Проблема розпаду роду родини як трагедії народу в романі "Вершники" Яновського

Насамперед  «Вершники»  були  своєрідним  компромісом  із  самим  собою, способом реабілітувати себе перед офіційною  критикою,  «виправити»  помилки «Чотирьох шабель», що за них було розіп'ято письменника. Роман цей  з'явився своєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогиль ний,  Є.  Плужник,  М. Зеров, М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка...

«Вершники» написані ідеологічно правильно,  є  в  них  і  провідна  роль більшовицької  партії,  і  перемога   червоного   прапора,   і   оспівування «непорушного» союзу  робітників  і  селян,  героїзм  комуністів.  Роман  був даниною своєму часові,  але,  на  відміну  від  подібних  творів,  усе  таки талановитою.  Кажемо  так  завдяки  кращим  новелам:   «Дитинство»,«Подвійне коло», «Шаланда в морі», які нагадують обережний  рух  корабля  між  рифами.

Цей корабель пливе — вони споріднені з  народнопісенною  традицією,  в  них автор  апелює  до   загальнолюдських   цінностей.   Він   показує   трагедію українського народу—розпад роду, родини заради якихось нових цінностей.  Всі три новели зв'язані між собою цією болючою та актуальною проблемою [7, с.123].

Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і  родинних)  —класичний зразок художнього втілення  болючих  роздумів  митця  про  непростий  час  в історії свого народу, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу  під Компаніївкою символізує  собою  всю  складну  ситуацію  в  Україні  під  час громадянської війни. І хоча врешті-решт  перемагає  інтернаціональний  загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому—автор не  підтримує  цю криваву різню, хоча вона і задля нового життя.

Махновський загін Панаса  б'ється  з  петлюрівцями,  яких  очолює  брат Оверко. Куля Панаса «вибила Оверкові мозок на  колесо,  блискавка  розколола хмару, слідом ударив грім» —символічна картина. І ось похорон. У його  описі вирізняється така суітєва деталь: «По обличчю Панаса  Половця  бігли  дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили.  У  всього загону текли дощові сльози, це була  страшна  річ,  щоб  отак  плакав  гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав». І наче не буде кінця і краю  дощу, бо  «залізна  жорстокість»  панувала  над  людьми.  Чи  ж  вимиє  дощ  —   у слов'янській міфології символ очищення від усякої нечисті —цю грішну  землю? [12, с.134].

Автор  не  може  вважати  закономірним,  нормальним  вирішення   конфліктів, наведення  ладу  через  братовбивство.  Дощ  на  обличчі  Панаса  і   всього загону—то його німий докір, бо вголос, відверто він уже не міг  висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування. «...І думав я не  тільки  те, що написав у книжках», — занотує Ю.  Яновський  у  щоденнику.  Передусім  ці слова стосуються «Вершників».

Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946).

Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п'єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського.

Працюючи над драмою (задум п'єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз'єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка).

Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.

Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

РОЗДІЛ 2 РОМАН  «ВЕРШНИКИ» - ВІДГОМІН РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ І МОДЕЛЮВАННЯ НОВОГО СВІТУ

2.1. Сім’я Половців – трагічна  модель держави ( за новелами роману  «Вершники»)

Юрій Яновський — письменник з романтичною душею, неординарним світобаченням і оригінальним творчим почерком. У своїх новелах він прагнув показати глибокі картини свого часу, мріяв про час істинний, ідеальний. «Життя є молодість, труд і любов. Дайте мені посмакувати цих напоїв», — пише він у своїй ранній новелі «Байгород». Яновського, як і Хвильового, хвилювали питання про співвідношення трагізму: гуманізму в революційному житті країни, про міру самозречення в ім'я вищої ідеї, про цінність людської особистості, збереження людяності за будь-яких умов.

Провідною в творчості письменника була тема революції, громадянської війни. У центрі уваги Яновського — вирішальний момент в житті героїв, його цікавить не еволюція характеру, а «поведінка» героя в умовах найжорстокіших випробувань на межі життя і смерті. У новелах роману «Вершники» впадає в око потужний струмінь гуманізму письменника, його любові до життя і людини. І одночасно вражає жах часу і революції, в якому людське життя втрачає вартість, вражає холодний подих смерті у прагматичних розрахунках з «ворогами» ідеї. Отже, особливості романтичного стилю роману «Вершники» визначає саме емоційний фактор.

Твір складається  з  семи  розділів  (пісень).  Окремими  новелами  вони друкувалися  в  часописах  і  мали  назви:  «Козак   Швачка»,   «Успенівська операція», «Рейд», «Загибель  бригади»,  «Маршал  Остюк»,  «Ми  на  золотому ручаї», «Китайська шахта» (або ще «Шахай умер»). Таким чином,  Ю.  Яновський «Чотирма шаблями»  започаткував  в  українській  літературі  новий  різновид роману—роман у новелах (пізніше то будуть «Вершники», «Тронка» О. Гончара).

Того літа серпень аж пашів спекою. Від неї  рятували  хіба  що  ночі.  У Хості, в будинку відпочинку  письменників,  коли  на  небі  рясно  виступали зорі, по саду блукали білі постаті -примари, закутані  в простирадла.  Вони зривали солодкі сливки і до ранку смакували ними... А  27  серпня  був  день народження  Юрія  Івановича  Яновського.  З  нерозлучною   парою   Яновських сусідували  ще  актриси  театру  «Березіль»  —до  чого  ж  дотепні  дівчата!

Сперечалися, як привітати улюбленого письменника. Зрештою, сплели  вінок  із лаврових листків  і  на  ниточках  підвісили  у  їдальні  якраз  над  місцем іменинника. Коли він сів, вінок урочисто  опустився  на  голову.  Всім  було весело... Цей епізод згадав його безпосередній  учасник  письменник  В.  Гжицький.

Якось уміли люди тих  непростих  часів  по дитячому радіти  життю,  не  боялися дарувати ту радість один одному, щиро вірили в  красу  довколишнього  світу, вміли її бачити, сприймати відкритим серцем. Не маємо того тепер [2, c.164].

Сама епоха, хоч і кроїлася  залізними  ножицями,  що  залишали  кривавий слід на нашій історії, первісне була задумана для радості  та  благополуччя.

Тому й народжувала таких романтиків і мрійників-фанатів, як Юрій  Яновський, Олександр  Довженко,  Микола  Хвильовий.  Дива   обновлюваного   світу   вони зустрічали  із   світлими   пориваннями,   щирою   вірою   в   непогрішність проголошуваних ідеалів. Вони були дітьми свого часу —  і  не  найгіршими.  З дитинною  щирістю  жили  на  своїй  землі,  яку  з  самозреченням  збирались очистити й уквітчати. Парадокс — але в цьому була їхня трагедія.

Згадує В. Гжицький: «Йшов тридцять третій рік  у  нашому  домі  (йдеться про письменницький будинок "Слово" у Харкові). Щокілька днів, а то  й  щодня когось  не  дораховувались.  Це  вже  після   самогубства   Хвильового,   що загострило становище, після чого стало ще тривожніше.

Якось  я  наздогнав  Юрія  Івановича  на  Сумській.  Він  ішов.  поволі, роздумуючи про щось своє. Я наздогнав його тому,  щоб  не  почуватися  таким самотнім. Хотілося ближче  до  людини,  хотілося  говорити,  щоб  розв'язати власну тривогу, що не покидала ні вдень, ні вночі. Заговорили  зразу  ж  про те, що нас усіх тривожило. Я  спитав,  що  він  думає  про  арешти  Ялового, Річицького. Це ж  були  комуністи  з  революційним  минулим.  Річицький  був головним редактором Української радянської  енциклопедії.  "Чи  за  діло  їх узяли?" — спитав я [2, с.111].

Яновський гірко посміхнувся: "Ми були б щасливі, коли б за  діло  брали.

Тоді ми могли б спати спокійно...».

Спокійно, мабуть, йому спалося лише в дитинстві на хуторі у діда.

З першої новели «Подвійне коло» постає образ громадянської війни як явища протиприродного, жахливого і потворного. У романі кожний герой дістав точну політичну характеристику: денікінець, петлюрівець, махновець, червоногвардієць... передісторію кожного персонажа автор передає лише кількома штрихами, показуючи його вже як сформовану особистість у складні, вирішальні моменти життя. І от непримиренні у своїй категоричності «вороги» сходяться на одному полі — п'ятеро рідних братів Половців готові вбити один одного заради високих, але різних ідей, нехтуючи людськими почуттями. Для них важливіші принципи та революційні переконання, аніж братерська любов і почуття матері. Один за одним гинуть брати: Андрій, Оверко, Панас — гинуть переможені своїми ж братами. Братовбивство, як і вбивство матері (перегук з новелою «Я (Романтика)» М. Хвильового) не можна виправдати жодною ідеєю, хоч якою б високою і благородною вона не була! [2, с.126].

Після заяви в 1935 р. роману в новелах „Вершники" письменник став досить відомим. Цей твір узагалі довгий час вважався вершинним здобутком митця. „Вершники" були своєрідним компромісом із самим собою, способом реабілітувати себе перед офіційною критикою, „виправити" помилки „Чотирьох шабель", за які було розіп'ято письменника. Роман цей з'явився своєчасно. Вже були арештовані М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Зеров, М.Драй-Хмара, розстріляний Г.Косинка...

„Вершники" написані ідеологічно правильно, є в них і провідна роль більшовицький партій, і перемога червоного прапора, і оспівування „непорушного" союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною свого часу, але на відміну від подібних творів, усе-таки талановитою. У кращих новелах „Дитинство", „Подвійне коло", „Шаланда в морі" автор апелює до загальнолюдських вартостей. Він показує трагедію українського народу – розпад роду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели пов'язані між собою цією болючою і актуальною проблемою.

Головна тема роману – зображення громадянської війни, простого трудового народу – сталеварів, селян, шахтарів, інтелігенції [5, с. 99].

Особливості побудови: твір складається з восьми сюжетно завершених новел („Подвійне коло", „Дитинство", „Шаланда в морі", „Батальйон Шведа", „Лист у вічність", „Губенко, командир полку", „Шлях армій", „Адаменко"). Кожна новела – цілком самостійний художній твір і в той же час всі вісім новел-розділів об'єднані в одне ціле спільністю теми, ідеї, системою образів. У центрі роману не історія особистого життя героїв, а події суспільного характеру. У своєму творі Яновський поєднав ознаки жанрів народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману.

У романі відтворена широка картина громадянської війни в Україні: запеклі бої в степу під Компаніївкою („Подвійне коло"), підпільна робота в Одесі серед французьких, грецьких та інших військ інтервентів, рейд робітничого шахтарського загону („Губенко, командир полку"), бій під Херсоном („Батальйон Шведа"), боротьба з німцями, денікінцями („Лист у вічність", „Адаменко"), вирішальна битва на Перекопі („Шлях армій"). Кожна із цих новел зображує якусь із сторін революційної героїки. В цілому у творі розгортається широка панорама класових битв часів громадянської війни в Україні. Автор не дотримується хронологічної послідовності подій.

Роман розпочинається новелою „Подвійне коло" (коло класових інтересів і родинних) – роздуми митця про непростий час в історії свого народу, коли брат убиває брата. Бій у степу під Компанії вкою символізує всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоч врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому – автор не підтримує цю криваву різню, хоч вона і заради нового життя [2 , с.163].

Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює брат Оверко. Куля Панаса „вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім" – символічна картина. І ось похорон. У його описі виділяється суттєва деталь: „По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. І всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ не вгавав" [7,с.144].

І наче не буде кінця і краю дощу, бо „залізна жорстокість" запанувала людьми. Дощ на обличчі Панаса і всього загону – то його цілий докір (автора), бо вголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати свої істинні почування.

Після кипіння почуттів, смертельного лютування шабель раптово наступає тиша (розділ „Дитинство"). У „Дитинстві" Яновський змальовує дореволюційне життя, розкриваючи соціальну нерівність між трудящими і експлуататорами, що призвело до революційного вибуху („Подвійне коло"). Новела „Дитинства" сповнена описів степових просторів, народних звичаїв, пісень. Розповідь про Данилове дитинство.

І в новелі „Шаланда в морі" – образ старого Мусія Половця, який визволяє з тюрми підпільника Чубинка. Психологічна напруженість поділ передається через сприйняття Половчини, стійкість і мужність якої асоціюється з незламною скелею. Через усю новелу проходить образ вітру – трамонтану, що є уособленням життєвих бур, які зустрічаються на шляху подружжя Половців. Мусій уособлює найкращі риси народу – мудрість, людяність, працьовитість, хоробрість. Двобій з крижаним морем – характер героя. Дбайливий голова рибальської артілі, безстрашний побратим Губенка (врятовує його з плавучої французької в'язниці).