Проблема розпаду роду родини як трагедії народу в романі "Вершники" Яновського

На  широту  його  світогляду  впливали  книжки,  прочитанів  юності,  те культурно-мистецьке оточення, в яке пощастило потрапити  молодим.  «Любив  я англійців та американців, їхні твори  правили  мені  за  вікно  до  великого світу. Тоді я захопився морем, не побачивши  ще  його»,—писав  у  відкритому листі до М. Хвильового, надрукованому 1929 р. в «Літературному ярмарку».  Р. Кіплінг, Д. Лондон, О'Генрі,  М.  Твен,  Теннісон,  Д.  Конрад—ось  неповний  перелік «володарів романтичного слова»,  які  зваблювали  юного  мрійника  в небезпечні, але такі загадкові прерії, екзотичні землі, незвідані  ще  моря.

Імпонували і сильні, дужі, сміливі герої, які завжди перемагали  і  досягали мети,—допитливий хлопчина і собі мріяв стати таким,  адже  був  від  природи хоровитим, вразливим, тонкосльозим.

А мама вечорами читала «Тараса Бульбу» М. Гоголя, дід Микола  розповідав багато цікавого — перед очима  поставало  минуле  народу,  його  споконвічна боротьба за волю. Там, у степу під Компаніївкою, де зійдуться  в  бою  братии Половці, його внутрішній світ наповнювався духом рідних просторів.

Усе життя любив подорожувати.  Був  епіцентром  письменницької  команди, яка часто мандрувала Україною на  автомашині.  Тільки  дорогу  в  нікуди  не сприймало його серце, а вона з плином років наближалась  і,  нарешті,  стала неминучою реальністю. О.  Довженко,  з  яким  доля  теж  жорстоко  повелася, запише в щоденнику: «Нещасливий мій друг. Скільки й  пам'ятаю  я,  весь  час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його  було  скорботне.

Навіть  писати  перед  смертю  почав  по-руськи,  очевидно,   з   огиди   до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків  і кар'єристів.  Чоловік  талановитий,  чесний,  тонкий,  ображений   до   краю

життям...».

Ні, в нього не стріляли  в  підвалах  НКВС,  не  відправляли  етапом  на Колиму чи Соловки. Може, то було б і не  найгірше?  Його  переслідували  все життя,  послідовно,  наполегливо  витруювали  живий  дух  художника,  поета.

Духовна смерть наставала значно  раніше  фізичної.  Смерті  таланту,  даного Богом, зазнало  багато  українських  митців.  Його  завзято  критикували  за новаторський роман «Майстер корабля», злісно цькували за «Чотири  шаблі».  У 1929 р. слідом за сфабрикованим процесом  СВУ  посунеться  лавина  репресій.  Його  теж  могли «забрати». «Ідеологічно правильні» «Вершники» на  якийсь  час  змінили  його становище на краще. Ганебна, жорстока критика «Живої  води»  змусила  писати «Київські оповідання» з фальшивим пафосом і оптимізмом.

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину:  70  новел,  оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім  п'єс  (деякі  успішно  ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для  нас, хоча далеко не  все  було  художньо  вартісним.  Ранні  новели,  оповідання, «Байгород», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», кілька  розділів  «Вершників» —оце, власне, і все, що встиг створити  вільно  Юрій  Яновський.  Але  й  це засвідчує величезні потужні можливості його таланту.

Далі  істинне  обличчя  митця,  цього  тонкого   лірика,   проникливого мислителя, уродженого  інтелігента,  витонченого  романтика,  вихованого  на кращих традиціях світової класики,  набрало  виразу  конвульсивної  гримаси.

Перетворити вільного письменника на  красиву  воскову  ляльку,  вставити  їй штучне серце, яке забилося б  відповідно  до  партійних  вказівок,—чи  не  в цьому  полягало  «культурне  будівництво»   в   пролетарській   державі?   А починалося все так обнадійливо...

Юрія Яновського справедливо називають сміливим новатором  в  українській літературі XX ст. Він— один із  найяскравіших  представників  неоромантичної течії в ній. У царині як змісту, так  і  форми  художніх  творів  ніколи  не прагнув  ходити  чужими  стежками,  відкидав  усталені  схеми,  банальності, трафарети.

Вже перші збірки новел Ю.  Яновського  «Мамутові  бивні»  (1925),  «Кров землі» (1927) разом із творами М. Хвильового, Г. Косинки,  В.  Підмогильного та  ін.  підтвердили  відхід  нової  хвилі   української   літератури   від народницько-просвітницьких традицій XIX, а почасти і  початку  XX  ст.  Поза сумнівом, на них позначився вплив футуризму й кіно стилістики нової музи,  що вабила до себе і  Яновського.  Сюжетами  новел  «Мамутові  бивні»,  «Історія попільниці», «Роман Ма»,  «Туз  і  перстень»,  «Кров  землі»  керує  смілива авторська думка, хоч у цілому вони досить банальні й поширені  на  ті  часи. Скажімо, героїка громадянської війни, любов більшовика  до  білогвардійської шпигунки і що  з  того  вийшло.  Динамічна  зміна  картин,  зміщення  різних часових площин, несподівані повороти, загадкові  ситуації,  екзотичні  імена (Рубан, Ма,  Матте),  раптове  втручання голосу  автора  в  текст  —усім  цим письменник хоче здивувати читача, шокувати його уяву.

Рівночасно проблематика цих оповідань пов'язана із спробою  молодого  ще  письменника осмислити, зрозуміти специфіку громадянської  війни  в  Україні, вернути увагу на повстанську  стихію,  отаманство,  партизанську  вольницю.

Його  герой  романтичний,  він  стоїть  перед вибором,  в  якому   перемагає революційний обов'язок. Він—сильна,  вольова  натура,  яскрава  особистість, ним насамперед керує революційна ідея. Особисте відступає  на  другий  план.

Цей мотив був провідним у тогочасній  прозі.  Але  Юрій  Яновський  вже  тут сміливо  порушує  проблему   чистоти   червоного   прапора   і   робить   те ненав'язливо.

Згадаймо з цього приводу оповідання «Роман Ма».

Коли  Матте  вирішує  прив'язати  шпигунку  Ма  (свою  кохану)  до  крил вітряка,  бійці,  показуючи  на понівечені   тіла   червоних   розвідників, запитують його: «Хіба вони на це згодні ?..  Сонце  не  хоче  бачити  таких діл». Зовсім не випадково  наприкінці  твору  з'являється  і  така  картина: оповідач сидить на могилі страченої Ма, поряд «сонце сідало  великою  раною» —та рана в душі автора, він підсвідомо сумує  над  долею  маленької  людини, дитини цього світу, яка так трагічно  намагається  виборсатися  з  життєвого виру [2, с.178].

Усе це говорить про потужність таланту митця. У світобаченні  Яновського від  самого  початку  творчого  шляху  була  закладена  висока   духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського.

Серед ранніх  творів  Ю.  Яновського  треба  звернути  увагу  на  новелу «Поворот» (1927), надруковану вперше тільки 1967 р. Вона  абсолютно  випадає із загальної тональності його романтичної  поетики,  свідчить  про  постійні змістово-стилістичні пошуки  митця.  Це  сюрреалістична  новела,  зіткана  з марень, видив, снів простого солдата, який  дуже  стомився  і  змучився  від війни, мріє повернутися додому, до плуга, до білобокої хати в садку.  Єдине, що його єднає з іншими героями Ю. Яновського,—це  бажання  вивільнитися  від натиску зовнішніх обставин і втілити свою заповітну мрію в життя.

У романтичному стилі написана повість «Байгород», яка створювалася  1927 р. в Одесі, «коли спогади юнацтва  авторового  підступили  клубком  до  його горлянки. Авторові нашому здавалося  тоді,  що  море  витікає  з  берегів  і широкою водою тече в степи, переламуючись, перегинаючись через обрій», — так пояснено задум у «Коментарях до  книжок...».  А  спогади ті  були  про  реальні  події—жорстокі  сутички   вояків   отаманці   Марусі Никифорової з червоноармійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та  перша юнацька любов  майбутнього  автора  до  Галі  Москалець,  що  так  нещасливо закінчилася.

Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає  за  кожним рогом —на цьому тлі розцвітає  романтичне  кохання  Кіхани  (знову  незвичне ім'я)  до  Лізи.  «Злива  почуттів»,  емоцій,  вражень  переважає  в  творі, загадкові ситуації (особливо довкола  Лізиного  чоловіка)  наповнюють  описи романтичною таємничістю,  нестримний  авторський  голос  проривається  через ліричні відступи. Герої показані в хаосі  почуттів,  психологічних  роздумів про себе і  довколишні  події.  Здається,  сюжетні  колізії  мало  цікавлять письменника.  В  центрі  мистецького  зображення  романтичний  конфлікт  між життєвим началом і війною, смертю, актуальна тогочасна колізія  між  любов'ю і революційним обов'язком.

Яновський  був  далекий  від  вирішення  якихось  ідеологічних  проблем, навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що  хотіла  бачити  в «Байгороді» тогочасна  критика.  Насамперед  упадає  в  око  наскрізна  ідея визволення   індивідуальності,   особистості,   людини,   живої,   чутливої, вразливої та, можливо, не  готової  сприймати  належним  чином  випробування долі, звільнитися від тягарів, накинутих із зовні, чужих для чистої  душі.  А саме такий Кіхана. В цьому образі чимало від автора, який був не  лише  його прообразом, а  й  натхненником  всеперемагаючої  ідеї  торжества  життя  над смертю, любові над війною та розрухою.  І  хоч  Кіхана  загинув,  любов,  як найприродніше почуття, перемогла смерть,  вона  продовжує  жити  в  пам'яті.

Коли його знайшли, «...сходило сонце. З міста нісся великодній дзвін,  тихий і нерівний». Автор над усе любить життя, яке  описує,  і  своїх  героїв,  як «дітей, що вчилися ходити». «Гогой! Як весело йти вперед» —так  оптимістично закінчується повість.

Роман  «Майстер  корабля»  (1928)  з'явився  о  тій  порі,  коли  багато українських письменників, слідом за М.  Хвильовим,  який  відверто  поставив питання «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?», шукали відповіді  на  них.

Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема?  Сааме тоді з'являються романи В.  Підмогильного  «Місто»,  «Невеличка  драма»,  М. Івченка  «Робітні  сили»,Є.  Плужника  «Недуга»,  В.   Винниченка   «Сонячна машина», М. Хвильового «Санаторійна зона»,  «Вальдшнепи»,  в  яких  провідне місце  відводиться  творчій  інтелігенції,  власне,  еліті  суспільства.  Це абсолютно не збігалося із нав’язуваною  більшовицькою  ідеологією  правлячою роллю робітничого класу як  гегемона.  В  цьому  ж  ряду  і  роман  «Майстер корабля» Юрія Яновського.

Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір  в  українській літературі. Вплив зарубіжної  романтичної  класики  відчувається  тільки  на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.

У його основі — власний досвід перебування  на  Одеській  кінофабриці  в 1925—1927  рр.  Можна  також  провести  паралель  між  героями  і  реальними прототипами: То-Ма-Кі (Товариш  Майстер  Кіно)—сам  Юрій  Яновський,  Сев  — режисер  О.  Довженко,  Професор—художник,  знавець  старовини  професор  В. Кричевський, Директор — Павло Нечеса  (очолював  кінофабрику),  Тайах—відома балерина  Іта  Пензо,  пізніше   репресована,   подобалася   Довженкові   та Яновському, Богдан—актор Григорій Гричер, Місто —  портова  Одеса,  тодішній «Голлівуд на березі Чорного моря».

Незвичний, новий для української літератури сюжет.

Режисер Сев знімає фільм  про  матроса  Богдана.  Для  зйомок  будується вітрильник.  Але  це  не  бутафорна  споруда—  на  ньому  плаватимуть   учні мореходної школи. Тому майстри дуже стараються.

Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується  на  очах.  Незвична форма оповіді —монолог-сповідь сімдесятилітнього То-Ма-Кі, який згадує  свою далеку  молодість,  пов'язану  з  кіномистецтвом.  Читач  мандрує  разом  із героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди  змінюють одна одну. Дія відбувається то в Одесі, то  в  Італії,  Румунії,  навіть  на острові  Ява.  Мариністичний  колорит  Міста,  що  з'явився  в   українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою  чужих  країн.

Екзотичні також імена героїв:  Тайах,  Сев,  То-Ма-Кі,  його  сини  Майкл  і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до літературних трафаретів. Усе  це  не сподобалося тогочасній критиці.

У романтичному творі обов'язково має бути любовна  колізія  і  Прекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку  закохані  Сев,  То-Ма-Кі  та Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові  натури,  якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія  у  творі  є  втіленням етичного кредо митця, який сповідує культ жіночності, вірної  дружби,  краси людських взаємин.

«Майстер корабля» написаний відчайдушним романтиком, залюбленим у  море, життя, людей, письменником, що вміє «горіти» над твором.  Тут  утверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликав у  статях М. Хвильовий і  яке  наснажувало  багатьох  митців  20-х  рр.  Ю.  Яновський опоетизував вільне  творче  начало  в  українській  людині,  розбудженій  до нового життя. (Це символізує будівництво вітрильника.)

Майстер на носі корабля —дерев'яна фігурка із профілем жінки,  яка  веде його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшу  дорогу українська нація? Який багаж духовності, які  морально-етичні  вартості?  Що буде оберігати її в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.

Так сталося, що саме цей  твір  засвідчив  апофеоз  духовного  зростання романтика Юрія Яновського.  «Чотири  шаблі»  проклали  місток  до  духовного згасання, самозречення заради... фізичного виживання.

Після з'яви 1935 р. роману в новелах «Вершники» письменник  став  досить відомим.  Цей  твір  узагалі  протягом  довгого  часу   вважався   вершинним здобутком митця. «В цій невеликій книжці  закладено  три  роки  роботи,  три роки всіляких думок і  самовідчувань,  усяких  життєвих  умов»,—  читаємо  в записниках автора [12, с.123].