Особливості реалізму в романі Флобера «Пані Боварі»

Флобер вирішив почати близьке до наукового дослідження вульгарності. Ця задача диктувала зміну традиційної форми роману. Головною складовою романної структури в XIX столітті був сюжет. Постійно змінюючи існуючий, вже написаний текст, редагуючи його, безжалісно вимазуючи сторінки, Флобер приділяє власне сюжету менше третини тексту. Експозиції він виводить 260 сторінок, основній дії - 120, розв¢язці - 60 сторінок. Величезна експозиція виявляється необхідна й смерть. Романтичне виховання, що Емма одержує в монастирі, відірване від життя, кидає її в полон ілюзій. Вона мріє про інше, неіснуюче життя. Коло її читання складають книги, у яких “було усе про любов, там були одні тільки коханці, коханки, переслідувані дами, що падають без почуттів у відокремлених альтанках, кучерів, яких убивають на кожній станції, коні, яких заганяють на кожній сторінці, дрімучі ліси, сердечні тривоги, клятви, ридання, сльози й поцілунки, човни, осяяні місячним світлом, солов¢їний спів у гаях, герої, хоробрі, як леви, лагідні, як ангели, доброчесні донезмоги, завжди бездоганно одягнені, сльозоточиві, як водопровідні крани”. У світ Емма ввійде на балі у Воб¢єссаре. Але все те, що уражає уяву Емми - світський маневр, морозиво з мараскіном, любовна записочка, опущена немов би випадково - усе та ж вульгарність, але вульгарність іншого соціального кола. Вульгарність - супутниця провінціальності - вживається в кожну людину сучасності.

Сам Флобер відчував її владу і тяготився нею. “ Мадам Боварі - це я!” - сказав він один раз. Предметом дослідження Флобера виявляється проблема любові. Дослідник його творчості Б.Г.Реїзов пише про страждання героїні їхньому осмисленні в романі: “Це дійсна романтична туга, у різних варіантах культивувалася письменниками початку століття, мрія про  “блакитну квітку”, що змінює свої об¢єкти, але психологічно всі так само. Однак у “Мадам Боварі” ця туга виявляється не особистим переживанням автора, а предметом соціального дослідження й характеристикою сучасності. Емма піднімається над іншими персонажами роману силою того, що її домагання до життя незмірно більше, ніж у них (сам Флобер говорив, що про щиросердечну висоту людини ми судимо по його бажаннях, так само як про висоту собору ми судимо по дзвіниці). Але з часом з любові Емми іде все духовне - Емма вже не бачить різниці між словами “любові” і “мати коханця”. Не випадково обоє коханця Емми - Рудольф і Леон - є пародією один - на романтичного героя байронічного типу, інший - верт¢єрівського. У романтичних ідеях Флобер бачить шкоду - не можна шукати ідеал там, де його бути не може.

Флобер вважав, що не всяку думку можна виразити в мові. Звідси - новації Флобера в області літературного стилю. Якщо в першій половині XIX століття думка персонажа виражалася за думкою внутрішнього монологу, побудованого відповідно до законів логіки, то Флобер використовує невласне пряму мову. За допомогою невласне прямої мови автору вдається передати не тільки зміст думки героя, але і його стан - сум¢яття, неуважність, апатію. З невласне прямої мови, широко введеної у літературну практику Флобером, виростає “потік свідомості” модернізму. Сам Флобер називав свою манеру роботи з текстом “підсвідомою поетикою”.

Роман Флобера викликав захват як читаючої публіки, так і французьких літераторів. Проти книги Флобера була порушена кримінальна справа за обвинуваченням в аморальності. Справу цю Флобер виграв. На суді йому та його адвокату були зачитані глави з роману (майже третина тексту!) і фрагменти добромисної літератури, що вразили своєю вульгарністю навіть прокурора, що сидів безмовним. Роман вийшов у скарбницю світової літератури і по цю пору вважається найбільшим досягненням думки і творчості.

За жанром "Пані Боварі" – реалістичний, соціально-психологічний роман. Письменник використовує психологізм, як ознаку власного творчого стилю та методу. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси,  «рух пристрастей». Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посереднього характеру , розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет численними проблемами. У його розвитку провідне значення має внутрішній світ героїв -  думки, почуття, переживаня героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в її  основі перебуває біографічний принцип – опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині – відвідання балу в замку Воб'єссар.     

 Дія другої частини роману  відбувається в Йонвілі. Народження  дитини мало відволікло Емму  від "мрій". Закоханість Емми  в службовця Леона, а потім  у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.   

  Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я зазнає повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" – похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме домігся значних успіхів у роботі, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовного занепаду людини.    Предметом зображення в романі стає одна з провінцій країни, але для письменника вся Франція – провінція, втілення загального зубожіння і деградації. Автор з неперевершеною майстерністю змальовує характери типових представників сучасного йому суспільства. лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву – обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію – нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство – аптекар Оме.  Своє ставлення до героїні  письменник дуже влучно передає висловом  "Емма Боварі – це я"[11,c.18]. Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала у власній уяві та свідомості.

Одним з  основних принципів та прийомів для Флобера була форма роману.      

 У своїй творчості письменник  дотримувався принципу  об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер – визначний майстер стилю та психологічного аналізу. Він збагатив романну "техніку" новими засобами художнього зображення людського характеру.   

  Саме у творчості Флобера  реалізм утверджується у французькій літературі як провідний напрям. Флобер, його однодумці та послідовники  роблять багато для того, щоб правильно осмислити й витлумачити творчість Бальзака. Захист спадщини Бальзака триває в умовах складної ідейної боротьби, і в цій боротьбі важливе місце займає Флобер, його естетичні позиції і, головне, його чудовий та цікавий, насичений реалістичним зображенням оточуючої дійсності  роман, «Пані Боварі». Творчу спадщину автора «Людської комедії» Флобер намагається освоювати критично. Йому вдається сказати нове слово в літературі, сказати це слово в умовах іншої епохи, проявивши при цьому у всій широті свою творчу індивідуальність. Його творчість є тісно пов’язаною із реалістичними прийомами, характерними для класичних реалістів першої хвилі. Це і зосередженість на тенденціях, які існують в суспільстві, і осмислення руху історії через показ доль окремих особистостей, але Флобер жив вже в іншу епоху – епоху соціальної і економічної стабільності, коли влада грошей вже нікого не дивувала, коли література  поділялася на елітарну ( художню ) й масову ( комерційно спрямовану).  Реалізм продовжує існувати, але стає іншим: на зміну глобальним узагальненням приходить дослідження приватних, домашніх, інтимних випадків, характери героїв стають більш типовими і звичайними. Франція періоду трьох революцій, барикадних бійок на вулицях Парижу, часів великого піднесення людського духу відходить у минуле. З’являється Франція капіталістична, меркантильна, торговельно-промислова.    Важливо, що Флобер, як і його сучасники усвідомлює:  Люди, що були рабами, рабами і залишились, не зважаючи на  героїзм і на численні людські втрати. Таким чином у творчості Флобера зароджується принцип  фаталізму. Він писав: “Мій фаталізм ствердився однозначно. Я заперечую особисту свободу, тому що я не відчуваю себе вільним; що ж до людства, то почитайте історію і ви побачите, що з ним не завжди відбувається те, чого воно прагне”. Великі гасла  Великої революції – Свобода, Рівність, Братерство – перетворились на парламентські вислови, якими спекулювали депутати.  Як наслідок, виникає недовіра Флобера до будь якого суспільного руху, хоча він і не заперечував республіканські цінності і називав себе “скептичним і розлюченим республіканцем” [9,c. 69].   Його концепція особистості близька до точки зору Шекспіра на людину, яку англійський драматург називав “двоногою твариною”. Флобер стверджував: “Політичний стан країни підтвердив мої старі апріорні погляди про двоногу безпір’яну тварину, яку я вважаю шулікою і індиком одночасно”[14, c.25].

Індик,в розумінні письменника, - алегорія дурості. Втеча від індиків складала сенс життя Флобера. Нехай індики ганяються за щастям, кар’єрою, грошима. Флоберу усі ці марення не були потрібні. Він нехтував ними заради Краси і Мистецтва  Служіння Красі і Мистецтву Флобер не уявляв без затишку і спокою: “Щастя – обман, пошуки якого спричиняють всі життєві бідування. Зате існує безтурботний спокій, який є схожим на щастя, він, навіть кращий за нього”[9,c.16].  Принципи прагматизму були абсолютно протилежними його натурі. На письменництво він дивився, як на покликання і дуже високо ставив таку якість, як майстерність. Він постійно повертався до написаного, знову і знову переробляючи його, вдосконалюючи свій стиль, намагаючись довести його до досконалості. Ідеальним витвором мистецтва Флобер вважав стіну афінського акрополю, просто стіну, на якій нічого не написано і не намальовано. Але, як зізнавався Флобер, він не міг відірвати від неї очей, настільки ідеально був обточеним камінь, настільки досконало були пригнаними одна до одної плити. Флобер мріяв створити книгу “ні про що”, яка трималась би у свідомості людей тільки силою стилю, як наша планета тримається у космосі силою гравітації, яку не можна побачити. Він мріяв створити щось повністю протилежне масовій літературі, яка приваблює читачів карколомним  сюжетом або скандальною інтригою. Він мріяв про книгу, в якій би майже не було сюжету, книгу про буденне життя, яке б осмислилося на рівні історії або епопеї.     

 Естетична позиція Флобера  принципово відрізнялась від звичних вимог до епічного твору тим, що звичайно епік ( письменник ) розповідає. Флобер шукав “філософський камінь” у мистецтві і намагався не розповідати, а створювати картини, які б не просто зображували певні моменти життя, а надавали б можливість зазирнути у глибину життя, у ті його моменти, які є непомітними для звичайного погляду. А от щоб зробити свій твір максимально глибоким, письменник повинен розповідати не про себе, а про зовнішній світ. "... чим більш особистого існує в нашій творчості, тим вона є слабкішою”[15,c.7], - стверджував він.  Флобер цінував літературу “стильну”, незалежно від того, про що вона розповідала.     

 Характерною особливістю стилю Флобера є писання  “сірим по сірому”. В ньому Флобер  передає бачення світу Емми Боварі, тому читач співчуває героїні, жаліємо її. Сам Флобер ставився до Емми іронічно, бачив її обмеженість і егоїзм. Але під час створення твору перевтілився на неї, причому перевтілився до такої  міри, що під час написання сцени отруєння і смерті Емми сам відчув ознаки отруєння миш’яком, в нього навіть з’явилися небезпечні симптоми, і йому викликали карету швидкої допомоги. Точка зору Емми на світ є цілком протилежною світогляду письменника: те, що в Емми викликає огиду, наприклад сільське життя, Флобер дуже любив; література, якою зачитується “учениця Ламартина”, нічого, окрім іронії у письменника не викликає. У роману нібито існує два автори – Гюстав Флобер і сама Емма, яка інколи може переконати читачів у своїй правоті.    Письменник змальовує  не лише долю пересічної жінки Емми Боварі, яка недолуго прожила життя  хоча і трагічно, його закінчила.   Флобер пише про Францію, про її долю, про її суть, яку може показати тільки провінція. Столиці завжди є космополітичними. Таким чином картина пересічного життя набуває якості багатовимірності, надає читачу можливість зазирнути у глибину життя. Емма, красива, елеґантна, емоційна до екзальтованості, узагальнює в собі Францію, з її трьома революціями, які Флобер вважав облудою. Так само, як Емма нищить життя своєї патріархальної родини, повірив у “романи-обмани”, так само Франція знищила саму себе, повіривши у “ідеї-обмани”.     

 Емма вчиняє жорстоко і  одночасно наївно, і читач не  помічає її жорстокості, тому  що її наївність приваблює . Емма руйнує життя Шарля і Берти, але і сама при цьому страждає, і ми співчуваємо “нещасній”, тому що свідомість  Емми опинається на авансцені, а сам автор залишається десь дуже далеко, даючи можливість читачеві самому оцінити вчинки персонажів. Шарль, сільський лікар, є людиною звичайною. “Молодим дубком” називає  його автор. Але він по-справжньому кохає Емму, і тільки він, той кого вона зраджувала, обкрадала, кому постійно брехала, залишається поряд у скрутну хвилину.     

 Творча спадщина Флобера  невелика. Він писав повільно й важко. Велич і популярність Флобера багато  критиків намагалися пояснити досконалістю його стилю. Сам Флобер сприяв утвердженню цієї  думки. Він невпинно і з полемічним запалом повторював, що «форма - це сам твір», що «немає нічого, крім стилю», що твір стає безсмертним перш за все завдяки композиції і стилю[9,c. 9]. Флобер створив роман  витончений за формою і за мовою. Він був переконаний, що задум твору можна відлити тільки  через притаманну йому форму, що для точного вираження сенсу існує одне слово чи  фраза, які художник зобов'язаний знайти.  Флобер важкою власною  працею досяг досконалої письменницької техніки, досконалої композиції та художньої майстерності, яка забезпечила йому світове визнання.

3. Історія вивчення образу Шарля.

“Пані Боварі”, як і всі романи Флобера побудовані у вигляді біографії.

З точки зору традиційної композиції, це біографія не Емми, а Шарля. Флобер порушує всі літературні традиції, і такі письменники, як Бальзак могли б його дорікнути в нечіткості структури і в непродуманості плану. Але тут все було продумано до кінця – Флобер навмисне знімає ефекти. Крах Шарля і є продовженням того ж самого краху. “Так же, как и в жизни”, - этот закон и заставил Флобера заключить трагедию Эммы в рамки биографии Шарля.”1 Головне творче завдання автора – висвітлити глибинний зміст духовного і суспільного життя епохи. Коли автор описує Емму, то це робить не для читача а для самого Шарля.

В першому розділі ми бачимо досить цікаву вихідну тематичну лінію: тему шарів чи слойоного пирога. Осінь 1828-го: Шарлю тринадцять років, у свій перший день у школі він, сидячи в класі, тримає на колінах каскетку. “Це був складний головний капелюх, що поєднував у собі елементи і гренадерської шапки, і уланського ківера, і круглого капелюха, і хутряного картуза, і нічного ковпака, - словом, один із тих паскудних предметів, німе неподобство яких так само глибоко виразно, як обличчя ідіота. Яйцеподібний, розіп¢ятий на китовому вусі, він починався ободком із трьох валиків, схожих на ковбаски; далі йшла червона околиця, а над ним - кілька ромбів з оксамиту і кролячого хутра; верх являв собою щось подібне до мішка, до кінця якого був прироблений картонний багатокутник з мудрою вишивкою з тасьми, і з цього багатокутника спускався на довгій тоненькій мотузці підвісок у вигляді пензлика з золотої канителі. Каскетка була новенька, із блискучим козирком.” (Можна порівняти цей опис із дорожньою скринькою Чічікова чи екіпажем Коробочки в “Мертвих душах” Гоголя - теж тема шарів!)