Образ абсурдного світу, що втрачає сенс і мету існування, абсолютизація зла у творчості Ф. Кафки

Із цієї установки  народжується властивість кафківського світу, що у першу чергу і впадає в око. Це перше, що асоціюється з поняттям "світ Кафки". Цей світ дивно схожий на наш повсякденний, разом з тим абсолютно фантасмагоричний.

Часто кажуть, що світ творів Кафки - це світ нічного кошмару, коли все дуже реально, предмети, об'єкти, ситуації, і разом з тим ірреальний. Все начебто б абсолютно реалістично, і в той же час краєм розуму ви розумієте, що цього не може бути. Це все результат того добору законів, на основі яких Кафка будує свій світ. У цьому, мабуть, істотна відмінність Кафки від Пруста, Джойса - для Кафки істотною характеристикою світу, світу повсякденного й світу взагалі, що складається з констант й абсолютів є принцип абсурду, однієї з констант є константа абсурду. Це одна із прикмет того часу. Саме в цей час складається філософія абсурду. У цей час актуалізується ідея абсурдності буття. У побуті поняття абсурд означає дурість. У філософському змісті поняття абсурд не містить ніяких негативних оцінних анотацій, а означає відсутність логічних зв'язків,

Франц Кафка за національністю єврей, писав і вивчав німецьку мову. Продовжив традиції Гофмана і поєднав у своїй творчості реальний та ірреальний світ, що ускладнило його читання. 21 червня 1913 р. він записав у своєму щоденнику: "Який жахливий світ юрмиться у моїй голові! Але як мені звільнитися від нього і звільнити його, не розірвавши. Та все ж таки краще тисячу разів розірватися, аніж ховати або поховати його у собі. Для цього я і живу на світі, це мені цілком зрозуміло".Усе своє життя він роздвоювався між своїм духовним життям, яке вважав фантастичним, бо воно було сповнене страхіттями та жахами, та реальним, ще страшнішим, оскільки суперечило людському єству. Світ для нього, таким чином, був розчахнутим на поетику сновидінь і брудну прозу життя. 
Загальна тенденція до фрагментарного письма, з одного боку, зосередженість на тих питаннях, які прийнято називати філософськими, - з другого, характерний для модерністської поетики нахил до інакомовності, - з третього, зумовили посилений інтерес Кафки до жанру притчі. Щоправда, цей жанр під його пером помітно змінився: сюжет став ще менш насиченим подіями, зміст -ще темнішим, символіка - ще складнішою та багатозначнішою; зникла й моральна повчальність, яка мала наставляти читача на «шлях істинний». Новаторство Ф. Кафки яскраво розкривають притчі, в яких авторській обробці піддаються так звані «вічні образи» Прометея, Одіссея,    Вавилонської    вежі    тощо. В одній з них, скажімо, Дон Кіхот зображується як вигадка Санча Панси або, точніше кажучи, як його «чорт» («Правда про Санча Пансу», 1917). А головне -притчі Кафки так само,  як і його афоризми, містили нову «премудрість». Зовні парадоксальна, забарвлена трагііронічними інтонаціями, вона була квінтесенцією світосприймання людини доби початку XX ст.

 Важливе місце у творчості прозаїка належало притчам. Притчевий характер освоєння дійсності дослідники вважали чи не найголовнішою рисою стало художнього світу. Притча набула риси дійсності, так уміло поєднав письменник елементи реального і фантастичного.

Одним із найцікавіших у  Кафки стали невеликі за обсягом притчі "Правда про Санчо Пансу" та "Біля воріт Закону". 1922 р. письменник написав один із підсумкових своїх творів - "Про притчі".

Ще одним визначальним для творчості письменника жанром стали афоризми, які були опубліковані лише після смерті автора у 1931 р. Макс Брод об'єднав їх під назвою "Роздуми про гріх, страждання, надію та істинний шлях", а другий цикл носив назву "Він. Нотатки 1920 року". Афоризми присвячені релігійним, філософським, моральним проблемам. Серед них траплялися і суто оптимістичні, або й цілком негативні, наприклад: "Ми були створені, щоб жити в раю, рай був призначений служити нам. Наше призначення було змінене; чи сталося це й з призначенням раю, сказано не було", або "Існує мета, але немає шляху; те, що ми називаємо шляхом, - суцільні вагання". У своїх афоризмах він виклав власну позицію щодо світу і життя, витлумачив свою екзистенційну ситуацію.

Творчість Франца Кафки  вражала синтезом реального і фантастичного. Фантастика і реальність тісно взаємодіяли. Найнеймовірніше та найабсурдніше відбувалося у буденній обстановці. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжувалося якимись романтичними казковими ефектами. Більше того, воно ні у кого не викликало подиву, сприймалося, як щось природне. Затонський Д. зазначив, що диво зовсім і не вторгалося у художній світ Кафки, "воно завжди знаходилося тут, складало одне з неодмінних ознак цього світу... Якщо уявно розчленувати романи і новели прозаїка на їх первісні елементи, так би мовити "будівельні цеглини", то ми отримали переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі, предмети, явища. Фантастика з'явилася лише тоді, коли Кафка почав ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного - вона полягала в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притягуванні"

   Говорячи про кафкіанський "фантастичний реалізм", можна пригадати і видатних письменників минулого, які також намагалися поєднати неправдоподібне з вірогідним (Ф. Рабле, Дж Свіфт, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь тощо). А серед тих, хто пішов за "магічним реалізмом" Ф. Кафки в літературі XX століття, - М. Булгаков і Набоков, И. Ионеско і Ф. Дюрренматт та ін.

Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки

- шокуюче поєднання  у жахливої фантасмагорії із  тверезою буденністю;

- песимістичний характер  творчості, в основі якої лежала  фантастична подія, що носила  реальний характер;

- показ безнадійності  людського існування, відчуження  особистості у сучасному світі;

- віддзеркалення процесу  неминучої бюрократизації державної влади;

- соціальний і водночас  глибоко особистісний характер  конфліктів у творах;

- неможливість і небажання  заглянути в душу учасників  дивних подій - головне у творі;

- самотність і страждання  героїв.

  Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не опустив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка.

... Оповідання Кафки  - не статті про релігійні, метафізичні  або моральні проблеми, а поетичні  твори. Хто в змозі просто  читати поета, тобто не ставлячи питань, не чекаючи інтелектуального або морального результату, хто готовий сприйняти те, що дає цей поет, тому його твір дасть відповідь на будь-які питання, які тільки можна уявити. Кафка сказав нам щось не як теолог або філософ, але єдино як поет. А якщо його величні твори увійшли тепер в моду, якщо їх читають люди, не здатні і не бажаючі сприймати поезію, то він в цьому невинен.

Чи не найпоказовішою з цієї точки зору є притча про  залізничних пасажирів, які потрапили  в аварію у фантастичному тунелі, кінець і початок котрого настільки віддалені від місця події, що складається враження повної безвиході («Залізничні пасажири» ). Притча була написана 1917 p., коли Європа задихалася у згарищах Першої світової війни, здригалася від революцій царська Росія і тріщала по всіх швах, готова ось-ось впасти, давня імперія Габсбурґів. Звісно, перше, що спадає на думку у зв'язку з кафківською притчею, - це момент віддзеркалення згаданих історичних катаклізмів. Одначе сюжет притчі, безперечно, має дещо глибші смисли. Катастрофа в тунелі - це метафора глухого кута, в який загнало себе людство доби краху гуманістичних цінностей та історичного прогресу. Вона позначає собою стан духовного паралічу, коли унеможливилися і мета загальнолюдського буття, і шлях до неї. Та й людство, перетворене притчовою фантазією Кафки на залізничних пасажирів, виявляється знеособленою юрбою (не випадково у творі використано колективне «ми»), в котрій особистості з'єднані між собою поверховими, нетривалими й спонтанними взаєминами. І світ, який спостерігають постраж-далі навколо себе, постає сумним тунелем, відрізаним від духовного світла, наповненим уламками потяга, привидами, чудовиськами та «калейдоскопічною» (себто безглуздою й замкненою у колі повторень) грою... Мине майже тридцять років, і на уламках світу, зруйнованого Другою світовою війною, людство переживе той самий стан, якого зазнали кафківські «залізничні пасажири». 
 Центральним персонажем кафківського світу є «маленька Людина» XX ст., яка перебуває під тиском влади. Щоправда, у Кафки ця людина виявляється ще більш нікчемною, ще більш приниженою, ніж у реалістів XIX ст. 
 Саме такого Ніхто-героя читач зустрічає у новелі «Верхи на кадобі» (1917). її герой, змучений злиднями й нестерпним холодом жебрак, вирушає до вугляра, щоб випросити хоч би лопату найгіршого вугілля. Звісно, його благання залишаються без відповіді. Здавалося б, читачеві пропонується класична історія поразки «маленької людини» у зіткненні з тими, хто стоїть на вищому соціальному щаблі. Однак у Кафки ця історія, набуваючи фантастичного характеру, виходить за межі традиційної схеми.

Упродовж розвитку сюжету «дрібний калібр» героя скорочується до нуля. З небажаним клієнтом поводяться як з «порожнім місцем»: дружина  вугляра, котра визирнула за двері, аби перевірити, чи не стоїть там хтось, удає, ніби нікого не бачить. Утім герой і сам підтверджує, що позбавлений людської вагомості, навіть ваги: досить зверхнього жесту господині, аби зрушене повітря могло його, легшого за власний порожній кадібець чи снігову порошу, підхопити й понести у холодний небесний простір.

 Ця підкреслена  «невагомість» є гротескним загостренням  епохального знецінення особистості,  внаслідок котрого, власне, й сталися  такі трагедії XX ст., як Голодомор  чи Освенцім. І холод, майстерно  зображений у новелі, теж прочитується в інакомовному ключі - як метафора світу, байдужого до людини, що з відчаєм жебрака простягає руку за крихтами душевного тепла.

3.Аналіз роману Ф. Кафки "Процес"

Основна проблема Кафки - відчайдушна самотність людини. Конфлікт між глибоким, пристрасним бажанням зрозуміти сенс життя і сумнівністю будь-якої спроби наділити її такими - досліджена в цьому прекрасному, захоплюючому романі(йдеться про роман " Процес") з прозорливістю, від якої приходиш у відчай, цей страхітливий і майже жорстокий твір.

  Ахматова сказала: "Кафка писав про мене і  для мене". Постійно на слуху  - "кафкианская ситуація", "кафкианский  світ", "ми народилися, щоб Кафку  зробити бувальщиною", "з Кафкою  по життю". У Росії кінця  ХХ століття існує особлива  аура причетності Кафки духу повсякденних реалій. Магія кафкиад - трагікомічних ситуацій - відчувається на кожному кроці. У них зіткнення протилежностей виходить за рамки традиційного анекдота.

Кафка - глибоко релігійний автор; його героєм виступає сучасник, у свідомості якого Бог або помер, або віддалився від світу.

Проте сюжетні колізії  кафковских творів зводяться до того, що присутність Бога зовсім не перестала  бути повсякденною і повсюдною, але  зробилося більше непомітним.

Кафка проаналізував  можливі сценарії соціальної модернізації.

Абсурдизм сьогодні здається ще актуальнішим, ніж в середині минулого століття. Тоді ціннісний  абсолют був розколотий, і раптом стало ясно, що все, що раніше видавалося за сенс, таким не було. 
Теперь же ситуация стала еще более абсурдной: из осколков мнимых ценностей на наших же глазах наскоро был собран коллаж, и этот возведенный на пустоте фантом стал регламентировать все социальные процессы.

Процес" - посмертний шедевр Франца Кафки(1883-1924), опублікований  врозріз з його бажанням, завдяки його другу Максу Броду - був обраний однією з 50 кращих книг століття. Чому? Не рахуючи інших причин тому, що ім'я цього автора стало прозивним. А прикметник " кафкианский" сьогодні служить символом бюрократичного марення, чеського абсурду, чорно білого експресіонізму.

Йозеф К., банківський  службовець, мовчазний холостяк, ніколи нічого ні у кого що не просив, заарештований  чиновниками в мундирах, які оголошують, що скоро його судитимуть. Але він  нічого поганого не вчинив! А яка  різниця: все одно усе місто вже в курсі. Його залишають на волі, але під спостереженням. І він стає повним параноїком. Так невже Кафка хотів затаврувати тоталітаризм? Зовсім немає. "Der Prozess" - не політичний памфлет, а метафізична парабола : такий же процес загрожує усім без виключення, бо усі ми залучені в життя суспільства, суть якого осягнути неможливо.

Але який же злочин скоїли ми, щоб заслужити подібну  кару? Коли ми народжуємося, ми винні  в первородному гріху. Потім нас  засуджують до вчення в школі і  там судять, виставляючи погані відмітки і привчаючи до дисципліни. Потім нас посилають в армію, потім змушують працювати усе життя, як каторжників, - загалом, усе наше існування не що інше, як нескінченний процес, чиї судді, як відомо, спочатку засудили нас на смерть.

" Процес" - пророчий фантазм. Роман був  опублікований в 1925 році, але Кафка  написав його десятьма роками  раніше, в 1914 м, тобто ще до  російської революції, до Першої  світової війни, до нацизму  і сталінізму : світ, описаний в  цій книзі, ще не існував,  але він розгледів його крізь час. Вже чи не являється Кафка Нострадамусом XX століття? Зовсім немає, це сам XX століття підкорялося йому.

У світі Кафки виявляється  безглуздою всяка боротьба, а чергове  рішення К. є миттєвим і незначимим. Герой втрачається у світі, де немає чітких меж між предметами явно несумісними: зал судових засідань може стати житловою кімнатою, священик - капеланом в'язниці, юридична книга - еротичним романом, молитовник - альбомом місцевих пам'яток і т. д. - все сходиться тут в одночасності існування.  Слідуючи разом з вартою, що затиснула його, до місця страти, К. звільняється від зосередженості на собі. Він думає про можливість виходу. Поклавши голову на плаху, К. бачить, як десь спалахує світло, яке йому вже не вдасться пізнати. К. так і не знаходить вищого суду. Смерть його у фіналі роману неожиданна, але закономірна і символічна. Вона є своєрідним завершенням процесу і пограничним моментом, що лежить між світом тлінним, піти від провини в якому неможливо, і іншим світом, де є вищий суд.

 Світовідчуття героїв  Кафки симтоматично : "маленька  людина", що виявилася перед  нещадною машиною авторитарно-поліцейської  або тоталітарної держави, відчуває  жах і своє безсилля. Характерно, що сам Кафка говорив про  себе, ніби він увесь цілком  складається із страху і що це, ймовірно, краще, що в нім є. Цей соціальний страх, перерісший в метафізичний жах, став домінантою в його філософсько-художніх побудовах. Проте на відміну від страху Божого, здатного рятувати, цей страх виявив здатність тільки губити, знищивши спочатку багато героїв Кафки, а потім і його самого.