Своєрідність сюжетики «Кентерберійських оповідань»

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

 

Кафедра практики англійської мови

 

 

 

                                      

Курсова робота

з зарубіжної літератури на тему :

Своєрідність  сюжетики «Кентерберійських оповідань»

 

 

 

                                                                        Виконала студентка 42 групи

                                                              факультету романо-германської

                       філології

                                               спеціальності 6.030502

                                                                  “Мова та література (англійська)”

                                                                         Марчук Вікторія Олександрівна

                                                                     

                                                                        Науковий керівник:

                                                                       канд. філол. наук, доц.

                                                        Василенко Ольга Вікторівна

 

 

 

ЛУЦЬК 2012

                                                    

ПЛАН

ВСТУП……...…………………………………………………………………..3

  1. Місце сюжету в поетиці художнього твору

1.1 Методологічні підходи до розуміння сюжету …………............................5

1.2 Типологія сюжетів епічних творів  у теорії літератури….……………....8

 1.3 Своєрідність сюжетики в Англії у XIII-XIV ст..………………………....11

 1.4 Сюжети епічних творів у Європі епохи Раннього Відродження………13

  2. Своєрідність сюжетів « Кентерберійських оповідань»

2.1 Панорама зображення суспільства Англії XIV ст. у « Кентерберійських оповіданнях»Дж.Чосера……………………………………………………….17

  2.2 Роль запозичених  сюжетів у « Кентерберійських оповіданнях»  Дж.Чосера……………………………………………………………………….19

  2.3 Самобутність та унікальність англійських сюжетів у творі Дж.Чосера

« Кентерберійські оповідання» ………………………………………….…….26

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...29

 СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ   ЛІТЕРАТУРИ……………………………31

 СПИСОК ОРИГІНАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………....31 
СПИСОК ЛЕКСИКОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………32 
ІНТЕРНЕТ РЕСУРСИ………………………………………………………..32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   Джефрі Чосер є видатним англійським письменником перехідного періоду від епохи Середньовіччя до Ренесансу, який помітно піднявся над суто середньовічним світосприйняттям і став одним із засновників англійської літератури нового часу, створивши нове віршування,  удосконаливши форму і зміст існуючої на той час системи англійської літературної творчості.

       Однією з проблем, що викликає зацікавлення сучасного літературознавства, є процес взаємодії і трансформації літературних явищ різних народів, їх взаємозв’язків та взаємозбагачення.  «Кентерберійські оповідання» Дж.Чосера є  твором, що дає можливість  визначити подібні взаємозв’язки,  але також дозволяє дослідити національний характер та неповторні особливості  таланту митця.

Актуальність дослідження зумовлена цікавістю дослідників-літературознавців до «Кентерберійських оповідань» як до зразка твору перехідної епохи, та відсутністю узагальнюючих праць, присвячених дослідженню сюжетики «Кентерберійських оповідань».

Об’єктом дослідження є «Кентерберійські оповідання» Чосера.

Предметом виступає своєрідність сюжетики «Кентерберійських оповідань».

Мета дослідження : проаналізувати основні риси та особливості сюжетів «Кентерберійських оповідань».

Поставлена мета визначає завдання дослідження:

1. ознайомитися з визначенням сюжету та сюжетики, їх класифікацією;

2. визначити типологію сюжетів епічних творів у теорії літератури;

3. прослідкувати за  сюжетикою Європи та Англії  періоду Раннього Відродження;

4. виявити характерні  та специфічні риси сюжетики  Чосера;

5. виявити характер  запозичених сюжетів;

6. простежити самобутність  і унікальність англійських сюжетів у «Кентерберійських оповіданнях».

   Специфікою сюжетів Чосера є її різноплановість, гнучкість, модернізація обрамлення, майстерне вплетення реалістичного візерунку дійсності у тканину оповіді. Використавши традиції французької та італійської сюжетики, Чосер наділив  її національними рисами та силою  свого   таланту дав потужний поштовх для розвитку англійської літератури.

   Сюжети Чосера, як і будь-якого іншого великого твору, важко піддаються класифікації, виходять за рамки і викликають цікавість як предмет вивчення з точки зору  оригінальності авторської інтерпретації, запозиченого та власного матеріалу, використаного у творі.

 

 

 

                                                    

 

 

 

 

                                               

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

1. Місце сюжету в поетиці художнього твору

 

1.1 Методологічні підходи до розуміння сюжету та його функції

  Сам термін «сюжет» – це не зовсім точне використання аристотелівського слова mythos з його “Поетики”, що звичайно перекладається як сюжет.

З точки зору Аристотеля, він є « дистилюючим центром» серед численних можливостей, які надані автору; зумовленим   способом існування (сцена, книга) і родом (ліричним, драматичним). У Аристотеля  йдеться про те, що в процесі написання відбувається гра, безперервний вибір можливостей; сюжет несподівано виникає у процесі логіки автора …”[1].

   Аристотелівське поняття mythos близьке до припущень англійського літературознавця Генрі Джеймса, який виділяє основу і потім розрізняє певні елементи, що виражають суть, головний сенс та інші елементи як забезпечення, матеріал.

   The Longman Dictionary of Poetic Terms / By J. Myers, M. Simms характеризує сюжет як « відбір і розташування подій, які передають суть історії, розкривають характери і складають єдину цілісність твору»[14].

Представник формалістичної школи  сюжетології   Б. В. Томашевський стверджував, що сюжет - це «завершальна єдність твору, це динамічна художня конструкція, яка втілюється у мовній  організації»[17].

   Розуміння сюжету як сукупності подій, що зображені у творі, увів у вітчизняне літературознавство А.Н.Веселовський («Поетика сюжету»). Але у 1920-і роки В. Б. Шкловський та інші представники формальної школи кардинально змінили звичну термінологію. Б. В. Томашевський писав: «Сукупність подій у їх взаємному внутрішньому зв’язку назвемо фабулою (лат. оповідь, міф, байка ) Художньо вибудований розподіл подій у творі  зветься сюжетом» [17]

    У сучасному літературознавстві  традиційно прийнято використання визначення сюжету, що виникло у XIX столітті. Сюжетом (франц. sujet — предмет, тема) називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули.

    Події, що складають сюжет, по-різному співвідносяться з фактами реальності, що передують виникненню твору. Протягом багатьох століть сюжети бралися письменниками переважно  з міфології, історичного переказу, з літератури минулих століть і при цьому якось оброблялися, видозмінювалися, доповнювалися.

    У сучасному літературознавстві існує кілька підходів до вивчення сюжету. По-перше, аналіз діалектики взаємодії сюжету і дійсності, розмежування художнього світу і первинної, емпіричної, реальності. Тут основними поняттями є «фабула», «подія», «сюжет», «композиція» ( з одного боку, праці А. Н. Веселовського, Г. Н. Поспелова, а з іншого - Ю. Тинянова, Б.Томашевського, М. М. Бахтіна, В. В. Кожинова, а також полеміку у трактуванні термінів).

    По-друге, психолого-символічне розуміння природи сюжету, коли провідними поняттями стають «архетип», «символ», а літературний сюжет сприймається як проекція або індивідуальних (З. Фрейд), або колективних (К.-Г. Юнг, Дж. Кемпбелл ) психічних процесів і пов'язаних з ними ритуалів.

    По-третє, семантичний і структурно-семантичний підходи, основою яких стали праці О. М. Веселовського, О. М. Фрейденберга, В. Я. Проппа. На перший план виходить вивчення семантики, значення як окремих елементів, так і сюжету в цілому на основі універсального міфу, культурно-історичних факторів. Структурно-семантичний підхід більш пізній, об'єктами його досліджень стають правила поєднання елементів (синтагматика) і структура сюжету (Ю. М. Лотмана, Е. М. Мелетинский, Б. Н. Путилов, Г. В. Краснов, «мотивісти») .

     Нарешті, по-четверте, системний підхід розвивається в роботах представників даугавпілської школи сюжетології (Л. С. Левітіна, Л. М. Цілевич, В. А. Зарецький). Сюжет сприймається як елемент художньої системи, як «необхідний синтез сюжетно-тематичної, сюжетно-композиційної і сюжетно-мовленнєвої єдності» [13], основним завданням якої є «динамічна реалізація теми» [13].

    Сюжет динамічний з’являється у зв’язку з необхідністю позначити специфічність предмета зображення в динаміці, в дії, яка невпинно розвивається. Сюжет — це ланцюжок дій та змін, взятий в авторському висвітленні, у розвиткові авторського погляду від початку і до кінця твору.

    Сюжет, таким чином, це вся жива послідовність дії, як зовнішньої (що знаходить концентрований вияв у подієвості), так і внутрішньої (пов'язаної з переживаннями, душевними станами зображуваних персонажів, і взагалі всім тим, що є передумовою для визрівання події), виявляючи при цьому певну авторську концепцію дійсності та людини.

    Сюжет як художня форма твору виконує дві основні функції, першу з яких умовно можна назвати перипетійною, другу — характерологічною.

    Перипетійна (грец. περιπέτεια — несподіваний поворот, що веде до раптової зміни дії) функція сюжету виявляє себе в такій формі конкретизації та розгортання фабули твору, яка акцентує увагу читача переважно на самому перебігу подій, на несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинно-наслідковій їх залежності. Дія таких сюжетів розвивається стрімко, події, що змінюють одна одну, окреслюються лише в найзагальніших рисах і найчастіше набирають при цьому вигляду певних життєвих перешкод, які долає герой твору, і які виконують функцію ускладнення, надання основній події якомога гострішої перипетійної форми.

    Характерологічна функція сюжету пов'язана з такою формою компонування та зв'язування подій, яка цілком або переважно підпорядковується меті розкриття сутності людських характерів, типів, до яких привернута основна увага читача у творі. На передньому плані таких сюжетів, як правило,— характер, а не подія. Такі сюжети часто називають історіями характерів (їх становлення, зростання, самоствердження).

    Поділ сюжетів за функціями достатньо умовний і не означає повної функціональної ізольованості, неможливості різних форм їх поєднання в сюжетах конкретних творів.  Ф. Головенченко стверджує: «...через сюжет отримують свою організацію дві взаємопов'язані сторони твору — подієвість та характери (персонажі). Хоча подієвість у творах справжнього мистецтва не є кінцевою метою автора, а сама виступає в ролі засобу розкриття характерів, усе ж зв'язки між подіями та характерами зовсім не прості і прямолінійні, а досить складні та різноаспектні» [6].

    В сюжетах одних творів мають місце свого роду «гармонійні» відношення між ними (цей випадок найбільше поширений у творах майже всіх епічних жанрів так званої „великої" літератури); в сюжетах інших творів можна помітити, що характер переважує події — він художньо реалізується поза прямим зв'язком з ними; «є і третій тип творів, в яких події переважують характери — характери в них зумовлені не усією організацією подій, а лише загальною їх спрямованістю» [7].

    Вказані підходи акцентують увагу на окремих аспектах сюжету (естетичному, семантичному, структурному, психологічному, культурно-історичному). Таким чином, у процесі розвитку сюжетики пропонувалися різні підходи до  класифікації предмета її вивчення, які не тільки не закреслювали здобутків попередників, але збагачували та розширювали розуміння сюжету, його ролі і значення в реалізації задуму  письменника.

 

1.2 Типологія сюжетів епічних творів

   З основними функціями сюжету тісно пов'язані його типи, які виділяє В.Халізєв за ознакою характеру внутрішнього співвідношення та взаємозв'язку подій, компонованих і реалізованих через їх фабульний перебіг. «Події, які складають сюжет, — як зауважує В. Халізєв, — можуть співвідноситися між собою по-різному. В одних випадках вони знаходяться лише в часовому зв'язку одне з іншим (Б відбулося після А). В інших випадках між подіями, крім часових, є ще й причинно-наслідкові зв'язки (Б відбулося внаслідок А). Так, у вислові „Король помер, і померла королева" відтворюються зв'язки першого типу. У вислові ж „Король помер, і королева померла від горя" перед нами зв'язок другого типу» [7].