіталу. По суті письменник почувався самотнім і цю самотність він відчував протягом всього життя.    

Варто наголосити, що митець створив  ірреальний фантастичний світ, у якому  особливо яскраво видно безглуздість одноманітного і сірого життя. У його творах  проявляється протест проти обставин життя  самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від  друзів, і  самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш  того, вона сприймається буденно, не дивуючи читача.

Твори письменника розглядають, як певний «код» людських відносин, як своєрідну  модель життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як співця відчуження, міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування. За словами А. Карельського «витоки цієї дисгармонії письменник вбачає в розрізненості людей, неможливості для них перемогти взаємне відчуження, що виявляється сильнішим за все – родинні зв’язки, кохання, дружбу»

У своїх відомомих   романах «Замок» (1922), «Процес» (1915) і розповідях  в  формі гротеску та притчі автор  показав трагічне безсилля людини в її зіткненні з абсурдністю сучасного світу. Кафка з приголомшливою силою показав нездатність людей до взаємних контактів, безсилля особи перед складними, недоступними людському розуму механізмами влади, показав марні зусилля, які люди-пішаки прикладали для того, щоб уберегти себе від тиску на них чужих, інколи врожих  їм сил. Дослідник Матран Лі зазначає: «аналіз «прикордонних ситуацій» (ситуації страху, відчаю, туги і т. д.) зближує Кафку з екзистенціалістами.  
Сюжет і герої мають у нього універсальне значення, герой моделює людство в цілому, а в термінах сюжетних подій описується і пояснюється світ»

У творах Франса Кафки  не існує зв’язку між людиною  та світом.  Світ ворожий людині, в ньому панує зло і влада його безмежна. Всепроникна сила роз’єднує людей,  вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти  назустріч. Людина у світі Кафки – істота страждаюча, вона не захищена, слабка, безсила. Зло у вигляді долі, фатуму всюди чатує на неї.  Підтверджує свої думки письменник не стільки психологією персонажів, бо характери його героїв психологічно бідні, скільки самою ситуацією, становищем, у яке вони потрапляють.

Письменника вважають родоначальником  літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі.  Відштовхуючись від філософії Фрідріха Ніцше, Франц Кафка надзвичайно трагічно і песимістично оцінював людину. як жертву долі, яка приречена на самотність, страждання та муки. Він перш за все відмовився від раціонального пізнання світу і вважав, що лише інтуїтивне сприйняття  вірне.

Твори Кафки надзвичайно  образні, метафоричні. Його невеликий твір “Перетворення”,  романи “Замок”,“Процес”,  – це все переломлена в очах письменника  реальність, яка оточувала його, тогочасне суспільство.

Майстерність та феноменальність Ф.Кафки полягає в тому, що він примушує читача перечитувати свої твори. Розв'язки його сюжетів підказують пояснення, але воно не виявляється відразу, для його обгрунтування твір повинен бути перечитаний під іншою точкою зору. Іноді існує можливість подвійного тлумачення, тому з'являється необхідність подвійного прочитання.   Але марно намагатися концентрувати всю увагу на деталях. Символ завжди виявляється в цілому, і при точному розборі твору можемо відтворити лише загальний рух, не допускаючи буквальності.

На думку Ж. Батая,  «немає нічого важчого для розуміння, ніж символічний твір. Символ завжди перевершує задумане автором. В цьому відношенні найвірніший спосіб зрозуміти твір – це починати його читання без заздалегідь прийнятої установки, не прагнучи відшукати в ньому таємні течії. Для Ф.Кафки, зокрема, правильним буде прийняти його умови і підходити до драми і роману з погляду їх зовнішності і форми ».