Особливості художніх образів у давній китайській літературі (на матеріалі поезії доби Тан)

У період схилу династії Тан найбільш відомими поетами були: Бо Цзюйі (白居易), Юань Шень (元神), Лі Хе і інші. Серед них, Бо Цзюйі чудово володів жанром пародії. У його віршах міститься іронія з приводу здирання з населення непоборних податків і протест військовій агресії. Крім того, Бо Цзюйі писав свої вірші простою і живою мовою, тому його твори були популярними серед читачів.

В період занепаду династії Тан найбільш відомими були поети Лі Шанін і Ду Му. У віршах Ду Му відображені його політичні прагнення. А у творах Лі Шаніна простежується чітка структура, чудова жива мова і ліричний стиль. В його віршах описані труднощі на його шляху побудувати кар'єру. Серед його творів найбільш відомим є вірш «У Ті».

 

2.2. Три вершини танської поезії

Танська поезія представлена ​​безліччю поетичних імен, але, як в кожній поезії, в ній є і свої вершини. Сюй Еран, літератор XVII століття, в книзі про танську поезію говорить про ці вершини так: «Поезія, взагалі кажучи, невіддільна від сили. Є сила Неба, силу Неба знаходимо в Лі Бо, силу Землі в Ду Фу, силу людини в Ван Вея ».

 

2.2.1. Лі бо – зеніт китайської поезії

Лі Бо (701 - 762 рр..) - за словами В.М. Алексєєва, «зеніт китайської поезії, поет пророк, найбільший майстер слова, національний колос». Як говорять критики танської поезії. «Перо його, − кажуть вони, − вільне, пурхаюче, безпосередне; намов би пливуть хмар по небу; немов прагнення води з відра; немов хвилі: одна починається саме там, де попередня закінчується; думка його ясна, слова яскраві: у них влита вся дума поета. Він носив у собі великий дух, залучає його до величі давніх поетів ... Талант його не знав меж. Його великий дух, як блискавка, освічувала те, над чим напружено думали кращі люди його часу. Ця свобода духу так і залишиться навіки неповторною, бо найменший крок у цьому напрямку призведе наслідувача тільки до грубості. Нечувана для нього свобода творчості здається здивованому глядачеві не визнає ніяких рамок і умов, але насправді це відбувається від того, що геній рухався вільно де завгодно і при яких завгодно умовах, тільки підпорядковуючи їх своїй волі. Високий, недосяжний, всеосяжний, весь пройнятий кращими віяннями великої старовини, він, наслідуючи іншим, перевершував їх. Його вірші можна співати, як знайомі мелодії ... Це великий поет, найдосконаліший з усіх.  Він взяв на себе весь тягар створення нової поезії з грубих і важких пошуків попередніх епох. Прапор справжнього поета яскраво замайорів разом з ним. Цим він велик. Цим він заслуговує вічного здивування» [ 2, c 53].

 Відчуваючи силу свого генія і нестримну свободу своєї душі, Лі Бо не знайшов кращого терміну для себе, як «скинений з небес небожитель».

Слова Лі Бо приймаються критиками завжди із захопленням. Вони вбачають в них пророчі мовлення про сенс життя і не перестають дивуватися прихованої в них істини.

Так само як і всі інші поети, він бачить панацею від своїх страждань у відлюдництві на лоні природи, і тільки боязнь померти, не сказавши світу свого слова, утримує його серед мирської суєти. Він пише жовчні вірші, виливаючи в них потоки своєї скорботи і направляючи їх в адресу негідних людей і створюваних ними порядків.

У його віршах неодмінно присутній місяць як енергія просвітлення, і ще одна потужна стихія − вино. Де місяць, там ллється і вино. Смакуючи вино, поет виходить за межі світу, злітає в поетичний космос, залитий сяйвом місяця.

Поезія  Лі Бо підпорядкована даоському принципу « природність» (自然). Поет береться за перо в хвилини вищого поетичного осяяння, зльоту фантазії. Його вабить не буденне й звичайне, а дивовижне і незвичайне. На грані дивного поет відчуває свою спорідненість з усім всесвітом, коли все стає єдиним і вічним. Тоді й природа бачить, чує, розуміє і співчуває поетові.

«Тут  не тільки Лі Бо поетизує природний  світ, скільки сама природа своїми ритмами, звучанням і образами відбивається в його поетичних ієрогліфах, піснях і танцюючих образах» [10, c. 102].

Про це ж  єднання мови природи і людини писав і В.М. Алексєєв: «Коли поет хоче висловити почуття, що його опанувало розчулення перед силою природи, що виявляється, наприклад, в розкішній рослинності, в бурхливих водах, у безмежній морській широчіні, в грі поривів вітру і т.д., він вибирає для цієї мети слова: по-перше, які рідко зустрічаються у звичайній мові, по-друге, подібні звуку; по-третє, з ієрогліфічним зображенням, яке повідомляє читачеві безпосереднє враження » [10, c.256].

За його віршами стоїть особистість поета, палкого, романтичного, який захоплюється, що втілює в собі дух вольності  і життя. Поезія його сповнена якоїсь магічної сили, високої ліричності.

 

2.2.2. Ду Фу – універсальний поет

Великим сучасником Лі Бо був Ду Фу (712 - 770). Н.І. Конрад виділяє в долі Ду Фу кілька періодів.

До початку 40-х років − це ранній Ду Фу, який шукає свій шлях у житті і поезії. Віршів від цього періоду залишилосm небагато, вони про поневіряння Ду Фу, про зустрічі з «безсмертним п'яницею» Лі Бо.

В 40 – 50-их  роках, Ду Фу − гнівний, молодий, гарячий поет. В цей період його життя відбулося народження нового поета − поета-гуманіста. Від зображення зла і насильства він перейшов до зображення горя і страждання. Це страждаючий, майже зневірений у житті, зрілий Ду Фу. І разом з тим це були роки інтенсивної творчості. Поетові-мудрецю відкрилося нове в життя−  розуміння її вічності, велич людського духу.

Його  часто порівнюють з Лі Бо. Лі Бо - романтик, поривчастий, імпульсивний, що тяжіє до всього незвичайного. Лі Бо − весна, друг місяця. Поезія Ду Фу − зразок поетичної ясності, строгості, ідеально втілює в собі конфуціанський дух.

У віршах Ду Фу − трагедія цілого покоління в період воєн і смути. Хоча під чарівністю Лі Бо Ду Фу здійснював пориви і вчинки, гідні даоса, але для нього завжди було головним у житті служити гідного правителю, яким був древній імператор Жунь. Його вірші невипадково називають поетичною історією країни, а самого Ду Фу поетом-патріотом. Думка поета постійно звертається до батьківщини, долі народу. Його опис природи не схожий на спокійні пейзажі Ван Вея або ліричні, з легким нальотом суму, пейзажі Лі Бо. Картини природи у Ду Фу насичені передгрозовими фарбами, в них зметіння, тривога. Якщо в інших поетів «шепіт струмка», «дзвін струменів», то у Ду Фу природа «ридає», рясніє від крові.

Ду Фу досконало володів магічним даром  перетворювати в поезію все, що бачить. «Варто було почути спів цвіркуна серед  осінньої трави, і вірші наче вторили  його пісні: так непримітний і  малий цвіркун, але його голос  чіпає серце людей, і, як ніби знаючи про це, він вечорами проникає в будинок» [6, c.73]. Ду Фу − поет «першої реальності», здатний в будь-якому незначному явищі побачити предмет для поетичного втілення.

З усіх танських поетів вірші Ду Фу ближче всього до традиційної форми віршів «ши», властивої народнії поезії. Але, використовуючи стародавню форму, він наповнив її новим змістом, заговоривши про народ голосом самого народу. Мова його поезії багато в чому наблизилась до розмовної: він сміливо використовує просторіччя, вводить у свої твори мова селян, воїнів, міського люду.

Разом з  тим, поезія Ду Фу задовольняла вимогам «вірша нового стилю», найсуворішим дотриманням усіх їх канонів − правильної рими, паралельності, чергуванню тонів. До цього слід додати бездоганний смак, благородну стриманість, щирість почуття, глибину думки. Невипадково критики називають Ду Фу універсальним поетом.

Серед «ста печалей» не багато знайдеш радощів  у віршах Ду Фу. Але так само, як, «світ заливаючи сяйвом, світить місяць пануючи», поезія Ду Фу стверджує панування сили Землі, що зберігає «вічне, в людях і життя» [9, c 9].

 

2.2.3. Ван Вей – Будда поезії

Ван Вея (701 - 761 рр.) називають видатним поетом, талановитим художником і каліграфом, чудовим знавцем музики і знаменитим лікарем своєї епохи.

Вся поезія Ван Вея сповнена споглядання на світ, тиші, м'яких поетичних образів. Все це дарує йому природа.

Критика відзначала великий вплив буддизму на поезію Ван Вея, його називали поетом-буддистом, Буддою поезії. Проте чисто буддійських віршів у його творчості мало. Одне з них - «Сиджу самотньо вночі», в якому поет уподібнюється образу самотнього ченця, що сприймає світ як споглядання і відсутність прив’язаності  до  життя.

У більшості  інших віршів Ван Вея можна  побачити лише віддзеркалення буддійських  мотивів та образів. Це стосується насамперед поезії «гір і вод». Поруч з буддійськими настроями самотності, відчуженості, призову до самоспоглядання звучить  мотив краси і торжества життя.

Чудовий поет, ідеальний живописець, Ван  Вей особливо цікавий саме цим  поєднанням в собі двох талантів, що існували один в іншому, бо це існування, аж ніяк не рідкісне в Китаї, ніколи, мабуть, не досягало такої досконалої гармонії »[2, c.64].

Вірші Лі Бо, Ду Фу, Ван Вея − яскраве явище у величезному потоці танськой поезії, не вичерпне її багатства та різноманіття. Саме їх, поправу можна назвати  велетнями танської поезії, яких з покоління у покоління намагалися наслідувати і підносити до нечуваних вершин.

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІІ. СПЕЦИФІКА ТА ОСОБЛИВОСТІ НАЙХАРАКТЕРНІШИХ ОБРАЗІВ ТАНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

 

3.1 Мотиви поезії доби  Тан

В танській поезії простежуються стійкі мотиви у безлічі їх варіацій, які походять з глибокої давнини − епохи  «Шицзина» і юефу [19, c 93].

Серед найбільш поширених мотивів можна виділити такі:

Природа і поет: «природа-мати, її велична простота в самій складності її явищ, її самореакція поза участі людини, з одного боку,  і навпаки, її  увага до нього, осягнення нею його думки, співчутливість до його горя, співзвуччя її його душевним хвилюваннями, особливо, коли він один, з відкритим і вільним серцем, далеко від смороду насиджених місць, прилучає себе до величавої тиші, до її лику − ось що варто поставити на перше місце серед інших тем танськой поезії». В  описах природи, звичайно, всі чотири пори року знаходять блискуче вираження. Але за характером китайського клімату літо і зима представляють порівняно менше матеріалу для захоплення природою. Зате опис весни та осені становить величезний відсоток всіх танських вірші. Весна і осінь − життя і смерть − найчастіше беруться темами, виключно присвяченими оспівуванню природи, а й «весняна дума», «осіння дума» суть назви, що зустрічаються на кожному кроці.

Поезія  природи – це поезія спогадів, милування  сосною і кипарисом, квітами і  травами. Поезія чиновників, які бачать природу з вікна присутності, поезія буддійських монастирів в  горах і на водах, поезія лісних сутінок  і залитого сонцем ґанку. Весна і  осінь, що змагаються між собою в  сприйнятті різних поетів. І рідко, дуже рідко сувора зима і спекотне літо. І майже ніколи у відриві  від людини: навіть якщо природа  одна і ніби сама по собі, все одно за нею стежить одушевляє її пильне око поета, без якого нам нічого не побачити і нічого не зрозуміти. Як нічого не побачить і сам поет, якщо він живе в суєті, не помічаючи, як змінюються пори року.

Наступний мотив, це мотив геть від світу. «Мені набридла служба з її рабською думою. Я йду геть від життя і звиваю собі гніздо десь під водою, серед хвиль і очеретів. У порожніх осінніх горах. Мій будинок серед хмар, на кручах, високо над людьми, серед снігів і хуртовин. Там краса не потривожена людьми природа, яка живе без людей-свідків, нарешті, своїм власним життям. Але я тут, і про мене знає місяць, заглянув в гущавину лісу. На мене дивиться гора, що навпроти, і ми обидва не можемо вдосталь надивитися один на одного ».

«У своєму домі тиша, немає ні душі. Тут прах мирської метушні невідомий: надто високо я від землі і далеко. Ніхто мене не чує, ніхто мене не  бачить, моя хвіртка закрита для всіх, крім одного − такого ж, як я, відлюдника. Він живе в кручах під хмарами, збираючи лікарські трави і споглядаючи безсмертя. Він - подвижник, дивиться на світ з презирством, показуючи йому не зіниці, а білки. І ввижається мені, що гори ще не охололи від живших тут святих монахів-відлюдників давнини. Дивлюсь на велич природи і думаю, чи немає ще шляху у велику країну заповіданих з давнини утопій, де живуть старовинні люди.

У храмі. «Храм прозрілого» і послав благодать прозріння Будди - ось де притулок від зла і метушні життя! В ньому живе безтурботний, не відає суєти монах. Іду до храму, здіймаючись у височінь серед захоплюючих, чарівних картин, перебуваю в ньому, і в цій незвичайній обстановці осягаю сутність буття, а вона, за вченням Будди, - порожнеча, примарність ». Поезія релігійного, передусім буддійського і даоського спрямування.

Поезія  вина: «Слова «п'яниця», «пияцтво» навряд чи передають поетичне сп'яніння на лоні природи культурних, освічених китайських людей, які використовують його для поетичних бесід і віршів, віршів без кінця». Представниками поезії вина, є такі великі поети, як  Лі Бо і Ду Фу. Природа, самотність на лоні її вино і лютня (цитра) втішають людську змучену душу, рятують її від відчаю, побачивши, що насувається старість, смерть.

Слово «п'яний»  вельми часто фігурує в назвах віршів, наприклад, Лі Бо.

Поезія  чаю: «В такт культу вина китайських поетів займає незвичне нам рясне споживання чаю для поглиблення насолоди природою і інтенсивності натхнення». Прекрасний чай завжди уподібнювався красуні.

Поезія  до дружини: «Дружині покладається бути вдома, нікуди не відлучаючись і підкоритись сімейним звичаями, хоча б і чужим їй, як увійшла в будинок чоловіка. А чоловік у справах служби або торгівлі повинен її покидати ... »

Поезія  другу: «ніжне почуття до жінки в китайській поезії віддано місце вкрай мале. Зате культ дружби в танських віршах не може не здаватися європейцеві перебільшеним. При розлученні з друзями тьмяніють фарби природи, гостріше відчувається її бездушність і байдужість до людського горя; всі її повсякденні явища здаються зловісними і, нарешті, сльози, сльози при прощанні ». Культу дружби присвячена величезна кількість танських віршів.