Проблема розпаду роду родини як трагедії народу в романі "Вершники" Яновського

Сім’я мала дев'ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.

Коли підріс, віддали до школи. Добру освіту здобув у  Єлисаветградському  реальному училищі. На той час це був  досить   солідний  середній  навчальний  заклад як  на  повітове  місто. Його  закінчили  Є. Чикалєнко,  П.  Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк.

Жив у  родичів  Вільчинських,  аж  поки  батько  купив  у  Єлисаветграді будиночок. Були то  часи  революційних  подій в  Україні.  Перед  очима  Юрія пройшло чимало: мітинги на майдані,  тачанки  батька  Махна,  загони  Шкуро, Григор'єва, Марусі Никифорової, червоні прапори, свист куль,  залита  кров'ю бруківка.  Навіть  довелося  юнакові  брати  участь  у  санітарній  дружині, організованій у класі. Ці події  навіки  вкарбувалися  в  пам'ять,  ожили  в повісті «Байгород».

З десяти років почав писати вірші  російською  мовою.  Знала  цю  Юркову «таємницю» мама, але наволочка, в якій були сховані перші  дитячі  рукописи, не збереглася.

Після закінчення з золотою медаллю  «реалки»  хлопець  служив  у  різних установах   Єлизаветграда:    статистичному    бюро,    робітничо-селянській інспекції, управлінні народної освіти. То було не дуже  цікаво.  Але  з  цим  містом пов'язана і приємна подія: перше кохання.

Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).

3  1922  р.  Юрій  Яновський  жив  у  Києві.  Два  роки  провчився  на електромеханічному  факультеті  політехнічного  інституту  —   «Хотів   бути морським інженером. Будувати кораблі і пароплави». «Приробляв  собі  я  тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на  собі  дрова.  Санчата,  двадцять п'ять пудів соснових півторааршинок, нас  двоє  і  веземо  ми,  як  коні.  З Глибочиці до Лук'янівського базару було під гору, це найважча частина  путі, і я ніколи не забуду тих почуттів, котрі були в мені тоді  на  Глибочицькому спускові. Ті роки не було в мене білизни  і  простирадл,  укривався  я  драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й  народжувалося  в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських  черевиках,  у  котрих взимку  бувало  повно  снігу,  міцно  затиснувши  олівець  у  руці,  широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя  дурна  уява»,  — читаємо  в  записниках.  Інженером  не  судилося  стати.  Зате  вже  там,  у політехнічному, почався його шлях у велику літературу [5, с.112].

1 травня 1922 р. в  газеті  «Пролетарська  правда»  надруковано  першого вірша «Море» (російською мовою, за підписом Георгій Ней).  Радості  не  було меж. Михайло Семенко, відомий київський поет,  лідер  футуристів,  завідувач літчастини газети «Більшовик», помітив нове ім'я,  захотів  познайомитись...

Так і був Юрій Яновський залучений до  літератури.  У  1924  р.  «Більшовик» видрукував його українську поезію   «Дзвін»,   автор  став  позаштатним   кореспондентом  цієї  газети.

Там будуть видрукувані нариси письменника.

Звичайно ж, брав участь у футуристичному русі, як член  «Комункульту»  і «Жовтня» відвідував різні зібрання й дискусії. Саме  тоді  вчився  відходити від стереотипів і шаблонів, шукати власної стежки, вносити  в  оповідання  і вірші свіжий дух, фантазувати, мріяти — вічний неспокій передався  йому  від патрона Михайла Семенка. В ті роки заприятелював з Миколою Бажаном  —  разом працювали репортерами.

Невдовзі М. Семенко виїхав  до  Харкова,  очолив  там  сценарний  відділ ВУФКУ. Як і обіцяв, «перетягнув» туди М. Бажана та  Ю.  Яновського.  Саме  в Харкові, тодішній столиці, вирувало літературно-мистецьке  життя.  Там  були В. Еллан-Блакитний, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там  близько  зійшовся з О. Довженком, відчув у ньому споріднену душу. В 1925 р. з'являється  перша книжка оповідань Юрія  Яновського  «Мамутові  бивні».  Він  стає  редактором ВУФКУ. Мистецтво кіно, яке щойно зароджувалося в  Україні,  вабить  багатьох письменників. За сценарії засідають і Яновський з Бажаном. У 1926 р.  Навіть з'являється фільм «Гамбург» за сценарієм Юрія  Івановича.  Але  життя  кличе вперед.

Того ж року він уже в Одесі, на посаді головного редактора  кінофабрики [2 с.98,99].

Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п'ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п'ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959).

Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р.

1925р. виходить збірка «Мамутові  бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.

1927р. — книжка «Кров землі», доповнена  новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення  Ю. Яновський працював на Одеській  кіностудії, освоюючи там секрети  нової для нього кіно-справи (про  майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.

Через його редакторський портфель пройшли фільми «Тарас Шевченко»  і  «Тарас Трясило» П.  Чардиніна,  «Борислав  сміється»  Й.  Рони,  «Вася-реформатор», «Сумка дипкур'єра» О. Довженка і багато  інших.  Власне,  Ю.  Яновський  був художнім керівником Одеського «Голлівуду». Він переймався проблемами  нового для української культури мистецтва — недарма  його  назвуть  «добрим  генієм українського кіно». Така творча яскрава особистість. як він, вирізнялася  на тлі загальної маси. Це стало однією з причин  звільнення  його  з  посади  в серпні 1927 р.

Юрій Іванович  їде  до  Харкова.  Журнал  «Вапліте»  вдруковує  повість «Байгород» (1927 р.). У 1928 р. з'являється  книжка  поезій  «Прекрасна  УТ» (Україна трудова), роман  «Майстер  корабля»,  який  наробив  чимало  галасу серед критики,  особливо  офіційної,  партійної.  Цей  твір,  а  також  цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930) створено на основі  досвіду роботи редактором кінофабрики [12, с.111].

Тоді ввійшла в його життя Тамара  Жевченко,  актриса  театру  «Березіль» Леся Курбаса. Через  нелегкі  випробування  долі  пронесли  вони  чистоту  і ніжність перших зустрічей, оберігаючи їх від сторонніх очей  під  зовнішньою стриманістю і трохи дивним звертанням на «Ви». І хто знає, наскільки  раніше зупинилося б серце Юрія Яновського, якби поряд не було Тамари Юр'ївни...

У  20-х  рр.  Ю.  Яновський  належав  до  тієї  харківської  молоді,  що групувалася довкола Миколи Хвильового,  підтримувала  його  сміливі  заклики орієнтуватися на «психологічну Європу», прокладати  самостійний  шлях  новій пролетарській  літературі,  плекати  в  собі  творців,  над   усе   цінувати мистецькі  якості.  Він  стає  членом  ВАПЛІТЕ,  а  після  її  ліквідації  — Пролітфронту. Тим часом журнали  друкують  його  новели—поступово  до  нього «приклеюється» тавро «попутника», «націоналіста»,  «хвильовіста».  До  ВУСПП його не приймають, на перший з'їзд він потрапить лише з гостьовим квитком.

Безперечно,  все  це  болісно  сприймалося  та  було   підґрунтям   для придушення в собі  власного  «Я».  Особливо  пригнічувала  різка,  засудлива критика роману «Чотири шаблі» (1930).  «Вчуся  писати  "під  Кириленка",  то наука дуже  тяжка.  До  нудоти.  Спробуйте  писати  примітивно,  швидко,  не турбуючись глибиною психологічних і духовних  мотивацій  вчинків  героїв,  і побачите,   як   то    тяжко.    Звичайно,    коли    ви    писали    колись інакше...»,—признається він Г. Костюкові про свій  тодішній  душевний  стан.

1935 рік. Роман «Вершники» завершено,  але  його  ігнорують  в  Україні, бач, він же написаний «попутником»,  «націоналістом»,  Яновським,  дарма  що вже були спроби самореабілітації —до  15-річчя  Жовтневої  революції  видано п'єсу «Завойовники» [6, с.25].

«Вершники» друкуються  уривками  в  перекладі  П.  Зенкевича  російською мовою в Москві, а вже потім  і  в  Україні.  У  столиці  СРСР  влаштовується спеціальний вечір  для  обговорення  роману.  Письменника  визнають  нарешті «своїм».

Невдовзі Ю. Яновський створює п'єсу «Дума про Британку», теж  приурочену до «видатного ювілею»—20-річчя Жовтневої революції. Вона навіть  із  успіхом іде на сценах московських, ленінградських,  харківських  та  інших  театрів.

Він багато подорожує  по  Україні  —  внаслідок  спостережень  передвоєнного села, але в межах дозволеного  ідеологічного  контексту  з'являється  збірка новел «Короткі історії» (1940).

У  1939  р.  Юрій  Яновський  переїздить   до   Києва,   оселяється   в письменницькому  будинку,  одержує  орден   Трудового   Червоного   Прапора.

Офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редактора  журналу «Українська  література»  (з  1946  р.  «Вітчизна»),  який  під  час   війни видавався в Уфі. Залучає до співпраці найкращу творчу  інтелігенцію,  друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої. В  1947 р.  ЦК  КП(б)У  ухвалює  постанову  «Про  журнал   "Вітчизна"».   Яновського увільнено  з  посади  за  «націоналізм,   міщансько-обивательські   погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів». Не  догодив.  Перед  цим, 1946 р. як кореспондент «Правди України» він  брав  участь  у  Нюрнберзькому судовому процесі -   тоді  його  ще  підтримувала  «добра  рука»  тодішнього «хазяїна» на Україні першого секретаря М. Хрущова, але то було востаннє...[2,с.111]

Відгриміли бої. На  спустошену  українську  землю  прийшов  довгожданний мир. Прості наші люди тяжкою працею відроджують життя, на їхню долю  випадає аж надто багато труднощів і випробувань, але  надія  на  краще  додавала  їм сил. Такою була тема нового  роману  Ю.  Яновського  «Жива  вода».  В  ньому світла віра письменника-романтика в  перемогу  життя  над  смертю  пронизала правдиві реалістичні картини складної  повоєнної  дійсності.  Здавалось  би, все складається якнайкраще. У 1947 р. часопис «Дніпро» друкує роман,  повний текст передається по радіо. Але невдовзі  партійні  рецензенти  знаходять  у ньому чимало хиб і вад. Збирається пленум Спілки письменників.  У  засіданні береучасть перший секретар ЦК Л. Каганович. На пленумі, як  писав  Яновський у щоденнику, «поховали  "Живу  воду"  метрів  на  десять  під  землю»  —твір засуджено як «ідейно хибний», націоналістичний, наклепницький.

Зробив «за порадами товаришів» до 200 виправлень — і від  роману  нічого не залишилося. Тільки  після  смерті  автора  його  надруковано  під  назвою «Мир».  А  поки  що  Яновський  зазнає  морального  та  матеріального  тиску (позбавлений усяких засобів до існування, змушений продавати  речі,  книжки,  щоб не голодувати).

Після  всього  цього  знаходить  у  собі  сили,  пише  цикл   «Київські оповідання», які знову, як колись «Вершники», спочатку друкуються в  Москві.

В них оспівано героїзм радянських людей під час війни,  що  його  вселяла  в них комуністична партія на чолі з Й. Сталіним...  За  «Київські  оповідання»

Яновському 1948 р. дали  Державну  премію  СРСР.  «Після  премії  я  повинен боротися за право писати, я повинен виправдати  довір'я  і  премію»,—занотує він у щоденнику.  Ці  слова  були  щирими—художник  давно  став  невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом «батога і  пряника».

Так безкінечно тривати не могло...

16 лютого 1954 р. на сцені Київської  російської драми ім. Лесі  Українки  відбувається прем'єра (п'єси Ю. Яновського  «Дочка  прокурора».  Нестандартне  трактування проблеми виховання, морально-етичні колізії, майстерно  виписані характери — це забезпечило успіх на сценах багатьох театрів [8, с.14].

Скоро після прем'єри,  бенкетів  та  поздоровлень  ішли  вони  вдвох  із Тамарою Юр'ївною на гостину до Романова, головного режисера театру.  Дорогою йому зробилося погано. Кілька днів лікарі боролися за його життя.  Помер  Ю.Яновський 25 лютого 1954 р.

За  типом  світобачення  він  був  романтиком.  Світ  бачив  безмежним, загадковим і манливим. «До безуму люблю степ,— зізнавався в "Автобіографії" 1925 р.— Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море  і  за  сині  обрії.

Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на:  як  би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть». А в  «Міркуваннях  про  себе» писав: «Мета цілого  життя—об'їхати  землю  по  одному  з  меридіанів  і  на екваторі погріти спину».

З дитинства Юрій багато  хворів,  переніс  шість  тяжких  операцій—шість разів був на грані смерті. Звідси його палке життєлюбство, нестримний  потяг до краси довколишнього світу, вміння ту красу віднайти  і  передати  —  його романтика вітаїзму суголосна поширеній у 20-х рр. світоглядній позиції.

Отже, ріс  мрійливим,  тендітним,  ніжним,  задумливим.  Над  усе  хотів побачити море. Вперше зустрівся з ним, коли  мама  повезла  на  операцію  до Одеси. Згодом він в українській літературі «відкриє і завоює нам море,  море в  значенні  не  географічному  чи  навіть  геополітичному,  а  в  значенні, психологічному, як окремий духовний комплекс,  який  був  або  ослаблений  у нас, або й цілком спаралізований». Все  житгя  йому  буде  огидною  «буденна провінціальщина», яку він вважає «одвічним  прокляттям  української  нації», напівінтелігентщина (нехтування знаннями і культурою, бездумне,  споживацьке ставлення до життя). Він  не  міг  уявити  себе  автором  «земної,  повзучої прози». Він був поетом: мислив образно, світ бачив образно.  І  вірші  писав усе життя, хоча дедалі рідше [2, с. 164,166].