Тут - і ще в трьох прикладах, що ми
розглянемо, - образ розгортається шар за
шаром, ярус за ярусом, кімната за кімнатою,
труна за труною. Каскетка в Шарля жалюгідна
й несмачна; вона втілює і всю його наступне
життя - настільки ж несмачну й жалюгідну.
Автор (особливо спочатку) зображує
нашого героя майже кумедним і якимось
недолугим. Це видно навіть з опису його
зовнішності: то у нього фуражка на носі,
то йому «штрипки заважатимуть танцювати».
У нього були товсті губи, він хропів, і
навіть свою кохану дружину “обіймав
у визначений час”. Про обмеженість і
невіглавство Шарля свідчить і той факт,
що коли він намагався читати медичний
журнал, то засинав через п¢ять хвилин. Але, попри всі комічні
риси, включно зі сліпим обожнюванням
жінки, можна знайти за що поважати цю
людину, а саме – за його вірність коханій,
що часом межує із самопожертвою. Він наівний,
але далеко не егоїст, бо здатен віддати
все заради щастя іншої людини “ніби всі
його думки були повністю належати цій
жінці”. Він надто обмежений, щоб зрозуміти
правду, проте це швидше його нещастя,
ніж провина. Розкривається й інша риса
його характеру: “не розмовляйте зі мною
ні про що, я знайду в собі сили” – пише
Шарль Боварі, коли насправді горе вже
розчавило його. Він любить коханця своєї
жінки, не догадуючись про їхні стосунки,
переживає за здоров¢я Емми і горює після її смерті.
В образі традиційного чоловіка завжди
в таких випадках з¢являється “друга сторона”,
обично негативна, але у Шарля ця сторона
позитивна. Насправді, ці позитивні риси
нескільки не міняють кінцевого смислу
образу.
Залишаються бездарність, величезна
вульгарність розуму і почуттів, які роблять
Шарля втіленням провінціанізму і “рогоносцем”
в потенції.
Шарль утрачає першу дружину.
У червні 1838-го, двадцяти трьох років, він
жениться на Еммі4 на фермі весільний бенкет.
На десерт поданий фігурний пиріг - теж жалюгідний виріб дурного
смаку, - приготовлений уперше виступаючим
у цій місцевості кондитером. “В основі
його знаходився синій картонний квадрат:
пірог, так би мовити, починається з того,
чим закінчується каскетка - вона завершувалася картонним
багатокутником, а на ньому цілий храм
з портиками і колонадою; у нішах, посипаних
зірками із золотого папера, стояли гіпсові
статуетки; вище, на другому поверсі, - савойський пиріг у вигляді
сторожової вежі, оточеної дрібними зміцненнями
з цукату. Мигдалю, ізюму й апельсинових
часточок; і, нарешті, на верхній площадці - скелі, озера з варення, кораблики
з горіхових шкарлупок і зелений луг, де
маленький амур качався на шоколадних
гойдалках, у яких стовпи кінчалися замість
куль бутонами живих троянд.”
Озеро з варення - свого роду випереджальна емблема
тих швейцарських озер, над якими буде
витати в мріях під модні вірші Ламартина
Емма Боварі, починаюча перелюбниця; а
маленький купідон нам ще зустрінеться
на бронзовому годиннику посередині вбогої
розкоші руанського готелю, місця побачень
Емми з Леоном - її другим коханцем.
Ми як і раніше в
червні 1838-го, але вже в Тості. У тамтешньому будинку
Шарль жив із зими 1835-1836-го, до переїзду
до Іонвіль. Перший шар: “Цегельний фасад
тягся саме уздовж чи вулиці, вірніше,
дороги. Другий шар: за дверима на стінці
висів плащ з вузеньким коміром, вуздечка
і чорний шкіряний кашкет, а в куті валялася
пара краг, ще покритих засохлої брудом.
Третій шар: праворуч була залу, тобто
кімната, де обідали і сиділи по вечорах.
Канаркового кольору шпалера з вицвілим
бордюром у виді квіткової гірлянди тремтіли
на погано натянутій полотняній підкладці.
Білі коленкорові фіранки з червоною облямівкою
схрещувалися на вікнах, а на вузькій поличці
каміна, між двома свічниками накладного
срібла з овальними абажурами, блищали
стоячий годинник з головою Гіппократа.
Четвертий шар: по іншу сторону коридору
містився кабінет Шарля - кімната кроків у шість шириною,
де стояли стіл, три стільці і робоче крісло.
На шести полках ялинкової книжкової шафи
не було майже нічого, крім “Словника
медичних наук”, нерозрізані книги якого
зовсім потріпалися, нескінченно перепродуючись
з рук у руки. П¢ятий шар: тут хворі вдихали
запах підливи, що проникав крізь стіни,
а в кухні було чути, як вони кашляють і
розповідають про свої недуги. Шостий
шар: далі випливала “venait ensuite” - у точності та ж формула, що
при описі каскетки велика, зовсім запущена
кімната з вогнищем; вікна її виходили
в двір, на стайню. Тепер вона служила і
дров¢яним сараєм, і коморою, і прикомірком
для всякого мотлоху.
У березні 1846-го, після восьми
років заміжжя і після двох бурхливих
романів, про які чоловік нічого не підозрював,
Емма Боварі не в силах розплатитися з
неймовірними боргами, кінчає життя самогубством.
У єдину свою романтичну хвилину бідний
Шарль робить такі розпорядження про її
похорон: він “зачинившись у своєму кабінеті,
взяв перо і після довгих ридань написав:
“Я хочу, щоб її поховали у вінчальному
платті, у білих туфлях, у вінку. Волосся
розпустити по плечах; починаються шари
труни: один - дубовий, інший - червоного дерева і ще металевий...
Зверху накрити її великим шматком зеленого
оксамиту”.
Тут сходяться всі тематичні
лінії, пов¢язані із шарами. З граничною
ясністю ми згадуємо і перелік частин
жалюгідної каскетки Шарля в його перший
шкільний день, і багатоярусний весільний
пиріг.
Роман, який писався “сірим
по сірому” передає бачення світу Емми
Боварі, тому ми співчуваємо героїні, жаліємо
її. Саме Флобер ставився до Емми іронічно,
бачив її обмеженість і егоїзм. Але під
час створення твору перевтілився в неї,
причому перевтілився до такого ступеню,
що під час написання сцени отруєння і
смерті Емми сам відчув ознаки отруєння
миш¢яком, в нього навіть з¢явилися небезпечні симптоми,
і йому викликали карету швидкої допомоги.
Точка зору Емми на світ є цілком протилежної
світогляду письменника: те, що в Емми
викликає огиду, наприклад сільське життя,
Флобер дуже любив; література, якою зачитується
“ученицею Ламантина”, нічого, окрім
іронії у письменника не викликає. У роману
нібито існує два автори – Г. Флобер і
сама Емма, яка інколи може переконати
нас у своїй правоті. “Но мнений своих
Флобер нигде не высказывает прямо, держась
строго объективного, «бесстрасного»
тона. Искусно маневрируя композиционными
приемами, сталкивая противоположности,
показывая одни факты в свете других, Флобер
заставляет самого читателя давать им
надлежащую оценку”. 2
На перший погляд Шарль Боварі
– цілковита протилежність Емми. (Нудний,
посидющий тугодум, без чарівності, дотепності,
утворення, але з повним набором шаблонових
ідей і правил. Він міщанин, але при цьому
ще і зворушлива, жалюгідна істота. Украй
важливі дві от які речі. Він бачить в Еммі
і його в ній приваблює саме те, до чого
вона сама марне прагне у своїх мріяннях.
Смутно, але глибоко Шарль почуває в ній
якусь переливчасту принадність, розкіш,
мрійливу далечінь, поезію, романтичність.
Це по-перше, і у свій час я приведу приклади.
По-друге, любов до Емми, що росте майже
непомітно для самого Шарля, - дійсне почуття, глибоке і справжнє,
абсолютна протилежність тваринним переживанням
Рудольфа і Леона, її самовдоволених і
вульгарних коханців. У цьому приваблива
парадоксальність флоберівської казки:
самий нудний і недосконалий персонаж
книги - єдиний, хто виправданий тією
дозою божественного, яка є в його всеперемагаючій,
всепрощаючій, незмінній любові до Емми,
живої чи мертвої.) Але це не зовсім так:
причини нещасть цих дуже різних постатей
насправді уже схожі. В обох випадках до
трагедії призводить розрив уявного з
реальним. Різниця в тому, що Емма, людина
з багатим внутрішнім світом, весь час
прагне знайти втілення власної мрії,
а обмежений і не дуже розумний Шарль Боварі
вірить, що нібито його мрія вже здійснилася.
Повсякденне блаженство
нашого героя після весілля зображено
ще в одному поволі діючому на почуття
пасажі. І знову приходиться правити
убогі переклади: “Ранком, лежачи в ліжку
поруч з Еммою, він дивився, як сонячний
промінь пронизує пушок на її біло-рожевих
щоках, напівприкритих гофрованими фестонами
чепчика. На такій близькій відстані очі
Емми здавалися ще більшими, особливо
коли вона, просипаючись, по декілька разів
відкривала і закривала їх; чорні в тіні
і яскраво-сині при яскравому світлі, очі
її начебто складалися з багатьох колірних
шарів, густих у глибині і всі, що світлішали
до поверхні райдужної оболонки”.
2.4 Соціальна проблематика
роману
Флобер не лише намагався
якомога повніше дослідити особистість.
Головним для письменника залишається
соціальний чинник. Він створює «Етюд
провінційних звичаїв», як сказано в підзаголовку
твору. Основний предмет зображення митця
– провінція і провінційні типи, тобто
пересічні обивателі та їх звичаї, стосунки,
мораль. Герої нічим не вирізняються зі
свого середовища. Це звичайний провінційний
лікар Шарль Боварі, його дружина Емма,
аптекар Оме, священик, лихвар Лере та
багато інших. Але в цій звичайності приховується
та трагічна закономірність, що тяжіє
над суспільством загалом. І проблема,
навіть, не в тому, що все і всі звичайне,
а в тому, що це духовно обмежене, морально
нище товариство, де за простотою прихована
мізерність існування, міщанство, які
гублять людину. «Йонвіль так і залишився
глухим закутком, незважаючи на доступ
до ринків збуту. Мешканці уперто тримаються
малоприбуткового лугівництва, замість
підносити рільничу продукцію, і ледаче
містечко, одвертаючись од нив, розростається
до води» [16; 79].
Що ж являло собою
Йонвільське товариство? Жіноцтво, в основному,
займалося плітками: Варто було Еммі пройтися
з Леоном до мамки Берти, як «увечері про
це вже знали у всьому Йонвілі, і мерова
жінка, пані Тюваш, заявила в присутності
своєї служниці, що пані Боварі себе компрометує»
[16; 97].
Чудовим прикладом передачі
зовнішнього світу, як видовища, може служити
бал у Воб‘єссарі. І знову майстерність
Флобера: бал «перетворився» на маскарад
студентів, прикажчиків. «Добірне» товариство,
що й казати. Точність у зображенні подібна
точності в науці: за науку говорять факти,
так само й митець повинен уникати висновків,
моралізаторства, оцінок. Точні описи
і характеристики, чоловіки в більярдній,
портрети предків, зал, ряди сидячих жінок.
Автор звертає увагу на чоловіче товариство,
яке уособлює в собі так званих «світських
левів». «В їхніх байдужих поглядах відбивалася
спокійність щоденно задоволених бажань;
крізь делікатні манери просвічувалася
та особлива брутальність, яку породжує
панування над істотами, покірними і норовитими:
їзда на конях і товариство купованих
жінок» [16; 63].
Важливе місце в романі посідає
тема розрахунку, грошей. Флобер пише про
свій час, коли через гроші одружуються,
через них страждають, мають любовні стосунки,
гинуть. Гроші в романі рахують усі. Шарль
одружується вперше з розрахунку, «… сподівався,
що одруження поліпшить його становище,
гадав, що стане вільнішим буде порядкувати
самим собою і своїми грішми» [16; 31]. Та
й вдруге, хоч він і відчував пристрасть
до Емми, посаг мав для нього неабияке
значення. «Дядько Руо такий багатий, а
вона така вродлива!» [16; 40] Емма теж
знає силу грошей, тому вона й вмовляє
Іполіта на безглузду операцію, використавши
останній аргумент – це буде безкоштовно.
Проблема грошей розроблена Флобером
у вражаюче буденному плані. Гроші міцно
увійшли в тогочасний побут, вони є важливою
частиною мерзенного існування, яке викриває
автор.
Вервечку провінційних типів
продовжує кюре Бурнізьєн, змальований
Флобером з убивчою іронією. Як священик,
він мав би бути найбільше причетним до
духовного, насправді ж найтупіший серед
обивателів Йонвіля і найбільш «матеріалістичний»
за своїми інтересами й схильностями.
Суспільна функція священика – бути духовним
наставником своєї пастви, вміти зціляти
стражденні людські душі. Але добродій
Бурнізьєн найменше до цього вдатний,
зате добре вміє лікувати корів і серед
фермерів має репутацію гарного ветеринара.
«От сьогодні вранці мені довелося їхати
аж у Нижній Діовіль, а все через корову»
[16; 115]. Бурнізьєн невипадково показаний
у буденних ситуаціях: то він прикидається
до чарочки, то лає хлопчаків, які бешкетують
у церкві. У сцені розмови Емми із священиком
автор використовує прийом семантичної
несумісності: Емма говорить йому про
одне, а він відповідає зовсім інше.
« - Погано, - відповіла вона,
- Важко мені.
- І мені теж, - сказав
священик. – Ці перші жаркі
дні так розслабляють» [16; 114]
Емма шукає в нього допомоги,
розради «…а ті, панотче, у яких є хліб,
але нема … - дров на зиму? – перехопив
священик» [16; 116]. Невипадково роман Флобера
викликав обурення в клерикальних колах
Франції, де Бурнізьєн був сприйнятий
як карикатура на духовенство.
По-своєму виразні в «побуті
провінції» коханці головної героїні
Леон і Родольф. Перший із них – клерк
нотаріальної контори, людина незначна
й практично обережна, він вдається до
романтичних поз, скаржиться на розчарування,
самотність, чим і приваблює Емму. Перша
їх зустріч зображена на контрастному
фоні. Образ Леона вияскравлюється на
фоні Шарля. «Картуз Шарля був насунутий
мало не на самі очі, товсті губи ворушилися,
що надавало всьому обличчю якогось дурнуватого
виразу» [16; 105]. Уперед виступив Леон «…
великі голубі очі, мрійливо задивлені
в хмари, здавались Еммі яснішими й гарнішими
від гірських озер…» [16; 105]. На той час
(дія роману відбувається десь в 30-х роках)
романтизм у Франції був серед міщанського
середовища, він став набутком Леонів
і Родольфів. При цьому відбулося його
окарикатурення, що і обігрується іронічно
автором «Пані Боварі».
Родольф протиставлений Леону
активністю. У зображенні стосунків Родольфа
і Емми автор знову вдається до контрастного
зіставлення як на рівні форми так і на
рівні змісту. Сцена першої зустрічі героїв
підчас виставки, коли Родольф говорить
Еммі ніжні слова на тлі пафосних промов,
які відображають всю лицемірну мораль
суспільства; сцена ставання, коли він
пише одне, а думає про зовсім інше. «Бідолашна,
вона вважатиме мене за бездушний камінь…
Треба б тут капнути на папір слізку-другу,
та що вдієш – я не вмію плакати» [16; 194].
У такий спосіб автор підкреслює
контраст дійсного і сутнісного. Те, що
зовні аж ніяк не відповідає істинній
сутності речей, явищ, стосунків. Цей художній
прийом допомагає авторові викрити приховану
сутність суспільства. «Обов‘язок – це
почувати велич, кохати красу, а не схилятися
перед суспільними умовностями з усіма
їхніми мерзотами» [16; 142].
Та найвизначніша й найколоритніша
постать йонвільського середовища аптекар
Оле. На відміну від інших обивателів містечка,
він ніби й не замикається в побуті, його
інтереси нібито широкі та різноманітні.
Він схиляється перед наукою – «мій бог
– це бог Сократа, Франкліна, Вольтера
і Беранже!» [16; 85]. Він поборник прогресу
й освіти, «філософ» і «вільнодумець»,
що висміює релігію. «Але мені нема потреби
ходити до церкви, цілувати срібні тарілки
і годувати своїм коштом зграю шарлатанів,
які й без того їдять краще, ніж ми з вами»
[16; 85]. За політичними поглядами він
ліберал і перебуває в опозиції до уряду,
співпрацює в місцевій газеті й часто
виступає з критикою властей. Та справа
передусім у тому, що за всім цим криється
поверховість розуміння, міщанська обмеженість
і самовдоволеність, а головне – дріб‘язковий
практичний розрахунок. «… аптекареві
діти бували у Берти дедалі рідше. Пан
Оле враховував різницю в їх суспільному
становищі і зовсім не був зацікавлений
у підтриманні колишніх дружніх стосунків»
[16; 38] Опозиційність Оле, зрештою, пояснюється
тим, що, на його думку, уряд «не вміє цінувати
й відзначати гідних людей», а найдостойніша
в світі людина в його очах – він сам. Цей
активіст-кар‘єрист бере участь у фальсифікації
результатів виборів «він зробив потай
чималі послуги панові перфектові» [16;
317]. Саме в такий спосіб він, «примирившись
з урядом», добивається омріяної державної
нагороди – ордену Почесного легіону,
«Фармацевта гризло потаємне честолюбство:
йому кортіло хреста» [16; 316]. Після смерті
лікаря Боварі «… клієнтура в нього величезна;
начальство його не чіпає. Нещодавно його
нагородили орденом Почесного легіону»
[16; 319].