Образ абсурдного світу, що втрачає сенс і мету існування, абсолютизація зла у творчості Ф. Кафки

Для романів письменника  характерна певна алогічність фантастичність, міфологічність та метафоричність. це - переплетення багатьох реальностей, пов'язаних безперервністю внутрішніх переходів і взаємоперетворень. Художник виходить з принципу єдиносвіття, припускає взаємопроникнення реальностей, а не відсилання від однієї, "уявної" або "службової", до іншої - "справжньої.  Як зазначає Фрай Макс, «споглядання художника фіксується на такому плані реальності, де "одне" і "інше"  по суті єдине".

Зображаючи складний та суперечливий внутрішній світ героя, який був для нього чимось, ніби тера Інкогніта, автор  намагався зробити так, щоб кожен крок загрожував несподіваними відкриттями, за якими ввижалися б ще грандіозніші простори, - зараз це позначили б терміном «віртуальна реальність».

Надприродні обставини  застають героїв Кафки зненацька, в  найнесподіваніші для них моменти, в  найбільш незручному місці і часі, примушуючи випробовувати «страх і трепет» перед буттям. У творах автора постійно описуєтся історія людини, що опинилася в центрі метафізичного протиборства сил добра і зла, але не усвідомлює можливості вільного вибору між ними, своєї духовної природи,  і  таким чином,  віддає себе у владу стихій. Абсурдний герой мешкає у абсурдному світі, але зворушливо і трагічно б'ється, намагаючись вибратися з нього в світ людських істот, - і вмирає у відчаї.

Через всі романи  митця лейтмотивом  проходить думка про  постійне балансування між природним і надзвичайним, особою і всесвітом, трагічним і повсякденним, абсурдом і логікою, визначаючи його звучання і сенс. Потрібно пам'ятати про ці парадокси і загострювати увагу на цих суперечностях, щоб зрозуміти абсурдний твір.  А. Камю  зазначає, «що романам письменника  властива природність - це категорія, важка для розуміння. Є твори, де події здаються природними читачеві, але є ще  інші (правда, вони зустрічаються рідше), в яких сам персонаж вважає природним те, що з ним відбувається.» Роман «Процес» стосовно цього  особливо показовий. Герой  Ф. Кафки засуджений. Він дізнається про це на початку роману. Судовий процес переслідує його, але якщо Йозеф К. і намагається припинити справу, то всі свої спроби він здійснює без жодного здивування. Читач  ніколи не перестане дивуватися цій відсутності здивування. Саме така суперечність і є першою ознакою абсурдного твору. Свідомість через конкретне відображає свою духовну трагедію; вона може зробити це лише за допомогою вічного парадоксу, який дозволяє фарбам виразити порожнечу, а повсякденним жестам – силу вічних прагнень.

Метафоричність  у романах письменника  виявляється в зіткненні чогось неприродного з реальним, тобто в абсурдній ситуації. Усвідомити цю особливість  - означає вже почати розгадувати  таємничість, притаманну творам письменника. Марсель Пруст пише: «Здається, що письменник постійно знаходить підтвердження словам Ніцше: «Великі проблеми шукайте на вулиці». Тут, наче точка зіткнення всіх  творів Ф Кафки, що трактують людське існування, - ось в чому основна абсурдність цього існування і в той же час його незаперечна велич. Тут обидва плани – фантастичного та повсякденного співпадають, що є природно. Обидва відображають один одного в безглуздому розладі піднесених поривів душі і скороминущих радощів тіла. Брод Макс підкреслює: «Абсурд в тому, що душа, поміщена в тіло, нескінченно досконаліша за останнє».  Якщо автор прагне зобразити цю абсурдність, він  повинен дати їй життя в грі конкретних паралелей. Саме так Ф. Кафка виражає трагедію через повсякденність, а логіку через абсурд. У творах абсурду прихована взаємодія сполучає логічне і повсякденне. От чому герой  новелли «Перетворення» Замза по професії комівояжер, а єдине, що пригнічує його в незвичайному перетворенні на комаху, - це те, що господар буде незадоволений його відсутністю. У Замзи виростають лапи і вусики, хребет згинається в дугу. Не можна сказати, що це його зовсім не дивує, інакше перетворення не справило б ніякого враження на читача, але краще сказати, що зміни, які відбулися із Замзою доставляють йому лише легкий. неспокій.

Мистецтво Кафки - мистецтво  пророче. Вражаюче точно зображені  дивності, якими настільки наповнене  втілене в цьому мистецтві  життя, читач повинен розуміти не більш, ніж знаки, прикмети і симптоми зсувів і зрушень, настання яких у всіх життєвих взаємозв'язках відчуває письменник, не уміючи, проте, в цей невідомий і новий порядок речей себе «вставити».          

Отже, йому нічого не залишається, окрім як з подивом, до якого, втім, домішується і панічний жах, відгукуватися на ті, майже незрозумілі спотворення буття, якими заявляє про себе прийдешнє торжество нових законів. Кафка настільки переповнений  цим відчуттям, що взагалі неможливо уявити  собі жоден процес, який він   описує, – наприклад, лише процес юридичного розслідування в романі “Процес”- не піддався б спотворенню. Іншими словами, все, що він описує, покликане «надавати свідчення» зовсім не про себе, а про щось інше. Альберт Камю зазначає, що «зосередженість Кафки на цьому своєму головному і єдиному предметі, на спотворенні буття, може викликати у читача враження манії, нав'язливої ідеї»

Впродовж всього роману «Замок» невпинно, всіма засобами змальовується і всіма фарбами  підсилюється гротескова несумірність людського і трансцендентного, безмірність божественного, відчуженість,  зловіщість, невимовна  алогічність, небажання висловити себе, жорстокість, аморальність вищої влади.

На думку Зусмана, «Кафку вважають релігійним гумористом, тому, і завдяки тому, що безмірність надмірного, його незрозумілість і недоступність людському розумінню він зображає не патетично-помпезно, не за допомогою грандіозного сходження в царство піднесеного, як це зазвичай намагаються робити поети, а бачить і описує, як якийсь австрійський державний архів з його величаво-дріб'язковою, в'язкою, недоступною і непередбачуваною бюрократією, з неозорим нагромадженням тек і інстанцій, із складною ієрархією  чиновників, відповідальність яких неможливо встановити - тобто описує сатирично, але при цьому - з найщирішою, довірливішою покірністю, яка  невпинно прагне проникнути в незрозуміле царство Милості, яке  лише виступає у вигляді сатири, а не пафосу».

Особливість  стилю автора полягає в тому, що він, зберігши всю традиційну структуру мовного повідомлення, його граматико-синтаксичну зв'язність і логічність, зв'язність мовної форми, втілив в цій структурі, волаючу нелогічність, незв'язність, абсурдність змісту. Специфічно кафкіанский ефект – все ясно, але нічого не зрозуміло. Але при вдумливому читанні, усвідомивши і прийнявши правила його гри, читач може переконатися, що Кафка  розповів багато важливого про свій час. Починаючи з того, що він абсурд назвав абсурдом і не побоявся втілити його.

Із всього викладеного  вище можемо зробити висновок, що художній світ Франца Кафки дуже незвичайний – в ньому завжди багато фантастичного і казкового, що поєднується зі страшним і жахливим, жорстоким  і безглуздим  реальним світом. Останній він змальовує дуже точно, ретельно виписуючи кожну деталь, відтворюючи зусібіч поведінку людей.

2. Сторінками  творів митця

Творчість Франца Кафки, відмічена 1915 р. премією Фонтане, привернула увагу лише в 40 р., коли його сприйняли  на Заході як метра модернізму. Письменник показав відчуження особистості, ізольованість  людини в буржуазному суспільстві, її приреченість на страждання. "Тільки люди, яких уразила однакова недуга, розуміють одне одного" - такий запис він зробив, у 20 років.

Писав прозаїк дуже багато, але за життя вийшло всього три  збірки: "Спостереження", "Сільський лікар", "Художник голоду" ("Голодомайстер"). Після смерті митця з'явилися романи "Процес" (1925), "Замок" (1926), "Америка". Всі вони було незавершеними.

Творчість Кафки належала до експресіонізму. Твори письменника були сповнені ідеями абсурду, в них відчувалася прихована єдність надлюдського і буденного, фантастичного і реального.

Прозаїк писав романи, новели, притчі, афоризми. За життя було видано кілька невеликих за обсягом  книжок. По смерті надруковано понад 30 новел і всі три романи: "Америка", "Процес" і "Замок". Нині його спадщина складає десять томів, куди увійшли також "Щоденники" 1910-1923 рр., "Листи 1902-1924", "Листи до Мілени", "Листи до Феліції", "Листи до Оттле та родини".

Дослідники виділили два чинники, які найбільше вплинули на появу інтересу знавців літератури до творчості Кафки за чверть століття по його смерті. По-перше, це європейська внутрішня ситуація 30-40-х рр., яка своєю моторошністю була дуже схожа на світ, змальований у творах автора. По-друге, існування спорідненість між ідеями французького екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель) та світом письменника, що також сприяло популярності його творів.

Новели Кафки. Рання мала проза митця, створена ним протягом 1904-1910 рр., увійшла до збірки "Споглядання". Уже у перших творах прозвучали типово "каф-кіанські мотиви" - обездуховлене існування, обезцінене життя, негуманне ставлення до людини, її жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту. Окремий, описаний у новелі чи притчі випадок здійнявся з типовим, загальним. Уже у ранніх творах Франц прагнув надати неправдоподібним ситуаціям зовнішньої правдоподібності, а парадоксальний зміст умістити у прозову, буденну форму.

За одну ніч, з 22 на 23 вересня 1912 р., він написав новелу "Вирок". Тоді і зробив запис у щоденнику: "Лише так можна писати, лише одним заходом, у стані отакої цілковитої оголеності тіла й душі". Героєм твору став Георг Бендеман, молодий комерсант. Він виділився з батькового бізнесу, успішно вів власну справу, однак забув про свій обов'язок перед батьками і друзями. Це призвело до руйнації любові і віри. У творчості Кафки численні молоді комерсанти й чиновники прагнули створити собі забезпечене існування, але, віддавали всі сили професії, дегуманізували себе і завдали шкоди родинним зв'язкам. Георг Бендеман загинув, ставши, з жертвою власного егоїзму. Замість того, щоб прийти на допомогу другові, що поїхав до Петербурга, захворів і зазнав там ділові невдачі, герой написав йому пусті листи, не згадавши в них навіть про свої успіхи й вигідний шлюб. Георгів батько недаремно кинув синові у вічі звинувачення, що ніякого друга у нього в Петербурзі немає, адже з друзями так не поводили. Хлопець захоплений справами і власним благополуччям, перестав турбуватися про рідних, і без його уваги просто деградували, переживали духовну кризу, відчували приховану ненависть сина. Батько не просто був обурений на дитину, він вчинив над ним розправу і тому уособив караючу долю. У новелі показано зіткнення людини з фатумом, у якому та потерпіла неминучу і непоправну поразку. Георга не могла звинуватити жодна суспільна інстанція, але караючим судом стала його сім'я. Батько присудив сина до страти - "страти водою", і він, підхоплений невідомою силою, побіг із дому. Герой кинувся з моста в воду, встигнувши промовити: "Любі мої батьки, і все-таки я вас любив".

Ймовірно, що основа "Вироку" цілком правдоподібна і типова для  буржуазної родинної традиції та звичаїв: молодий спадкоємець безжально  відтіснив від справ старого  главу торгівельної фірми. Кафка  надав ситуації фантасмагоричного  характеру, ніби спеціально "замаскував" суть конфлікту сина і вдівця-батька.

Серед інших визначних  зразків новелістики Кафки - "У  виправній колонії", "Гігантський  кріт", "Звіт для Академії", "Як будувалася китайська стіна", "Дослідження  одного собаки" та ін

У 1912 р. прозаїк почав працювати над романом "Без вісті зниклий", який Макс надрукував у 1927 р. під назвою "Америка". Роман залишився незавершеним: письменник написав 6 розділів, а 1913 р. опублікував окремо лише його першу частину - "Кочегар". Головний герой твору - 16-річний Карл Россман. Батьки вислали його з Праги до Нью-Йорка через те, що він спокусив покоївку, і та чекала від нього дитину. В Америці скромний, наївний і чуйний юнак живе у свого заможного дядечка. Після конфлікту з дядьком Карл опинився просто на вулиці, став волоцюгою і потрапив до лиходіїв. Душею хлопець тягнув до людей, бажав їм допомагати, але через різних егоїстів і демонічних пройдисвітів, що використовували його, він раз у раз потрапляв на слизьке. Виявилося, що вплутався у неприємні й таємничі авантюри, його звинувачували у злочині.

В "Америці" людину протиставлено чужому і ворожому світові (як і взагалі в усіх творах Кафки). В 1914-1915 рр. Кафка написав  свій другий незавершений роман "Процес", який вийшов у світ 1925 р. Упродовж 1921-1922 рр. автор плідно працював над останнім, теж незавершеним романом "Замок". Усі його романи мали трагічний фінал (передбачений, хоча й не написаний, бо твори незавершені), і це не випадково. Адже конфлікт людини і суспільства, людини і життя, на думку письменника, неможливо розв'язати, так само, як і неможливо подолати людську відчуженість.

Важливе місце у творчості  прозаїка належало притчам. Притчевий  характер освоєння дійсності дослідники вважали чи не найголовнішою рисою  стало художнього світу. Притча набула риси дійсності, так уміло поєднав письменник елементи реального і фантастичного.

Одним із найцікавіших у  Кафки стали невеликі за обсягом  притчі "Правда про Санчо Пансу" та "Біля воріт Закону". 1922 р. письменник написав один із підсумкових своїх творів - "Про притчі".

Кафка увесь час ніби перебував осторонь від літературних подій, і тому це дійсно можна назвати  світом Кафки, світ, що він потроху  вибудовував у своїх творах, постійно працюючи над ними, перероблюючи їх.

Світ кафківських творів майже нерухомий. Перше, що вражає, коли починаєш читати кафківські твори - це статичність картин. Манера оповідання Кафки більш традиційна. Ви не знайдете техніки потоку свідомості в розвиненому виді. Найчастіше це закінчується не власне прямою мовою у монологах. Але це твори того ж плану, рух у ту ж сторону,  щоб представити універсальну картину буття в її першоосновах. І першоосновами вони є тому, тому що вони незмінні. І Кафці це вдається зробити.

Звідси виникає друга  характерна риса кафківських творів - виразна двоплановість, причому на задньому плані виступає ця вибудувана жорстка конструкція, абсолютно нерухома. А на передньому плані відбувається постійний рух часткових ситуацій, окремих випадків життя. Через це виникає ефект параболічності, тобто ефект виникнення читацького враження, що це все може бути оповідання про те, про що безпосередньо розповідається, а може, це якась метафора. Всі оповідання Кафки - це така величезна метафора - через одне про щось інше. Читач увесь час перебуває в стані непевності. Парабола - це байка, алегорія, якесь оповідання з вищим змістом. Ця параболічність відчувалася і самим Кафкою, невідомо наскільки усвідомлено, але важливо, що однією з наскрізних метафор Кафки, його текстів - був образ сходів, що ведуть кудись, причому дуже рідко зрозуміло, куди саме. Дуже часто він описує ці сходи, коли перші щаблі дуже яскраво освітлені й чим далі – тим більше неясне світло, обриси розмиті, і чим вони закінчуються – невідомо. Його твори ніби побудовані за законами цієї метафори. Маса якихось деталей, якоїсь конкретики на передньому плані, все дуже чітко промальовано. Світ насичений цими деталями. Але ми відчуваємо за цими, надлишковими навіть деталями, другий план, який однозначно визначити не вдається. Виникає знову багаторівневість тексту. Можливо те, і друге, і третє. Це та багаторівневість, що однаково веде нас кудись до того, що є абсолютний початок, або абсолютний кінець. Але цей абсолют десь там у темряві.