Поетика позатекстуальних елементів композиції(заголовку та епіграфів) у романі Стендаля "Червоне і чорне"

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ      

 КИЇВСЬКИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

                                   Гуманітарний інститут

Кафедра теорії, історії та методики викладання зарубіжної літератури

 

 

                      ПОЕТИКА ПОЗАТЕКСТУАЛЬНИХ ЕЛЕМЕНТІВ КОМПОЗИЦІЇ   

(ЗАГОЛОВКУ ТА  ЕПІГРАФІВ) У РОМАНІ СТЕНДАЛЯ  «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ» 

   

                                                   Курсова робота 

                             студентки 2-го курсу групи ФАНб-1-10-4.0д

                                       Літвін Катерини Владиславівни

                                            Спеціальність  6.020302

                                             Філологія (англійська)

                                

Завідувач кафедри                                                Науковий керівник: викладач кафедри

теорії, історії та методики                                   Анісімова Людмила Вікторівна

викладання  зарубіжної літератури,                  

кандидат філологічних наук, доцент,               

професор                                                               

Ковбасенко Юрій Іванович  

___________________________

Протокол засідання кафедри 

№____ від «_____» _______20___ р.

                                                     

 

                                               

                                                  Київ 2012

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ  І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Типи композиційної організації тексту …………………………………..5

1.2 Поетика заголовку та епіграфів як позатекстуальних

елементів композиції ………………………………………………..…..7

   РОЗДІЛ ІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЗАТЕКСТУАЛЬНИХ ЕЛЕМЕНТІВ КОМПОЗИЦІЇ РОМАНУ СТЕНДАЛЯ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

2.1. Семантика назви роману Стендаля «Червоне і чорне»………….………17

2.2. Поетика епіграфів роману «Червоне і чорне»………………….………..19

2.3. Особливості побудови композиції роману «Червоне і Чорне»……..….28

Висновки ……...……………………………………….……………………….32

Список використаної літератури ……………………………………………...33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    Вступ

   У 1830 р. виходить друком роман Стендаля «Червоне і чорне», який став «першим великим реалістичним романом західноєвропейської літератури»  ХХ ст. який, до речі, як і попередні, не приніс письменнику успіху й розуміння сучасників, проте подарував славу на віки. Дія роману розгортається у 1826-1830 рр. Письменник зображує гнітючі останні роки Реставрації цілісно і всебічно. Постійні зміни в суспільстві, нестійкість і складність соціально-політичної атмосфери супроводжуються обґрунтованим психологічним зображенням невпинного розвитку головного героя Жульєна Сореля, трагічна доля якого відображає суть тогочасного суспільства. Прозаїк зумів показати усі прошарки Франції: аристократію столичного Парижа і провінційного Вер’єра, де страшенно бояться революційних заколотів і де ведеться жорстока і безпринципна боротьба між новим станом буржуазії та старим дворянством, яке намагається жити в ногу з часом; у романі зображені інститут церкви та її служителі, викладачі й учні Безансонської духовної академії; висвітлена доля простих молодих людей, плебеїв і синів революції 1789-1793 рр., які залишилися без надій на блискуче майбутнє і не могли послужити вітчизні [22, c.23].

Стендаль виокремлюється на фоні сучасної йому літератури своїм постійним пошуком розумного, чесного, діяльного героя. Все життя він прагне оволодіти «великим мистецтвом пізнання людського серця». Його увагу привертають натури чесні і справедливі, характери сильні і благородні [1, с.19].

    Актуальність даної теми полягає у тому, що багатогранність символіки назви роману вже багато років спричинює диспути щодо значення цієї назви, але критики й досі не привели переконливих  гіпотез і не дійшли згоди з цього приводу. Б. Г. Реізов запропонував свій варіант «дешифрування»: на його думку, в назві «Червоне і чорне» знайшла відображення символіка двох вузлових сцен, пофарбованих у червоні і чорні кольори.  Ю. М. Лотман висунув свою трактовку опозиції червоне/чорне як символу двох кар'єр Сореля – військової та духовної. Він угледів в назві цитату з Трістама Шенді, в якій виражається близька Стендалю думка про те, що для сучасної людини, що стоїть на роздоріжжі, крім сутани і мундира вибору немає [5, с.125].

 Але, на жаль, таке трактування є не досить переконливим, оскільки Сорель мріє про блакитний мундир, червоний же – колір англійської військової форми, і навряд чи французькому читачеві подібна символіка була б розуміла. Отже, простір для здогадок та припущень досить великий.

Унікальними є епіграфи у романі, які написані до кожної частини, окрім останніх чотирьох, які у більшості створені самим Стендалем, хоч їх авторство і приписано Гоббсу, Макіавеллі, І. Канту та іншим, але все ж є і справжні цитування В. Шекспіра, Дж. Байрону й давнім авторам.

  Композиція роману також має свої особливості, вона відзначається надзвичайним контрастом (антитезою), протиставленням двох світів: світ розкоші, пихи злоби, заздрощів, низьких почуттів протиставляється світу вбогості, природних і високих почуттів – простоти, скромності, самовідданості, безкорисливості. Можливо саме тому ця тема є досі актуальною, адже кожен може трактувати назву твору, значення епіграфів – по своєму, і доки ми будимо відкривати щось нове, і протиставляти себе головному героєві, цей роман не втратить своєї актуальності.

  Творчість Стендаля вивчали такі вітчизняні і зарубіжні літературні критики та науковці як Е.А Петров, Е.Г Петраш, Б.Г Реізов, , Андре Моруа, Генріх Манн, Стефан Цвейг, Ромен Ролан.

       Метою курсової роботи є з’ясування семантики назви та поетики таких позатекстуальних елементів як заголовок та епіграфи у романі Стендаля «Червоне і Чорне».

Згідно поставленої  мети, завданнями курсової роботи є:

• вивчити теоретичну і літературно-критичну літературу з теми дослідження; 
• розкрити символіку назви роману «Червоне і чорне»;
• з’ясувати ступінь впливу епіграфів на сприйняття роману, їх смислове навантаження; 
• визначити особливості побудови композиції роману.

Об’єктом дослідження є роман Стендаля «Червоне і чорне».

 Предметом дослідження є поетика текстуальних елементів композиції (заголовку та епіграфів) у романі Стендаля «Червоне і чорне».

 Методи дослідження які ми використовували в ході роботи над курсовою це: спостереження, порівняння, узагальнення, абстрагування, аналіз.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

РОЗДІЛ  І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

1.1 Типи  композиційної організації тексту

    Композиція – ( лат. Composition – складання, створення) – побудова твору, доцільне поєднання всіх його образних компонентів (чинників внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовленою логікою змісту. Композицію мають усі без винятку художні твори. ЇЇ складовими можуть бути : сюжет, фабула, поза сюжетні елементи, розміщення персонажів, предметна деталізація, варіювання способів оповіді тощо. Елементи композиції поділяються на поза текстуальні (надтекстуальні) і текстуальні [11, с.245].

  Незважаючи на те, що питання, які стосуються побудови художнього твору, з давніх-давен були предметом уваги теоретиків мистецтва, поняття композиції і по сьогоднішній день залишається одним з найменш досліджених у системі знань, пов'язаних з розумінням природи й закономірностей мистецьких явищ. Арістотель у своїй славнозвісній «Поетиці» звернув увагу на важливість композиції як засобу впорядкованої побудови художнього цілого. Композицію Платон та Арістотель уявляли насамперед як гармонію співвідношення між цілим і його частинами. Гармонія, як коментує ці уявлення один із сучасних дослідників, «немовби охоплювала і стягувала ціле своїми скрепами шляхом ритмічного, симетричного і т. д. поділу його на фрагменти, що відсилали один до другого, другий — до третього й у зворотному порядку». Композиція не може безпосередньо змалювати описувану людину або явище. Вона робить це не прямо, а опосередковано, тим, що взаємозв'язує, взаємо-співвідносить немовби окремо діючі елементи словесного й предметного зображення, усі ті окремі деталі, сукупність яких, розміщена в певній послідовності, власне, і є тим, що ми називаємо формою зображення [7, с.235].

    За словами Л.Тимофеева «Письменник — так поєднує між собою явища, що вони, взаємодіючи, доповнюють одне одного, утворюють одне ціле»

 В. Халізєв зауважує , що роль композиції в системі зображувальних форм художнього твору полягає в тому, що «композиційні прийоми та засоби доповнюють і поглиблюють зміст зображуваного письменником. У сукупності ж вони додають творові завершеності й цілісності. Композиція немовби довершує літературно-художню форму».

   Вже сама міра  гармонійності й чіткості композиційної  форми художнього твору може  слугувати джерелом емоційного впливу на читача, оскільки чітка симетрія форм справляє позитивне емоційне враження й породжує в більшості людей відчуття краси. Функція композиції, проте, не вичерпується створенням бездоганної та довершеної гармонії між цілим і його частинами. Основне художнє призначення композиції полягає в тому, щоб підпорядкувати співвіднесеність, взаємозв'язок усіх складових елементів зображення у творі меті послідовного, якомога повнішого і глибшого розкриття його змісту, створення в читача відповідного авторському задумові емоційного враження. Композиція — це свого роду той смисловий дороговказ, та організаційна та спрямовуюча творчий потенціал наших уявлень та емоцій сила, яка, за умови належної до неї уваги, дає змогу краще і повніше орієнтуватися в змістовій глибині твору .

    Композиційна  організація того чи іншого  художнього твору може вбирати  в себе і «розміщення персонажів їх («систему»), й зіставлення сюжетних епізодів, і порядок повідомлення про хід подій, і зміну прийомів оповіді, і взаємоспіввіднесеність деталей зображуваного, і співвідношення глав, абзаців, строф і окремих словесних зворотів». Індивідуальні особливості композиційної побудови конкретних художніх творів великою мірою залежать від їхньої родової та жанрової належності, а у віршових текстах ще й від типу строфічної організації, за умови її наявності у творі . Структурну основу композиційної організації художнього твору, її рушійну силу також становить конфлікт, на зображенні якого, власне, і будується, «тримається» твір як цілісна смислова побудова .  

    Відповідно в композиції художнього твору маємо дві основні форми: подієву — сюжет і неподієву, несюжетну, як це насамперед можна побачити на прикладі лірики. Композиція, таким чином, може бути організованою і сюжетно, й несюжетно». Відповідно до прийнятої тут термінологічної системи точніше буде визначити ці два типи композиційної побудови твору як подієвий та описовий.

  1) Подієвий тип композиційної організації художнього твору у своєму «чистому» вигляді охоплює більшість епічних і переважну більшість драматичних творів. Основним чинником оформлення змісту в даних родових модифікаціях літературного твору виступає сюжет, а оскільки його форма набирає тут вигляду зображення певної події, яка зв'язує відношенням до неї і участю (прямою чи опосередкованою) в ній усю сукупність образів твору і до якої привертається основна увага читача (його естетичні очікування та сподівання), то композиція епічних і драматичних творів виявляє себе в тій чи іншій — часово-просторовій і причинно-наслідковій — формі розміщення та емоційного і смислозначущого співвідношення окремих, відносно завершених відрізків описуваної події, сюжетних епізодів. Подієвий тип композиційної організації в конкретних художніх творах може набирати найрізноманітніших форм, індивідуалізована суть яких, у кінцевому підсумку, умовно може бути зведена до трьох форм: хронологічної, ретроспективної та вільної або ж монтажної [6, с.314].

За словами  В. Лесика суть хронологічної форми подієвої композиції твору «полягає в тому, що події... йдуть одна за одною в хронологічному порядку — так, як вони відбувалися в житті. Між окремими діями або картинами можуть бути часові відстані, але немає порушення природної послідовності в часі: те, що раніше відбувалося в житті, й у творі подається раніше, а не після наступних подій. Отже, тут немає довільного переміщення подій, немає порушення прямого руху часу». В даній композиційній формі події немовби розгортаються по прямій лінії, в якій кожен подальший епізод, відрізок дії зумовлений чітким причинно-наслідковим зв'язком з попередніми сюжетними сценами. Суть ретроспективної форми подієвої композиції полягає в тому, що письменник, компонуючи події, зв'язуючи в певному смисловому сполученні сюжетні епізоди, відступає від їхньої хронологічної послідовності, подає їх перед читачем не в тому порядку, в якому вони відбувалися в житті. Про події, які, скажімо, передували якомусь вчинку зображуваного героя й мотивували його, письменник може нам розповісти після того, як буде здійснений цей самий вчинок [6, с.316].

2) Описовий тип композиційної організації художнього твору охоплює в основному ліричні твори, які в переважній своїй більшості характеризуються відсутністю чітко окресленої і зв'язно-розгорнутої події. Оскільки на перший план у таких творах висувається переживання ліричного героя або персонажа, який змальовується у творі, то саме меті його зображення й підпорядковується композиція творів лірики [6, 317] .

   В. Лесик  пише «основу побудови ліричного твору становить не система чи розвиток подій.., а організація ліричних компонентів — емоцій і вражень, послідовність викладу думок, порядок переходу від одного враження до іншого, від одного почуттєвого образу до іншого»

  Даний композиційний  тип виявляє себе у формі  розповіді, що набирає вигляд  опису думок, вражень, почуттів, окремих картин, навіяних роздумами та переживаннями особи, від якої ведеться розповідь. Сукупність зв'язків між окремими елементами цього опису й формує описовий тип композиційної організації художнього твору. Композиційна побудова ліричних творів спирається на взаємоспіввіднесеність, упорядкованість прийомів мовленнєвої організації тексту, зокрема — синтаксичної (стилістичні фігури), фонетичної (звукові повтори), ритмічної (специфіка метро-ритмічної та строфічної будови вірша). Відповідність між предметно-зображуваним і формами його мовленнєвого вираження у віршових творах може бути дуже значною, у випадках, наприклад, коли вірш розбитий на однотипні строфи, зв'язані словесними повторами на початку або кінці строфічних груп (різновиди паралелізму — анафора, епіфора і т. д.) та однотипністю синтаксичної побудови суміжних віршових рядків [6, 320] .