Своєрідність сюжетики «Кентерберійських оповідань»

Тип сюжету, в якому  події зв'язуються лише через часовий  зв'язок, називається хронікальним. Його назва походить від назви одного з прозаїчних жанрів, характерних для ранніх етапів розвитку літератури. Хроніками називали такі описові твори, в яких давався щорічний перебіг найважливіших подій історичного життя тієї чи іншої держави. Найбільш яскраво хронікальний тип сюжету представлений у творах автобіографічного характеру. Хронікальною побудовою сюжету вирізняються й такі твори, як «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Ф. Рабле, «Дон Жуан» Д. Байрона, «Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна та ін. Сюжети хронікального типу найчастіше, хоча й не обов'язково, виконують у творі характерологічну функцію.

     Тип сюжету, в якому події з'єднані причинно-наслідковими зв'язками, називається концентричним. Для таких сюжетів характерна концентрованість дії навколо однієї (або кількох — у великих за обсягом творах) визначальної події, яка поставлена в центр сюжету й до якої привернута вся увага читача твору. Єдність дії, що характеризує концентричний тип сюжету, найбільш яскраво представлена сценічними творами (різними жанрами драматичного роду літератури), менш чітко — прозою та віршами («Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Злочин і кара» Ф.Досто-

євського тощо). Концентричний, або центроспрямований тип сюжету ( як його називає Халізєв), як правило, вирізняється складними формами поєднання характерологічної та перипетійної функції, інколи своєрідною їх боротьбою [7].

    Окрім поділу сюжетів за  основними функціями,  Халізєв виділяє два типи сюжетних конфліктів: це, по-перше, локальні и минущі, по-друге – сталі конфліктні положення.

    У літературі найглибше вкоренилися сюжети, конфлікти яких в ході зображуваних подій виникають, загострюються і якимось чином вирішуються – долаються й себе вичерпують. Життєві протиріччя перебувають тут всередині рядів подій, і в них замкнені, зосереджені в часі дії, які невпинно рухаються до розв’язки. Такий конфлікт є локальним і минущим. Він є внутрішньосюжетним. Вказане співвідношення сюжету і конфлікту визнається надепохальною і наджанровою властивістю сюжетів, дія яких рухається від зав’язки до розв’язки, де конфлікти минущі, локальні, які можна назвати архетипними (оскільки вони беруть свій початок у історично ранній словесності); вони домінують у багатовіковому літературно-художньому досвіді. Значна роль у подібних сюжетах відводиться перипетіям,  які несуть у собі певний  філософський смисл літератури Античності й Відродження.

    Існують також і особливі типології сюжету. У «Словнику наратологіі» Дж. Прінса зазначається, що сюжети можуть бути щасливими (ситуація змінюється на краще) або ж нещасливі, фатальними (ситуація змінюється на гірше), зовнішніми (залежать від зовнішніх обставин і подій) або ж внутрішніми (заснованими на внутрішніх переживаннях), простими (коли відсутні додаткові події) або ж складними, епічному (складатися з не дуже тісно пов'язаних між собою епізодів) або ж драматичними (тісно пов'язаних) [13].

    Найбільш значущими, на думку К. А. Андреєвої, є типології сюжетів Крейна і Фрідмана. Крейн пропонує класифікацію, що складається з трьох частин: 1.сюжети дії; 2. сюжети характеру ; 3. сюжети думки.

Фрідман пропонує більш  детальну класифікацію:

1. сюжети успіху: а) патетично- сентиментальний; б) трагічний; в) каральний в) сентиментальний; г) сюжет, що викликає захоплення.

2. сюжети характеру: а) сюжет зрілості; б) реформістський сюжет; в) сюжет-випробування; г) сюжет дегенерації.

3. сюжети думки: а)  виховний; б) сюжет-одкровення; в) сюжет афектації;г) сюжет розчарування [17].

     Сюжет, як і інші елементи предметної зображувальності (внутрішньої форми твору), знаходить свій вияв через словесне, художньо-мовленнєве оформлення твору, яке у системі його формальних рівнів займає найбільш зовнішнє положення й відповідно може бути назване зовнішньою формою твору.

Таким чином, класифікація сюжетів пов’язана  з функцією сюжету та

з характером внутрішнього співвідношення та взаємозв’язку подій, що знаходяться у логічних та часових  відношеннях. Окрім того літературознавство виділяє інші класифікації сюжетів  за характером конфлікту та подій, реалізованих через фабульний перебіг.

1.3 Своєрідність сюжетики в  Англії у XIII-XIVст.

    На історії сюжетики англійської літератури позначилися особливості історичних та культурних процесів, які відбувалися у Британії  в період до епохи Відродження. До таких важливих чинників треба віднести норманське вторгнення, а також вплив французької культури та мови, яка належала ворожій державі, але використовувалася правлячими колами як мова культури і спілкування.

    Найбільш ранні середньоанглійські тексти, великі й малі, носять релігійний або дидактичний характер. З дидактичних текстів явно виділяються «Правила для відлюдниць» (Ancrene Riwle). Сюжет цього твору містить настанови трьох віруючих жінок, що ведуть  затворницький спосіб життя; автор розмірковує про різні матерії - моральні, психологічні й господарські, звертається до проповіді, короткої історії, алегорії, притчі, пише в живому розмовному стилі.

    Інший значний твір епохи - поема-суперечка «Сова і Соловей» - позначена непідробним гумором і поетичною майстерністю. Королівський двір та аристократія жадали розваг і віддавали перевагу героїчній поемі перед іншими літературними жанрами. В аристократичних колах XIII століття популярність отримали й лицарські романи. Героєм такого роману виступає, як правило, особа напівісторична, однак його діяння полягають не стільки у звичайних боях і мандрах, скільки в подвигах, пов'язаних із надприродними носіями добра і зла, у боротьбі з найсильнішими чаклунами, слугами диявола або в битвах із застосуванням чарівної зброї на зразок Екскалібура, меча короля Артура. На додаток до вищезазначеного, рицарський роман у західних літературах цього періоду збагатився зовсім новим сюжетним елементом почуттів і мотивів - любові до благородної дамі, яка традиційно зображалися наділеною чеснотами, витонченою, суворою і майже недосяжною. Культ куртуазного кохання, що бере початок із біблійного сюжету про Діву Марію, грав дуже важливу роль у середньовічному католицизмі.

    В Англії культ куртуазного кохання прийшов разом із французьким феодалізмом. У романах «Король Хорн» і «Хевлок-датчанин» (XIII ст.) герої, англійці за походження або завдяки всиновленню, вигнані з рідних королівств узурпаторами, поводяться відповідно до всіх канонів  куртуазного кохання: мечем повертають королівство і одночасно завойовують любов прекрасної дами. Зародження  самосвідомості англійців реалізуються й у інших романах циклу, сюжети яких пов'язані з облогою Трої і римськими нащадками троянців, а також із фігурою короля Артура. Згідно з красивою легендою, яку першим оприлюднив Джеффрі Монмутський, римські нащадки, облишивши Трою, осіли в Англії ще в незапам'ятні часи.

   Найбільшим із середньовічних англійських лицарських романів Артурівского циклу, безперечно, є створений у XIV ст. «Сер Гавейн і Зелений Лицар». Автору цього роману, можливо, належить також поема «Перлина - елегія на смерть маленької дівчинки», йому можна приписати й дидактичні поеми «Невинність і Терпіння» .

    Дидактична література взагалі переживала в XIV ст. час розквіту, почасти, ймовірно, під впливом ідей релігійних реформаторів Дж. Уікліфа

(бл. 1330-1384рр.)та В.Ленглендом. Вона набувала різноманітних форм: ґрунтовного нарису всесвітньої історії, тлумачення церковної доктрини, огляди гріхів людей усілякого роду й стану. Подібні сюжети слугували  моральному вдосконаленню та вихованню.

    Найбільш визначною дидактичної поемою століття є «Видіння про Пітера-орача», що належить автору, який називає себе в тексті поеми

В. Ленглендом (збереглася в трьох окремих варіантах). Сюжет цього твору містить моральну алегорію, що викриває  зловживання церкви і держави. Вона написана давнім англосаксонським алітеративним віршем, який є одним із найяскравіших поетичних досягнень всієї середньоанглійскої літератури.

1.4 Сюжети епічних  творів у Європі епохи  Раннього Відродження

  В історії сюжетики європейського Відродження визначальна роль належить Італії, оскільки саме тут зародилася ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи. Найвищим художнім вираженням Передренесансу була творчість Данте.

    Найбільш значним твором Данте є поема «Божественна комедія», сюжет якої становить розповідь Данте про подорож до потойбічного світу. Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори.

Сюжетна канва «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час  уявленню про історію людської душі. Данте заблудився в темному лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пекло і чистилище. А далі Данте в супроводі Беатріче, в сяйві світла, підноситься в рай.

    Окрім біблійних сюжетів, широко використаних у поемі, Данте переносить у потойбічний світ своїх сучасників, запозичивши сюжети з історії, політичного життя Італії своєї доби. На сторінках твору з’являється гібелін Фаріната, якого хвилює доля живих однодумців, переслідуваних гвельфами, Брунетто Латіні, що турбується про книгу, Ванні Фуччі, який і в пеклі безчинствує, а побачивши Данте, поспішає зробити поетові боляче. Форезе обурюється модами безсоромних флорентійок; душі прохають Данте розповісти про них на землі, щоб їх там не забували [10].

    Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому проявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ.

    Джерелом сюжету про зустріч поета у пеклі з Франческою де Ріміні  була сучасна дійсність періоду Данте. Автор хоч і покарав героїню та її коханого за подружню зраду пекельними муками, проте внутрішньо виправдовував їхню любов, і це є свідченням про те, що сюжети «Божественної комедії»  містять багато нового в розумінні людської особистості, в її оцінці. Поет високо цінить в людині гідність, активність, допитливість, здатність на сильні пристрасті, які в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджувалися як одна з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно проявляється в сюжеті з Одіссеєм у першій частині поеми. Пристрасть Улісса до пізнання нового співзвучна з переконанням самого поета. Поема пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, у чому й виявилося нове, ренесансне світорозуміння Данте.

    «Божественною комедією» Данте завершилася доба Передренесансу в італійській літературі. На XIV ст. припадає новий її період - Раннє Відродження, коли якісно нова література, спираючись на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займає творчість Петрарки і Боккаччо.

    Зачинатель європейської прози, Боккаччо зосередив увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики.

    Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо - це «Декамерон», де закладено основи жанру художньої реалістичної новели в  Європі. Це цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. Новели і становлять його зміст. У збірці є організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою, де визначає мету своїх оповідок - дати читачам розраду і добру пораду. Особливість змісту «Декамерона» - це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є селяни й ремісники, рицарі і купці, королі і дворяни, попи й ченці - люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма своїми радощами і болями.

    Сюжети для новел Боккаччо брав із різних джерел. Переважна їх більшість запозичена з античної, східної, середньовічної літератур, з фольклору, в окремих групах новел відтворені реальні події з флорентійського життя. Увесь цей матеріал переосмислено і перетворено в дусі гуманістичних ідей та естетики гуманізму. Запозичення не позбавили твір оригінальності. Автор послугувався ними для відтворення живого світу Італії, панорами національного життя з його побутом і звичаями, своєрідними людськими характерами.

    Велику частку його твору складають антиклерикальні сюжети. У змалюванні Боккаччо попи і ченці - це пройдисвіти, шахраї, хтиві й розпусні лицеміри, які прикидаються аскетами і обдурюють довірливих людей. Сюжет про успішне залицяння молодого і красивого ченця дона Феліче до дружини Пуччо автор розповідає співчутливо, а самого Пуччо, який марнував життя у постах і молитвах, зображує придуркуватим (четверта новела третього дня).

Головний персонаж сюжету про великого грішника Чапеллетто - людина, поганішої за яку «зроду віку на світі не було» [9].

    Центральне місце в «Декамероні» займають новели з любовними сюжетами. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну,  а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородну. Любовні  сюжети часто пов'язуються з важливими соціальними питанням: засудженням шлюбу з розрахунку, безправного становища жінки в сім'ї, ствердження почуття кохання як такого, що руйнує станові упередження.

    Наприклад, гуманістичним засудженням станових упереджень пройнята новела, сюжет якої становить трагічна любов Гізмонди і Гвіскардо, аристократки і слуги. Героїня проголошує справедливість таких критеріїв оцінки людини, які ґрунтуються на особистих чеснотах людини.

    Однією з кращих новел романтичного звучання про красу і благородство кохання є  новела про Федеріго дельї Альберігі. В цьому сюжеті міститься інтерпретація кохання як природного почуття, якому властиво ламати станові перепони, розвивати і духовно збагачувати людину.

    У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви тупості.

    Боккаччо - майстер розповіді, його новели відзначаються багатством і різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільним і широким розвитком сюжету. Особливість творчої манери митця - в пильній увазі до характерних побутових деталей, зовнішності людини, її вбрання.

    Отже, література Передвідродження та Раннього Відродження, найвидатнішими представниками яких були Данте та Боккаччо, створила могутнє підґрунтя для розвитку сюжетики, оскільки їх творчість стала джерелом сюжетів для великих письменників Відродження.