Шпаргалка по "Литературе Украины"

1. Державна мова — мова професійного спілкування

Мова професійного спілкування  як функціональний різновид української  літературної мови. Комунікативне призначення мови в професійній сфері. Професійна мовнокомунікативна компетенція 
Мова професійного спілкування (МПС) – це форма сучасної української літературної мови (СУЛМ), специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у виробничо-професійній сфері. МПС – це спеціальна мова, насичена професіоналізмами і термінами; це засіб ефективного, “мовного професійного спілкування”, це наука і мистецтво усної переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму. 
Володіння мовою професійного спілкування – це: 1) знання власне мови професійного спілкування (крім норм СУЛМ, це і спеціальна термінологія, і особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексту тощо), тобто сформованість мовної компетенції; 2) уміння використовувати ці знання на практиці, доцільно вибирати те чи інше слово із синонімічного ряду, доречно поєднувати вербальні, паравербальні і невербальні засоби спілкування відповідно до мети, ситуації мовлення, тобто сформованість комунікативних навичок. 
Комунікативний бік спілкування передбачає використання вербальних (словесних), паравербальних (темп, інтонація), невербальних (міміка, жести) засобів обміну інформацією. 
Усними формами МПС є монолог, діалог, полілог. Існують різні види усного професійного спілкування (УПС): знайомство, бесіда, лекція, семінар, нарада, доповідь, вітання, полеміка, обговорення, суперечка, дискусія, телефонна розмова тощо. Кожен вид УПС має ряд особливостей, норм і усталених правил підготовки до конкретного аспекту спілкування у політичній, юридичній, економічній, виробничій та інших сферах спілкування. 
Писемними формами МПС є різноманітні форми ділових документів, ділового листування, зразки наукових текстів, як от наукова стаття, реферат, курсова робота, монографія, дисертаційна робота та ін. 
Обслуговуючи потреби суспільства, МПС як частина СУЛМ виконує цілу низку функцій, важливих для суспільної та виробничої галузей. Найсуттєвішими з них є: 
Комунікативна функція МПС – найважливіший засіб спілкування в професійній діяльності і забезпечення інформаційних процесів у виробництві. З комунікативного боку слід розглядати і сукупність текстів, як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваною шляхом обміну писемною продукцією. 
Ідентифікаційна функція МПС виявляється у часовому і просторовому вимірах. Кожен працівник має своєрідний індивідуальний “мовний” портрет, у якому відображено не тільки національно-естетичні, культурні, вікові параметри, але й рівень професіоналізму. 
Експресивна функція МПС полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу працівника. Чим досконаліше фахівець володіє МПС, тим виразніше і точніше реалізується як особистість. 
Гносеологічна функція МПС є своєрідним засобом пізнання виробничого процесу, стосунків, взаємовідносин. Професіонал користується не тільки індивідуальним досвідом, а й усім набутим суспільним досвідом. Гносеологічна функція полягає не лише в сприйнятті і накопиченні професійного досвіду, вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки. 
Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені логічно пов’язаними термінами. Мислити – означає “оперувати мовним матеріалом”. 
Естетична функція. Мова – першоджерело культури, а МПС – першоджерело професійної культури, вона є знаряддям професійних цінностей. 
Номінативна функція. Це функція називання (номінування). Усе пізнане людиною у виробничій діяльності одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається “омовленням” професійної діяльності. У назвах зафіксовано певні реалії дійсності. 
Основні компоненти мовного професійного спілкування:– Особистісний чинник у професійному спілкуванні. – Мова як засіб професійного спілкування.– Текст – мовне втілення інформації у професійне спілкування. 
Особистісний чинник впливає на мову професійного спілкування. Для більшості професій спілкування складає основу діяльності. Від форми, стилю спілкування значною мірою залежить ефективність роботи. Навички, уміння і здібності в спілкуванні є одними з основних фахових рис працівника. Нині виникає гостра потреба в людях саме особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконливо впроваджувати корпоративні інтереси, спонукати підлеглих і партнерів до активних дій. 
 
2.Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування. Функції мови. 
 
Мова – це «характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією» 
Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. 
Мова – найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки. 
Українська мова – єдина національна мова українського народу. Нею послуговуються також українці, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. 
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». 
Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадянських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики». 
Термін «державна мова» з’явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в одно національних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. 
Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні. 
Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад: 
Створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високо розвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах; Ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням». 
3.Основні функції мови:  
мислеоформлююча функція (за допомогою мови людина виражає своє мислення, свідомість, думки); 
емоційна (мовою виражаємо свої почуття, емоції); 
пізнавальна (через мову та з її допомогою пізнаємо світ, самих себе); 
художня, естетична (своєрідне і водночас досконале користування мовою здатне викликати захоплення, почуття краси, насолоди, втіхи);самовиражальна функція (задовольняє потреби нашого «я», наприклад, коли співаємо чи декламуємо тільки для себе, тощо).  
4.Стилі типи і форми мовлення

3.Функціональні стилі української  мови та сфера їх застосування. Основні ознаки функціональних  стилів.

 
Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування  в побутів, у сім’ї, на виробництві. 
Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків. 
Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. 
Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. 
У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер. 
Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети. 
Основні ознаки: - безпосередня участь у спілкування; - усна форма спілкування; - неофіційність стосунків між мовцями (неформальне); - невимушеність спілкування;- непідготовленість до спілкування (неформальне); - використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації); - використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка); - емоційні реакції; - потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне. 
Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. 
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. 
Основні ознаки: - найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ); - поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів; - естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного; - експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.); - зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності; - відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи; - визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача). 
 
4. Літературна мова. Мовна норма. Види норм

 
Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Вона існує: а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах - її територіальних діалектах. 
Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, театр, науку і освіту та побут людей. 
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. 
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя. Основоположником по праву вважають Т. Г. Шевченка. Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм. 
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. 
Розрізняють різні типи норм: - орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень) - графічні (передача звуків на письмі) - орфографічні (написання слів) - лексичні (слововживання) - морфологічні (правильне вживання морфем) - синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень) - стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування) - пунктуаційні (вживання розділових знаків) - мовленнєвий етикет - це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців, це стійкі формули спілкування (вітання, прощання, побажання, запрошення та ін.) 
Мовні норми фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках з української мови. 
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
5.Культура мови. Культура мовлення під час дискусії. 
 
Культура мови є мовознавчою наукою, яка на ґрунті даних лексики, фонетики, граматики, стилістики виробляє критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць та явищ, механізми нормування і кодифікації (введення в словники та у їх мовну практику).Культура мови — це рівень сформованості літературної мови, її розвитку, стилістичної диференціації, пізнавально-інте- лектуальної глибини і місткості, показником чого є наявність і фіксованість її норм — орфоепічно-орфографічних, лексико- семантичних, граматичних і стилістичних — у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енциклопедіях. 
Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити  істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв'язання проблеми.  Під  час такого обговорення виявляються  різні  позиції,  а  емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити. Організація дискусії передбачає три етапи:  підготовчий,  основний  та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему  дискусії  й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення,  дібрати  відповідну літературу для  підготовки,  визначити  час  і  місце  проведення  дискусії. 
Учасників дискусії краще розмістити  у  приміщенні  так,  щоб  усі  присутні бачили одне одного в обличчя й добре чули. Добір теми багато в чому  визначає  ефективність  дискусії.  Звичайно, краще формулювати її проблемно. На  обговорення  не  бажано  виносити  понад п'ять питань. Якщо тема  складна,  доцільно  зробити  невеликий  вступ,  щоб учасникам дискусії було легше визначитись щодо основних понять. На другому етапі  обговорюються  ті  питання,  які  було  винесено  на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Від виконання ним  своєї ролі багато в чому залежать хід і результати дискусії.  Щоб  не  тиснути  на присутніх авторитетом, ведучому не слід самому багато говорити. Він це  може робити тільки тоді, коли не вистачає інформації для  пошуку  нового  погляду на вже відому  проблему.  Ведучому  треба  ставитися  до  всіх  поважливо  й однаково,  не  засуджувати  будь-кого  з   учасників   за   його,   можливо, некомпетентну думку.  Різні  заклики  ведучого  на  зразок  «пам'ятайте  про регламент»,  «дотримуйтесь  правил  дискусії»,  «будьте   цивілізовані»   не знімуть загострення пристрастей, а можуть лише образити її  учасників.  Тому не варто зловживати такими висловами. 
Третій етап  дискусії  — підбиття  підсумків.  Це,  звичайно,  робить ведучий. Проте  можна  доручити  це  і  досвідченому  спеціалісту  з  числа учасників.  Він  оцінить  повноту  й  глибину   розкриття   теми,   новизну інформації, відзначить різні погляди, наголосить  на  значущих  результатах обговорення.  Добре,  якщо  до  аналізу  дискусії  буде  залучено  й  інших учасників. Це допоможе  всім  краще  усвідомлювати  й  контролювати  власну поведінку, а також сприятиме підвищенню рівня культури спілкування під  час дискусії. Навіть те обговорення,  що  начебто  не  вдалося,  також  принесе користь, бо виграє не той, хто не помиляється, а той, хто  вміє  зробити  з цього для себе певний висновок. 
Під час обговорення нерідко народжується багато  різних  думок,  іноді цілком полярних (від крайніх лівих до  крайніх  правих).  І  тоді  учасники відповідно до своїх думок починають тяжіти до людей, думки яких їм близькі. Серед учасників  дискусії  виникають  певні  групи,  найчастіше  так  звані меншість і більшість. Тривалий час вважалося, що істина належить більшості, а  меншість  сприймалась  як  дестабілізуючий  фактор.  Справді,  більшість використовує  психологічний  тиск  на  інших.  Проте  авторитет  її   часом ґрунтується на  чисельності,  а  не  на  правоті.  Але,  і  це  підтверджує практика, зокрема сесії Верховної  Ради  України,  саме  меншість  викликає творчу активність аудиторії, твердо й послідовно відстоюючи  свої  позиції.Ъ 
 
6.Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу. 
 
 
Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов’язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов’язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані. 
   Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам’ятовується і довше утримується в пам’яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал. 
   Існує 4 типи підготовки до виголошення промови: 
   - ті, що написані і читаються за конспектом; 
   - ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам’ять; 
   - ті, що готують заздалегідь і вчать напам’ять; 
   - імпровізовані (експромти). 
Публічний виступ являє собою процес передачі інформації, основна мета якого - переконати слухачів у правильності тих чи інших положень.  
Слово оратор (від латинського orare - «говорити») застосовується у двох значеннях:  
1. людина, що говорить мова, виступаючий публічно;  
2. людина, що вміє добре говорити публічно, що володіє даром красномовства, що володіє майстерністю слова.  
Оратор - майстер публічного виступу, блискуче володіє мовою. Оратор впливає на слухачів, перш за все своїм красномовством, високою мовною культурою, словесним майстерністю.  
Такий оратор уміє вести пропаганду переконливо, дохідливо і яскраво. Він може не тільки строго і точно, але і емоційно викласти будь-який складний теоретичне питання. Але таких людей дуже мало.  
У зв'язку з цим можна згадати статтю «Гарна новина», написану А.П. Чеховим в 1893 році «У московському університеті викладається студентам декламація, тобто мистецтво говорити красиво і виразно. Не можна не порадіти цьому прекрасному нововведенню. Ми, російські люди, любимо, поговорити і послухати, але ораторське мистецтво у нас в скоєному загоні. У земських і дворянських зборах, вчених засіданнях, на парадних обідах і вечерях ми соромливо мовчимо або ж говоримо мляво, беззвучно, тьмяно, «уткнувши бради», не знаючи, куди подіти руки; нам говорять слово, а ми у відповідь - десять, тому , що не вміємо говорити коротко і не знайомі з тією грацією мови, коли при найменшій витраті сил досягається відомий ефект. ... У суспільстві, де нехтується істинне красномовство, панують риторика, ханжество слова або вульгарне базікання. І в давнину, і в новітній час ораторство було одним з найсильніших важелів культури. Немислимо, щоб проповідник нової релігії не був в той же час і захоплюючим оратором. Всі кращі державні люди в епоху процвітання держав, найкращі філософи, поети, реформатори були в той же час і кращими ораторами. «Квітами» красномовства був усипаний шлях до всякої кар'єрі, мистецтво говорити вважалося обов'язковим. Бути може, і ми коли-небудь дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, зобов'язані по службі говорити, не тільки учено, але й зрозуміло і гарно, не стануть виправдовуватися тим, що вони «не вміють» говорити. По суті, адже для інтелігентної людини погано говорити, повинно б вважатися таким же непристойності, як не вміти читати і писати, і у справі освіти і виховання - навчання красномовству слід було б вважати неминучим ».  
 
7.Поняття етики ділового спілкування, її предмет і завдання.

Сфери професійних стосунків, спілкування, комунікації належать до фундаментальних вимірів людського  світу. Особливої гостроти ці проблеми набувають в умовах глобалізаційних  процесів, коли вельми поціновуються  уміння спілкуватися, результативно  вирішувати професійні проблеми, трансльовані в ту чи іншу "фахову справу". Інтереси справи, а не конкретних співрозмовників, переважають в діловому спілкуванні.

Ділове спілкування - це цілеспрямований  процес обміну інформацією, що переслідує конкретну мету.

Метою ділового спілкування  є організація, регулювання, оптимізація  професійної, наукової, комерційної  чи іншої діяльності. В основі ділового спілкування лежить рух до успіху суб'єктів його. Воно концентрує в  собі все те, що сприяє згуртованості, комунікативному співробітництву  учасників спілкування та прояву індивідуальної ініціативи.

Ділове спілкування - це двосторонній процес, що репрезентує спільну мовленнєву діяльність, особливу форму контактів  його суб'єктів, які представляють  певну організацію, установу, компанію тощо.

Шляхом зіставлення ділового спілкування як специфічної форми  взаємодії і спілкування в  цілому як загального виявлено такі його особливості:

- наявність певного офіційного  статусу об'єктів;

- спрямованість на встановлення  взаємовигідних контактів та  підтримку стосунків між представниками  взасмозацікавлених установ;

- регламентованість, тобто  підпорядкованість загальноприйнятим  правилам і обмеженням;

- передбачуваність ділових  контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст, можливі  наслідки;

- творчий характер взаємин,  спрямованість їх на розв'язання  конкретних ділових проблем, досягнення  мети;

- взаємоузгодженість рішень  та подальша організація співпраці  партнерів;

- взаємодія економічних  інтересів і соціальне регулювання  здійснюється у правових межах.  Ідеальний результат таких взаємин  - це партнерські стосунки, що  ґрунтуються на обопільній повазі  й довірі;

- значущість кожного партнера  як особистості;

- безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що хвилюють їх внутрішній  світ⁴³

Отже, ділове спілкування - це будь-яка професійна комунікативна  діяльність (головно-мовленнєва), репрезентована сферою.

Завдання курсу "Етика ділового спілкування" — допомогти студентам:

здобути знання про філософські, етичні, психологічні основи ділового спілкування, його норми й правила, шляхи їх застосування, особливості етикету  в різних умовах трудової діяльності;

навчитись аналізувати конкретні  ситуації, розпізнаючи типи людей, рівень їхньої моральності та інші індивідуальні  особливості, що проявляються під час  ділового спілкування;

оволодіти системою способів і засобів  ділового спілкування, його стратегіями, навчитись їх обирати відповідно до психологічних і соціокультурних  особливостей співрозмовників, до норм і правил гуманістичної етики;

навчитися гнучко застосовувати обрані способи й засоби у процесі  спілкування із співвітчизниками та іноземними партнерами під час індивідуальної бесіди й колективного обговорення  проблем, у виступах перед різними  аудиторіями, на переговорах, при розв'язанні конфліктів та ін.;

накреслити шляхи формування культури спілкування, становлення та самовдосконалення  індивідуального стилю спілкування  спеціалістів відповідно до етичних  та психологічних норм і правил. 
Об'єкт дисципліни — ділове спілкування, її предмет — його моральний та психологічний аспекти, етичні й психологічні механізми. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
8. Основні види ділового спілкування: публічний виступ, ділова бесіда, службова нарада та переговори.

 
 
Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.  

 В основі класичної схеми  ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу,  змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл  зібраного матеріалу в необхідній  логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови, 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)проголошення.

Бесідою називається форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Вона сприяє тому, щоб партнери активізували свої зусилля для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного.

Бесіди виконують такі функції: - обмін інформацією; - формування перспективних заходів і процесів; - контроль і координація вже розпочатих дій; - взаємне спілкування людей під час виконання виробничих завдань; - підтримання ділових контактів на рівні виробничих підрозділів, регіонів, держав; - пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей; - стимулювання людської думки в новому напрямку; - розв'язання етичних проблем, що виникли в якійсь ситуації тощо1.

Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя.